Тільки в чобітки трохи набралося води. Але ж буває, що й на вулиці в дощ, як ступнеш ненароком у глибоку калюжу, то набереш.
Коли вже натішилась досхочу, закрутила кран, розвісила на сушилці дощовик, зняла чобітки.
Аж тут і мама з'явилася.
Оксана кинулась їй назустріч.
— Мамусю, що я придумала!.. — заплескала в долоні. — Таке, таке…
— Ну, що там, що? Кажи! — насторожилася мама.
Вона знала: Оксану не можна ні на хвилину залишати саму — завжди щось накоїть.
— А не будеш сердитися?
— Гаразд, кажи вже.
— Дощик у ванні, от що!
Мама заглянула у ванну кімнату, побачила на підлозі розбризкану воду, мокрі чобітки, на сушилці дощовик.
— Ох і вигадниця ти в мене! — похитала головою. — Більше не залишимо тебе вдома саму.
Оксана стояла і усміхалася. Знала хитруля, напевно знала: тепер мама не лаятиме її. А що не залишатимуть вдома саму, так це ж добре! Вона й не любить залишатися сама.
ІСТОРІЯ З ВАРЕННЯМ
була вже після того, як Оксана придумала "дощ" у панні.
Мамі легко сказати: "Більше не залишимо тебе дома саму". Але ж і потім доводилося залишати Оксану, бо іншого виходу не було.
Ось і цього разу.
Тільки привів Оксану з дитсадка, прибігли мої однокласники.
— Ходімо, — кажуть. — Дозволив!
— Невже?
— Чесне піонерське.
— Ура! — кричу радісно і кидаюся до дверей.
— Куди ти, куди? І я з тобою! — вчепилася в мене Оксана.
— Тобі не можна. Це не для дівчат…
— Що не для дівчат?
— Ну, операція, на яку ми йдемо.
— Опера-ація? — злякалася вона.
— Та не бійся. Не та операція, про яку ти думаєш, — заспокоїв я її. — У нас важлива справа. Зрозуміло?
— Зрозуміло…
— Отож грайся зі своїми іграшками, поки я вернусь.
— Мама казала тобі не кидати мене саму, — зауважила Оксана: бач, не забула, пам'ятала!
— Я ненадовго. Хочеш, увімкну телевізор — дивись передачі.
— А варення можна взяти? — хотіла вихитрувати ще якусь вигоду для себе.
— Ні, не можна! Мама прийде, в неї попросиш, — рішуче заборонив я і зачинив за собою двері.
Наша "операція" полягала ось у чому. Ідучи зі школи глухим, старим провулком, на якому жив наш однокласник Володька Струк, ми вгледіли у дворі однієї садиби величезну купу всякого залізяччя.
— От би нам його! Зразу виконали б план! — заздрісно мовив я, бо мені ж доручили організовувати збір металолому.
— Не віддадуть! — сказав Володька. — То ж двір нашого п'ятикласника Сергія Потапенка. А він жаднюга — страх! Колись яблуко з їхнього дерева упало на вулицю і я його підібрав. Так Сергій заледве собаку на мене не нацькував.
— А ти поговори з ним, попроси. Може, й віддасть. Навіщо їм той брухт? Тільки заважає. Давно вже треба було його здати.
— Добре, сьогодні поговорю з Сергієм, — пообіцяв Володька.
Сергій спершу відмовив, тоді передумав і дозволив, але з умовою, що ми за те залізяччя обкопаємо йому в саду фруктові дерева. Хлопці погодилися.
Поки ми обкопували дерева, Оксана, як я пізніше від неї довідався, спочатку подивилась телевізор, трохи погралася з ляльками. Потім обійшла всі наші три кімнати й завернула на кухню. Сіла там на стільчик і поглянула на буфет, де стояли на полицях банки з варенням.
У нас у родині всі люблять варення. Тому мама щороку варить його дуже багато. З вишень, абрикосів, слив, полуниць, смородини, малини, з усього, з чого тільки можна зварити. Але якщо я, тато і мама беремо варення лише до чаю, то Оксана може їсти його і з какао, і з молоком, і з кашею, і навіть з борщем та оселедцем. Якби їй дозволили, мабуть, з'їла б за один раз цілу банку! Отака вона ласунка!
