Чогось приснилась молодість мені.
А ти куди?
Брат Домінік
У дірку в бузині,
(Зникає в тінях кам’яного муру. А згодом буде чутно плюскіт весел.
А потім завалують десь собаки — аж ген із того берега Луари)
Флорентієць
Але чому я долю змарнував?!
Мене ж і слава наче не минала,
І сам Вазарі навіть визнавав,
що ця моя скульптура — досконала.
Мені її замовив Цех Купецький.
Я працював не рік, не два,— роки.
Бо це ж не путто, янголи, опецьки,—
це твір монументальний, на віки!
Я не чекав, коли дадуть завдаток,
і не в рахунок зарібку свого,
я навіть спродав материнський спадок,
щоб оплатити бронзу і литво!
І ось тоді, коли вони зібрались
мій труд прийнять, належно оцінить,—
я, подолавши острах свій і радість,
сказав — і чув, як голос мій дзвенить!
(Схвильовано, до когось в порожнечу, піднявшись на щаблинку риштувань)
Синьйори! Я прошу хвилиночку уваги.
По морю пошуків я плив, як Одіссей.
Хреститель Іоанн, Левіт і Фарисей.
Я тяжко працював і сумнівався надто.
І чудо одкровень було мені як грім.
Тепер я не боюсь. Покличте Леонардо
і Мікеланджело,— я вірю тільки їм.
Замовники мої! Повірте, не зухвальство —
це просто для митця найбільше з його щасть.
Бо краще хай мій труд мені не схвалить майстер,
ніж нетямущий хто хвалу йому воздасть!
Старий
Ну, а вони покликали свого.
Принизили і заплатили скупо,
бо він сказав, що твір щось не "ого",
і що ціна — п’ятсот, не більше, скудо.
Флорентієць
Та краще б звір мене ударив бивнем!
Я побілів, і я сказав їм так: —
Чи вам, синьйори, не здається дивним,
що труд митця оцінює слимак?
Старий
І почалось. Погрожували пальцем.
Злостивцем називали і зухвальцем.
Що молодь вперта, і від того зло.
Що в їхній час такого не було.
Флорентієць
Я вийшов звідти,— з мене було досить.
Я десь кудись забіг тоді, я зник.
Це був мій перший, мій болючий досвід:
замовнику зручніший ремісник.
Старий
Чого ж ти не сказав йому: — Паскудо,
мені не треба ті нещасні скудо!
Ти ж власним коштом більше оплатив.
Чого ж ти їх тоді не всовістив?
Флорентієць
Я гордий був. Принаймні хоч гордині
ніхто не сміє збавити людині.
І потім, я ще жив не у нестатках.
Я мав куди подітись від образ.
Мій дім стояв у лоджіях і в ґратках,
У мене був домашній дикобраз.
Я міг собі дозволити дозвілля,
себе ще не призводячи до скрут,
півроку роздивлятися сузір’я,
два роки заморожувати ртуть.
У мене був мій говорящий ворон.
Мій час життя у вічності тривав.
Я міг неквапно працювать над твором,
а потім твори друзям роздавав.
Був невідлюдний. Добре грав на лютні.
Життя було безпечне і легке.
Старий
Чого ж ти не подумав про майбутнє?
Флорентієць
Чи міг я думать, що воно таке?!
В примарнім крузі місячного світла — такий трагічний у своїй самотності —
сидить на лаві Рустичі, старий.
Спалахують суцвіття фейєрверків, сніп кольорових іскор над юрбою.
Невтримний шал веселощів і свята.
Уся в гірляндах пишна колісниця. На ній стоїть прекрасна Маріелла,
вона шпурляє квіти у юрбу.
Торкає струни лютні Флорентієць,
і дев’ять
карнавальних
флорентійок —
ті ж самі музи, але вже інакші,
як хризантеми в карнавальних масках, в тимпани б’ють, оточують, танцюють,
все далі відтісняють Флорентійця.
Флорентієць
(і весело, і трохи винувато)
Флоренція любила карнавали.
Я флорентієць, я любив їх теж.
Старий
О ви, що стільки часу змарнували
на фейєрверки з флорентійських веж!
На ваші п’яні гульбища, бенкети,
де кожен з вас пишався, як індик,
де ваші запопадливі поети
наввипередки славили владик!
