Путяті дісталося всього кілька в’язанок і торбина.
Скрізь на березі на довгих тичинах, на кущах і просто на траві сушилися сітки, ятери, волоки та інші рибальські снасті. Побіля них групами й поодинці сиділи, гріючись на сонці, стомлені, забрьохані рибалки.
Близько до річки отарою тулилися приземкуваті закіптявілі хижі. У крихітних двориках гупали по залізу молоти, глухо, немов велетенські бубни, гули бочки, вився вгору чорний смоляний дим, пахло гаром. Тут, видно, жили ремісні люди.
Повінь ще не спала. Деякі хижі стояли у воді, і господарі бовтались там, витягаючи намоклі пожитки.
"Бідують люди й тут", — подумав Векша.
Проте що далі вгору широкою стезею-хідником[12], то обійстя ставали охайніші. А гостеве вже й зовсім не можна було рівняти з тими, що внизу. То був великий двір, огороджений високим частоколом. В одному кінці дворища стояв ладний дім з кількома різьбленими вікнами, широкими дверима. За домом — невеликий саджений гай. В другому кінці — кліті[13], погреби.
Родина висипала назустріч Куделі й завела його до господи.
Векша з Путятою склали свою поклажу біля кліті.
— Чи ведмідь, бува, не з рідні тобі? — спитав насмішкувато Путята, змірявши очима Векшу з ніг до голови.
При гостеві вони дорогою до Києва не перемовилися жодним словом.
Векша поглянув спідлоба на нього.
— У нас нема звичаю родатися з звірами, — відповів похмуро. — Коли ж у вас таке водиться, то ти з тхорів, мабуть, — і одвернувся.
— Це я пожартував, не сердься, прости на тім, — осікся Путята. — У Києві вперше?
— Атож.
— Я тебе поводжу. Перед походом у нас торг завжди великий. Люду набилося звідусіль!.. — і почав розповідати про всякі дива, що кояться на торжищі.
З гостевої хижі довго ніхто не показувався, мовби всі там поснули.
Та ось, нарешті, з дверей, витираючи рушником масні губи, повагом вийшов уже в самій сорочці й ногавицях господар і запросив Векшу з Путятою до житла.
Векша вклонився з порога Куделиній рідні, що саме вилазила з-за великого, накритого білою скатертю, густо заставленого мисками столу, зупинився зачудований.
В оселі було ясно, ніби надворі. Всі вікна із прозорої слюди, не те що вдома — одно-єдине й те затягнуте пухирем. Просторі лави, накриті килимами, мисники з цяцькованим посудом. Стіни, стеля і опасиста із комином піч помазані білою глиною, помальовані квітами й птахами. А ще на тильній глухій стіні висять меч, лук, тул[14] із стрілами, шолом, дротяна сорочка. У краснім кутку на полиці стоїть дерев’яний Велес[15], поблискуючи голубими очима-намистинами.
— Проходьте, сідайте, частуйтесь, — проспівала пристаркувата гладка гостева жона, підсовуючи на край столу миски з недоїденими стравами.
Перший сів Путята, за ним повільно опустився й Векша.
НА ТОРЖИЩІ
Як потрапезували наймити, гість сказав, позіхаючи:
— Тепер треба поспати. Веди, Путято, Векшу в кліть, покажи, де ваше ложе, — а сам уже мостився на широкій лаві.
Векша не звик спати вдень, і зараз йому не хотілося лягати, тим більше, що Путята обіцяв поводити його сьогодні по Києву.
— Ми не хочемо спати, — мовив Векша за себе й за Путяту. — Підемо город подивимось.
— Ну йдіть, — махнув рукою Куделя.
Дорогою від пристані до гостевого дворища Векша мало що встиг побачити, та й то мимохідь, бо дивився більше під ноги, щоб не перечепитися де об камінь, яких було таки чимало на стезі. Тепер, коли Путята вів його вузенькими покрученими хідниками на торжище, міг уже краще розгледіти все довкола.