Оксана довго сиділа й дивилася на буфет. Їй дуже хотілося поїсти варення, але знала: без дозволу не можна брати. Тоді подумала: а що, як узяти трішечки-трішечки? Ну зовсім мало, хоч півложки. Ніхто й не помітить…
Ні, цього робити не слід — одразу відкинула знадливу думку. Мама забороняє.
"І чого вона забороняє? — дивувалася. — Невже їй жалко? Оно скільки наварила усякого-усякого — надовго вистачить!.."
Цікаво, скільки всього банок на полицях? Мабуть, з десять… Ні, більше. Самих великих буде з десять.
Може, порахувати?
Авжеж, треба порахувати. Вона ще ні разу їх не рахувала. Згадала про мене й подумала, що, мабуть, я також не знаю, скільки в нас варення. Коли повернуся, то вона і мені скаже.
Взяла стілець, приставила до буфета, почала лічити.
Хоч до школи Оксана й не ходила, але лічити вміла добре. Навіть додавати й віднімати трохи навчилася.
— Одна, дві, три… — перебирала вона руками банки.
Нарахувала чотирнадцять. Перевірила — знову вийшло чотирнадцять. Великих — вісім, менших — шість.
Далі заходилася знімати з банок пластмасові кришечки. Звичайно, не для того, щоб поїсти варення. Ні-і! Просто їй треба довідатися, скільки якого мама наварила.
У крайній банці, ясно, було вишневе, сьогодні вранці мама брала з неї до чаю. А в цій яке? Диви, важко й відгадати: може, так само вишневе, а може, й сливове. І те, і те однакового кольору. Треба перевірити…
Вона зіскочила з стільця, взяла ложку, вийняла з банки велику чорну сливу. Ох і смачна, видно!.. Але Оксана все одно їсти не буде — не можна, мама сердитиметься. Хіба що лизне язиком — та й годі…
І в наступній банці, яку вона відкрила, було сливове. Далі були банки з абрикосовим, полуничним, смородинним. Щоб часом не помилитися, Оксана з кожної набирала по ложці — перевіряла…
Як перевірила всі банки, знову позакривала їх кришками, облизала ложку, стілець поставила на місце. А тут саме і я повернувся додому. Зайшов на кухню її одразу почав пильно придивлятися до Оксани. Вона аж знітилася.
— Може, думаєш, я варення брала, еге? — спитала, примруживши очі. — Так от, не брала. Я тільки рахувала банки і перевіряла, яке в них варення. Знаєш, скільки з нас?..
— Зажди, зажди! — перебив я її. — А що це в тебе на носі, на лобі?
— Де, де?
Оксана тернула рукою себе по обличчю, а воно й справді було у варенні.
Оксана сама здивувалася, звідки в неї взялося на носі й на лобі варення. Хіба, може, залишилося з самого ранку, як пила чай? Але ж вона умивалася аж двічі після того…
— Добре, не виправдовуйся, — сказав я. — Іди ще раз умийся!
Оксана нічого не відповіла. З похиленою головою покірно пішла у ванну.
Коли вмилася, вона призналася мені, як все сталося.
Попросила тільки, щоб я не розповідав про те ні мамі, ні татові. Боялася, що мама буде її лаяти, а тато кепкуватиме.
Я пообіцяв мовчати, але з умовою: нехай вона поклянеться, що такого більше з нею не трапиться. Оксана поклялася.
Історію з варенням я, звичайно, утаїв од мами. Бо, коли бути справедливим, то теж винен: не послухався її і залишив Оксану вдома саму. Хоч розповісти, може, й треба було.
Нехай мама знала б, яка в неї улюблениця-доня, і більше не дорікала мені, як ото дорікнула колись: Оксана, мовляв, і слухняніша, і ввічливіша, і працьовитіша за мене.
Мама давно сказала це, мені ж і досі кривдно. А винуваті в тому
ГРУШІ — ДВІ І ОДНА
Якось ми з Оксаною сиділи на лаві у сквері. Повз нас стежкою пройшла бабуся. В одній руці вона несла кошик з грушами, другою спиралася на сукувату палицю.