Флорентієць
(награючи на лютні, мов не чує)
О Маріелла, Маріелла, Маріелла!
Старий
(у намаганні якось буть почутим, зіп’явсь на лаву, в пароксизмі гніву)
Спиніться, схаменіться, в гупотінні
не чуть, як наближається біда!
Вже вас немає. Вже на ваші тіні
розлив бокал кривавий тамада.
Я вам кажу. І час такий настане.
Хто що посіяв, той те і пожне.
Флоренція болить. Флоренція повстане.
Флоренція тиранів прожене.
Вона змете палаци їхні й замки,
вона такий утне їм карнавал,
що тільки чорт знайшов би там уламки
од жаху перекошених дзеркал!
Чи ви тоді отямитесь прозрівши?
Вином не скаламучуйте уми!
Бо згинете, Флоренцію призвівши
до голоду, усобиць І чуми!
Я вам кажу. Я вас молю. Я прошу.
О, схаменіться, поки ще живі!
Ви казитесь, ви тонете в розкошах.
Волаю вам — потонете в крові!
Голоси
(обурені, з танцюючого натовпу)
А це ще хто? Хапай його за поли!
Чого він тут, тягни його униз!
Ти що, як тінь ченця Савонароли,
над безтурботним натовпом навис?!
Флорентієць
(наспівує і награє на лютні)
О Маріелла!
Старий
Боже, він не слуха!
Його робітня пилом припада.
Флоренції загрожує розруха,
а він на карнавалах пропада!
Він з ними їхній. Деспоту в догоду
зліпив аж кілька непристойних пик.
Одне із двох — або люби свободу,
або залеж від милості владик!
Чого ти тут? Ти — Рустичі, ти — брила.
На що марнуєш дар свій і літа?
Не дай собі надборкувати крила,
тебе ж погубить вся ця суєта!
Лоренцо був, а ці вже — не Лоренцо.
Вони, як гусінь, об’їдять Флоренцію.
Ти робиш те, що прагне їх пиха.
Вона у них до істини глуха,
Ти думаєш, що хист твій невичерпний?
Ти ліпиш сніг.
Флорентієць
Та згинь, кажу, мано!
Старий
Всіх пиятик незмінний виночерпій,
ти чуєш — скреготнуло твоє дно!
Флорентієць
Ти не турбуйсь, там вистачить на дні ще.
Старий
Такий талант, ти міг би вразить світ!
Флорентієць
Тобі тепер зі старості видніше,
що слід мені робити й що не слід.
Старий
Чи ж довго буде молодість тривати?
А ти її розтринькав не на те!
Флорентієць
(підспівує і награє на лютні)
"Троянду треба рвати, поки вона цвіте!"
Старий
Хіба митцеві місце серед зборищ?
Спинись. Подумай. Не жадай хвали!
Флорентієць
Старий, колись усе це договориш,
десь іншим разом, бо нема коли!
Старий
Коли танцюють музи тарантелу,
чи обертом не піде голова?
Флорентієць
Створив я мармурову Маріеллу.
Та більше до душі мені жива!
(Підставив руки — прямо з колісниці йому в обійми впала Маріелла.
Вона сміється і танечним кроком веде його у танець за собою.
Вона струнка, прекрасна і жагуча. Це досконалий образ флорентійки.
"О Маріелла, лілія Тоскани!" — наспівує і грає Флорентієць)
Старий
Куди ж ти йдеш? Невже ти йдеш з юрбою?!
Флорентієць
Я цілу ніч гулятиму! Уп’юсь.
Старий
(раптово з ніжністю)
Люблю тебе, милуюся тобою!
Флорентієць
А я тебе ненавиджу, боюсь.
Тьмяніє пишне древо фейєрверка. Мітлою Чортик підмітає квіти.
І дев’ять муз у масках карнавальних відходять, озирнувшись на Старого.
Старий сидить, похилений, на лаві. Десь плюскіт весел в темряві і тиші.
Нечутно повернувся Флорентієць, спостерігає сумно звіддалік.
Флорентієць
Яка самотність! Монастирські мури.
Чиїсь надбиті плити у траві.
Ці вапною заляпані скульптури,
котрі вночі говорять, як живі.
Жаринки зір з небесної жаровні.
І той чернець, що веслами гребе.
