Се значило в нього "плакати".
— Співати? — спитало його нараз мале дівча, що все ближче присувалося і гляділо на нього, не доторкаючись його. Він підняв голову. Його очі були вогкі.
— Ох, ти, мала пташечко! В степу стає чоловік такий, як його кінь..— Ти вмієш співати? Коли так, то заспівай! — прохала мала. Він не обзивався більше. Зупинився на хвильку, обняв відтак одною рукою дитину і заспівав здержуваним голосом, начеб якась хвиля з його грудей хотіла промостити собі дорогу або начеб біль і туга проложили собі виплив, відтак раптом урвав. Сьогодні не міг співати. Іншим разом. Йому тяжко на душі.
Коротко потім захоріла тяжко мама Настки і вмерла. Вона осталася сама з батьком. Одного разу прийшов знов спаситель, але сим разом поспішно з змішаним обличчям.— Бувай здорова! — сказав стишеним голосом.— Ми мусимо звідси відходити. Наступають австрійці. Не забувай Федора Михайловича, Настко, ти до мене належиш і до моєї матері, коли остануся я живий. Я вернуся. Тут от маєш сю копійку від мене. Не згуби її. Се моя послідня.— Він подав їй руку, в якій її рука сховалася, мов маленька пташка.— Простіть, хазяїне, що я відвідував вашу хату, за що, може, прийдеться вам за мене і потерпіти,— і, звертаючись до старого, додав: — Ваш цісар хай вам се також простить. Він добрий. Але всьому тому винна ваша Настка — ай Господь, мабуть, так хтів.
— Ви спасли мою дитину, чоловіче...
— Скажіть ще скоро яке одне ваше бажання,— спішив і натискав молодий жовнір.— Хто може знати, як воно дальше зложиться?
— Мій одинокий син Ілько,— промовив старий чоловік і майже заразом, начеб нагадав собі щось, вдарив себе по чолі і урвав раптом.— Ви не можете знати, де він, я сам сього не знаю. Десь... десь... інакше могли б ви йому сказати, що він лише ще батька має... і що...— він не докінчив речення.
— Так,— сказав гірко молодий ворог,— може, він впаде з моєї руки, або я з його... Хто знає! Прощайте. А смерть нічо не значить на війні.
— Куди йдеш? — спитала мала і стала перед ним.
— Назустріч долі,— відповів він, вирвавшись насильно від них, і пішов
. . . . . . . . . . .
Без слова, ба наче б без зрозуміння гляділа Настка за своїм пишним спасителем з степу. Відтак, застановившися над чим-то, не промовила ні слова і вибігла з хати. По хвилині вернула назад.— Його вже не видко і не чути,— сказала, а коли батько не відповідав нічого, лиш витягнув свою люльку з-за пояса і вийняв з печі пальцями грань, але не потягнув з неї ні разу. Сіла вона собі в кутик, скорчившися, і гляділа, мов закаменіла, перед себе. Щось сталося — щось, що наповняло всю хату, яка заразом по-мертвецьки опустіла...
— Тату... Прийде він знов? Тату!! Чого ви плачете?
— Плачу я? — спитав старий замість відповіді.— Може, й плачу. Старий я.
— Вам жаль за ним?
— Смерть тепер нічо не значить,— по хвилині продовжив вій.— В нас добрий цісар. Якби в мене було десять голов, поклав би я всі йому до ніг; і наша земля, богу дякувати, плодовита, але між ним і землею і нами є щось, що. нас в нього затемнює...— промовив він похмуро і вдарився твердо в груди.— Ой, я дурний мужик... часом мені здається, що мав би все оповісти панам, великим панам, все аж до сльози, які зрослися в наших очах з кров'ю, і про ті довгі ночі, що лякають і грозять, але...— додав він безнадійно.— Тепер нас всюди викидають...
При сих словах спустив голову на груди і не говорив більше нічого.
Мала Настка думала про свого спасителя.
— Коли війна скінчиться, тату?
— Можу я сказати, дитино моя, як часто ще буде день і ніч? Не питай так тяжко...
Настка замовкла. Але по хвилі спитала наново:
— Де може брат Ілько бути?
— Не гризи мене твоїм питанням, дитино...
— Бо коли він був послідній раз у нас... се було по Різдві.