Спіткнулася бабуся об камінець, що лежав на стежці, і мало не впала. А кошик не втримала, випустила з рук, і груші розсипалися.
— От лихо! — скрушно зітхнувши, мовила бабуся.
Відкинула палицею камінець і заходилася збирати груші.
Тільки їй, старенькій, важко було нахилятися. Та ще й недобачала: мацає, мацає рукою навколо себе, поки знайде якусь грушу.
Я підійшов до бабусі і почав показувати, де вони лежать.
— Ось… ось… — тикав пальцем. А коли бабуся мацала не там, куди показував, то аж сердився — Та не там! Ось тут!
До нас підбігла Оксана. Але вона не стала підказувати. Присіла навпочіпки, швиденько визбирала груші у фартушок і висипала в кошик.
— Всі? — спитала бабуся.
— Всі! — дружно відповіли ми.
— Спасибі, дітки, що помогли, — подякувала і простягнула нам груші.
— Це тобі, дівчинко, — бабуся дала Оксані дві здоровенні з рум'яними боками груші. — А це тобі, хлопчику… — В руці у мене опинилася одна груша, також велика й рум'яна.
Бабуся ще раз подякувала, попрощалася й пішла далі.
Ми раді були. Одразу ж побігли додому розповісти мамі, як допомогли старенькій і які гарні груші вона дала нам.
Мама теж раділа, що в неї такі виховані та чемні діти.
— Молодці, молодці! — хвалила.
А потім помітила, що в Оксани дві груші, а в мене одна.
— Ти уже встиг з'їсти другу? — спитала мама.
— Ні, не їв, — відповів я. — Бабуся дала Оксані дві, а мені тільки одну.
— Чого ж це? — не зрозуміла мама.
— Не знаю… Може, тому, що Оксана дівчина або тому, що мала?
— Та ні, тут щось не те, — не погодилась мама. — Ану розкажіть докладніше, як ви допомагали бабусі.
І ми розповіли.
— Отепер мені зрозуміло, чому вона тобі, Ромо, тільки одну грушу дала, — сказала мама. — А могла б і зовсім не давати.
— Чому? — зніяковів я.
— А ти сам добре поміркуй, — відповіла мама і почала розхвалювати Оксану.
Вона і вихована, і ввічлива, І трудолюбива. Оксана така, Оксана сяка…
Ну, та досить все про Оксану та про Оксану. Треба ж іще й про інших розповісти. І найперше, мабуть, про свого найближчого шкільного друга. Щоб ви знали, який він
ІГОР ДЗЬОБИК
Товаришів у мене багато — у школі, в нашому й сусідніх дворах. Але найбільше я дружу з Ігорем.
Ми живемо в одному будинку, в одному під'їзді, на одному поверсі, навчаємось в одному класі і сидимо за одною партою.
Всі кажуть, ніби ми й схожі між собою — як брати. І справді: обидва біляві, кирпаті, сіроокі, б обох веснянки.
Та в чомусь і не схожі.
Ігор, наприклад, носить черевики тридцять шостого розміру, я — тридцять четвертого, він має зріст метр тридцять дев'ять сантиметрів, я — на три сантиметри нижчий. Зате я вмію, як захочу, ворушити вухами, а в нього ніяк не виходить.
Яка в нас дружба — судіть з такої пригоди.
Коли похолодало і випав сніг, Ігореві купили зелені вовняні рукавички. М'якенькі і теплі-теплі.
Я теж захотів такі самі. Мама купила й мені.
Одного разу на великій перерві ми кидалися сніжками.
Як подзвонили на урок, припинили гру, вбігли в клас, глянули: у мене немає лівої рукавички, в нього — правої.
Наступної перерви майже всім класом їх шукали. Увесь сніг перерили в шкільному дворі і не знайшли.
— Ну, де вона пропала? — сумував Ігор. — Тепер мама буде лаяти…
— І мене… — журився я.
Після того ми неуважно слухали на уроках учителів, все думали про загублені рукавички і про те, як пояснити вдома, де вони поділися.
Мені ще нічого.