Сходили з високого пагорба. Видно було, як на долоні, Поділ, широченний Дніпро, Почай-ріку, запруджену великими й малими човнами з вітрилами і без вітрил. Зліва, біля причалів, розташувалося і саме торжище, що згори скидалося на розворушений мурашник.
Ще віддалік з торжища було чути людський гомін, скрип коліс, кінське іржання, мукання худоби. А як опинилися на ньому, од усього того гамору у Векші від незвички аж голова запаморочилась.
— Що це? — зупинився Векша перед огородженим двориком біля пристані, де товпилось багато людей.
— Капище[16] Велеса, — пояснив Путята. — Гості пожертви складають богові, щоб щастило в торзі і дорозі.
Векші захотілося пробратись у дворик, подивитися.
Під дерев’яним прикриттям від дощу й негоди стояв закопаний у землю такий самісінький, як і в Куделі, тільки значно більший, бог Велес. Біля нього лежав круглий поміст-жертовник. Довкола жертовника неквапливо походжав з непокритою головою сивий бородатий волхв[17], навдивовижу схожий на самого бога, і весь час, простягаючи догори руки, півголосом проказував молитву-благання.
Гості, всякі умільці, кожен, хто прибував сюди з своїм товаром, перед тим як розпочати торг, заходили в дворик і клали чи ставили на жертовник дарунки богові. Ловець — хутро, бортник — горнятко меду, ратай — торбинку зерна, гончар — глечика, зброяр — стрілу або, як не пошкодує, то й лука чи списа, ткач — шмат полотна. Дарували все те, чим славилось київське торжище. А на ньому чого тільки не було!
Коли Векша з Путятою вийшли з дворика, вони спершу потрапили в рибний ряд. На лавах лежала і жива, і смажена, і в’ялена, і копчена риба. У діжках плавали здоровенні сазани, окуні, карасі, звивались прудкі в’юни, борсались зубаті щуки.
Далі тяглися ряди пташині, овочеві, хлібні й медові. За ними — шкіряні й хутряні.
"І хто його оце стільки здобуває? — думав Векша, подовгу простоюючи біля торговців. — Аби хоч маленьку частинку від того всього отцеві, то ми й горя не знали б. Було б удосталь і на промін, і для себе".
А як забрели в ряд, де продавались вироби руських і чужоземних умільців і зброярів, у Векші аж очі загорілися. Тут був гарний, у візерунках, глиняний та дерев’яний посуд, розставлений просто на землі; блищали різними барвами бронзові, срібні та золоті прикраси; сяяло на сонці ратне спорядження — замашні двосічні мечі, довгі списи, крицеві шоломи, дротяні нагрудники, бойові сокири…
— Де все те береться? — дивувався Векша.
— Хіба мала Русь? Самих городів он скільки, а весей — то вже й не злічити! І кожний чимось промислує. А ось по весні, як з’їдуться до Києва гості з чужих земель, отоді ще й не таке побачиш.
Торговці всіляко вихваляли свій товар, зазиваючи до себе покупців.
Гончар, щоб показати, які міцні в нього глечики і горщики, мало не з усієї сили хоробро гатив по них замашним кийком. Вони лунко видзвонювали кожен своїм голосом: малі — тоненько, середні — товстіше, а великі — густо й грубо.
Векша з Путятою, затамувавши віддих, ждали, що ось-ось якийсь горщик чи глечик не витримає удару й розсиплеться на черепки. Та посуд, видно, й справді був міцний у того гончаря — не бився.
— Залишилося два харалужні[18] мечі-кладунці! Не тупляться, не щербляться, не ламаються! — викрикував сивовусий мечник. — З таким мечем кожен стає богатирем!