І чорний хрест під місяцем уповні.
І цей старий, що згадує себе…
Дожив. До себе відчуваю жалість.
"В останній тузі",— як сказав Катулл.
Колись мені, ще в юності, ввижалась
тінь Данте у Саду Скульптур.
Він теж сидів, похилений, на лаві,
додолу руки звісивши бліді,
але ж безсмертний у всесвітній славі!..
(Жест розпачу і туги в бік Старого).
Себе — таким — я уявляв тоді?!
Старий
Ось і говориш із старим тепер ти.
Флорентієць
Вже маю час. Минувся мій розгул.
Старий
"Чи я не забарився вмерти?" —
Хто це сказав?
Флорентієць
Здається, теж Катулл.
(Стих плюскіт весел. Лунко впало яблуко. Десь вдалині загавкали собаки)
Старий
Доплив чернець.
Флорентієць
Не був же я нездарою!
Старий
О, стрепенуло крильцями пташа.
Флорентієць
Що там за муром?
Старий
Круча над Луарою.
Флорентієць
Це скрикнув сич?
Старий
Або чиясь душа.
Флорентієць
О Маріелла! Плакалось, грішилось.
І кожен з нас колись на світі був.
Старий
Вона при хворій матері лишилась.
А я поїхав. Я її забув.
Флорентієць
Ти не забув. Ти думав, що забудеш.
Ти у Парижі мав їх не одну.
Старий
Мовчи, бо в серці знов її розбудиш!
Флорентієць
Вона померла. В голод, у війну.
Будинок їхній над рікою Арно
потроху зносять води прибутні.
А ту скульптуру, Маріеллу з мармуру,
десь вивезли. Вона на чужині.
Вони її украли, безборонну.
Якийсь ландскнехт повіз як сувенір.
Або продав якомусь там барону
твою любов, твій безіменний твір.
Старий
Як я різьбив ті риси дивовижні!
Було натхнення схоже на екстаз.
Я вже й пізніше, при дворі, в Парижі,
шукав її у мармурі не раз.
Усе було — і молодість, і сила,
і спокій, і достаток, і хвала.
Але вона вже більш не осінила,
вона до мене більше не прийшла…
Флорентієць
Так на таланті зрада окошилась.
Ти Маріеллу кинув у біді.
Старий
Але ж вона при матері лишилась!
Флорентієць
А хто була Флоренція тобі?
Старий
Флоренція? В якому одкровенні
пізнає правду стомлена душа?
Чи Данте, що похований в Равенні,
хоч сумнів щодо цього полиша?
Вона його судила, і цькувала,
і змусила вмирать на чужині.
Жорстока, невблаганна і лукава,
вона була як мачуха мені!
Флорентієць
Чого не скажеш в гніві благороднім?
Та муки Данте більші за твої.
А все одно й на камені надгробнім
він називає матір’ю її!
Старий
Вона його посміла проклинати.
Він був нелюбий, як усі митці.
Флорентієць
Цькувала не Флоренція, не мати,
а міста самоназвані отці.
О ті страшні, розбещені, погані,
усіх віків вельможні старигані!
В якій лиш не з’являлися личині,
який лиш бруд не мали на руках!
Вони помруть, а наслідки злочинні
відлунюють ще довго у віках.
На риштуванні Чортик позіхнув і, опустивши дзеркальце блискуче,
затарабанив ратичками стиха об дерев’яні ребра риштувань.
Чортик
Обридло зайчики пускать, перепочину,
а то ще хтось пошпурить кирпичину.
Та й взагалі, признатися, мені
людські страждання все-таки нудні.
Я все вже бачив і до всього звик.
Усе це суєта і від лукавого.
Щось дуже темно.
(Хукнув і протер блискученький уламок об коліно)
О, жіночий крик!
Ану погляньмо, це вже щось цікавого.
(Висвітлює дерева у саду, де в глибині між статуями раптом майнула біла постать у туніці)
Прекрасна жінка
(простягає руки, у неї голос як антична флейта)
Іду, іду, чекай мене в саду!
Ти де, ти де, в якому ти вигнанні?
О милий мій, нічого, я знайду.
Де ж ти подівся, Рустичі, Джованні?!
Флорентієць
(назустріч їй розкрив свої обійми, змахнувши крилами лілового плаща)
Я тут.