— Так. А ми не могли йому ні книша, ні паски дати. Навіть не могли його добре оглянути, бо не мали свічки в хаті, а він спішився.— Так, тату. І се тогди було, коли він оповідав, як вони у горах по груди у снігу тижнями засідали на ворога так, що їх плащі затвердли як бляха від морозу і зимна, і так багато тяжкого, що мама плакали до півночі...
— Так, дитино. Він оповідав за війну, за смерть, за тих, що осліпли на війні, що їй відвели з ватою на очних ямах замість очей.
— Мовчіть, тату! Мені очі болять...— зойкнула мала Настка.
— Я мовчу, дитино, чи я що важу? — відповів голос старого з темна. Хвилину настала тишина, але здавалось, вона чигала на що то.
— Тату.
— Що?
— Дивіться... сьогодні тут знов та чужа кітка. Її не видко, бо вона чорна, лиш зелені очі блищать. Я боюся її очей. Я сьогодні боюся її. Тепер вона дивиться на вас і на мене, зараз підійде до нас обох, чого вона хоче — їсти? Ми самі не маємо нічого,— і при сих словах почув тато, що дитина зашелестіла біля нього, як падаючий листок. Нараз почули, як десь гукнув вистріл. Батько здригнувся. Тишина в темноті хати стала утяжливою і прикрою.
— Чи се був вистріл?
— Ні, се вам так причулося.
— Богу дякувати.
— Чого ви все боїтеся так тих поодиноких вистрілів, що падають так самітно вночі?
— Я сам сього не знаю. Я все мушу подумати про Ілька, він же на війні.
— Кітки вже нема... вона вже не дивиться на нас... Вона мусила утечи.
— Се юдине звіря... лиши її; се не найгірше, що ходить по землі та і топче її. Може, двері були лиш приперті.
Нараз зсунулася мала Настка на землю з лавки, на якій сиділа коло батька, наче б її хтось закликав — пробігла просто до одного з малих вікон.
— Я дивлюся на звізди, тату... дивлюся на них,— сказала вона і майже притиснула лице до шиб.— Тату!!! — скричала по хвилі, як передше,— звізда впала з неба... а тепер здригнулася одна, чи впаде вона також? Тату!!
— Не муч мене, Насте!
— Ілько оповідав також,— продовжала дальше, відвернувшись від вікна, і пригорнулася, як передше, до тата,— що раз після довгого маршу три жовніри з у мучення сіли на землю і вже і не встали більше...
— Цить, дитино, цить — мені здається, що я чую, як у другій хаті хтось збиває труну...
Кілька днів опісля пішов її батько з одинокою коровою на ярмарок і вже не вернувся. Деякі казали, що виділи, як його вели жандарми, другі знов, що його вели до війська два російські козаки — бо він противився, коли вони відбирали корову і тому, що він тримав з "австріяками". На чию "правду" можна було спуститися?
— А він мав так багато роботи! — оповідала мала Настка з очима, напухлими від плачу, коли знайомі й приятелі приходили питатися за ним і се їй оповідали...— Почав направляти пліт, що вороги розірвали. Мав залатати стріху, що потерпіла від тяжкої зими. Погнав корову до міста на продаж, щоби заплатити за її ціну кошт маминого похорону. А тепер? Що далі станеся? Сусіди, знайомі й приятелі дивляться на себе і здвигають плечима. Так, що далі станеся? Відтак пішов один за другим за своїми орудками.
Коли мала Настка, яку з милосердя взяла до себе кума Калина, не спить ночами за своїми родичами і просить бога, щоб вернув їй назад батька, блудять її гадки за її спасителем з степу.
— Так, степ...— казав він, переходить лячно, а все ж сонячно, наче б огріваюче, через її малу душу; він такий великий і широкий, такий великий, що вона собі зовсім не може уявити його простір.
А вночі не бачили нічого, лиш небо над собою і багато, багато зір. А місяць пливе начебто поволі, або, здається, не рухається. А тиша така велика, ох, така велика, як її тут по селах і містах не можна навіть ніколи найти...
...І мала Настка думає про степ, про багато, багато зір на небі, про місяць, що пливе поволі, або не рухається, думає про свого спасителя, плаче чимраз тихше і засипляє...
Вона росте й іде своїй долі назустріч.
Чернівці, в серпні 1915 р.
[1] "Над Прутом у лузі хатина стоїть" (Приміт. О. Кобилянської).
[2] Машиновий кріс — кулемет.