Побачивши Векшу, звернувся до нього:
— Купуй, молодче, тобі достоту. З цим мечем станеш богатирем! Векша посміхнувся, відповів йому в тон древлянською примовкою:
— І смерду хочеться пива, та нема купила.
Загледівши оддалік чоловічий гурт, серед якого товпилось і кілька світловусих воїв-варяг, Векша з Путятою й собі пробралися туди.
Посеред з’юрмиська стояв високий кощавий чолов’яга. Біля нього на розстеленому мішку лежали стріли. Навряд чи ті стріли (хоч яких там тільки не було — і оперені, і зовсім неоперені, і з гострими, мов голки, наконечниками, наготовані для пернатої дичини, і з тупими для вивірок, щоб не псувати хутро, і довгі, й короткі) зібрали б стільки народу біля нього, коли б він не привів на торжище собі в помічниці красуню-доньку. Вона була напрочуд вродлива: рослава, білолиця, кароока, з довгою товстою косою й густими смолянистими бровами, її білу з помережаними рукавами й комірцем полотняну сорочку перехоплював у талії вузенький шкіряний поясок, прикрашений блискучими цвяшками й прошитий срібними дротиками. Руки нижче ліктя стискав зелений скляний обручик, на шиї висіло жовте намисто, у вухах — блискітки-сережки.
— Це Яна, — шепнув Путята. — За нею всі молодики в Києві упадають. А вона хоч би що, ні на кого й не гляне…
— Гарна яка! — ворухнув самими губами Векша, дивлячись на неї.
Він ще ніколи не бачив такої вродливої дівчини. Отак би стояв як укопаний і дивився, дивився, аби тільки вона сама того не помічала.
Та ось за кілька рядів від них зчинився такий галас, що люди, мов навіжені, натовпом кинулися туди, потягнувши за собою і Векшу з Путятою.
— Скоморохи! Скоморохи прийшли! — вигукували радо люди. Убрані в шкури лісових звірів, обвішані численними дзвіночками, скоморохи перевертались у повітрі, кукурікали по-півнячому, гелготіли по-гусячому, ревли по-ведмежому. А то ще ставили довжелезну тичину й наче вивірки, вилазили на самісінький вершечок.
Слідом за скоморохами сунула юрба, сміючись, викрикуючи, кидаючи витівникам у торби хто кусень пирога, хто солодкий коржик, хто жменю горіхів, а хто й дрібну монету, і цим ще більше заохочували їх до ігрищ.
Путяті якийсь товстун боляче наступив на ногу, і в нього одразу ж пропало бажання дивитися на скоморохів.
— Ходімо, — потягнув він Векшу з торжища.
— А може, повернемося в збройний ряд?.. — несміливо запитав Векша.
— Хай йому! — скрививсь Путята. — Не хочу, а то ще й голову одтопчуть. — Та враз прояснився: — Що, може, й тебе вже принадили чорні брівки та карі очки?..
Векша зніяковів, бо Путята відгадав-таки його думку — йому й справді хотілося ще поглянути на дівчину-красуню.
— Ет, то все марне, — махнув рукою Путята. — Давай краще підемо на Києву гору[19]. Там княжий терем подивишся.
Вони перейшли кілька хідників і видряпались по крутому узвозу на гору, окопану глибоким ровом і обнесену двома рядами гострокілля по валу. Одразу ж за валом підносилась викладена з товстелезних колод стіна з кількома вежами й ворітьми, до яких вів узвіз.
— О, звідси півсвіту можна побачити! — мовив захоплено Векша.
Прогупавши мостом через рів, минувши ворота, на яких стояли вої і безборонно пускали людей, вони вийшли на просторий двір.
Посередині двору на погорбі височіла якась рублена дерев’яна споруда. Хижа не хижа і вежа ратна не така.
— Що то? — спитав Векша. — Лихих людей тримаєте?
Розповідали, що за непослух князеві та боярам, за розбій, крадіжки винуватців у Києві замикають в якісь поруби[20].