Ані листочок не шевельнув, — ані листочок…
Ясиня спала.
СОВИ, ЛИЛИКИ, КЕРТИЦІ
IV
"Допоможи, Боже, куну вбити,
Аби свашеньці шубку вшити,
Щоб була шубонька тепленька..."
(з нар. пісень)
Був це чуйний півсон, яким звичайно спиться у дуже ясні ночі. Молоде серце било рівно, волосся, звите в легкий узол, червонаве золотив блиск оливної лямпки і сховзувався на схилу лінію сплячого рамени. Кричали перші півні.
І тоді у пекарні, просто вікон одрини, блимнуло світло та роздався вередливий голос ключниці, що її на глум прозвали Шепіткою. Хтось поплівся крізь хороми, поволі, з роздзвоненим тяжким підносом.
Далеко за хатою, під виноградником залаяв пудний дворовий пес.
Ясиня слухала. За стіною переливалося від голосів, знайомих до одного. Поміж стукіт ніг і грубе бряжчання посуди підлітали оклики, плигав іскрами сміх:
— Що це ви кукільвану понаїдалися, гей! І мені попри вас голова круговоротом пішла, далебі! Мемо рішати, ще раз, і ще раз, як п'яні? По-мойому, над Ігоревича нема: довірчивий, непослідовний, поривчастий, не володіє собою, роздаровує направо й ліво, щоб тільки труди з пліч... Не так, як за покійника Романа, коли зі страхом ходиш, із трепетом лягаєш... Де вам другого такого піднайти, що весь вік лельом-полельом ходить?
Ясиня уявила собі миттю суте підборіддя Путяти з Корелич, що славився далеко повними котюгами. Одного з них, про якого оповідали дива, привіз йому купець Фрелав із землі фіордів, із Норвегії. Путята витратив на невдячних купецьких виправах пів майна та ганявся тепер за наживою.
— Правду каже, — на скотього бога! — хвалив Самбір, розклекотаний вічним п'яництвом. — Медку нам, вишневого! А я проте ставлю руку за Рюриком, за чорноризцем. Він стільки бід за Романом приняв, що треба нашому брату бути пам'ятливим...
Хлипав п'яними слізьми:
— Під Торческом від смерти я його зратував, побратами себе нарекли, зброю поміняли, еге ж... Твоє здоровля, старий лисе! (пив, мабуть, до Словита).
— Ковтаєте, гей наковтачі об трухлий пень! — приводив уми в порядок подратований господар. — Говоріть чергою! Тобі слово, Влас!
В цей раз чийсь голос збоку згомонів наввипередки:
— Ольговичів сюди! Вони з Половцями ходять, лад вчинять проміж нас доразу!
Це галасував Славно Кормильчич, Словитів любимець, веселий силач із лицем Варяга-завойовника. Він зичив гроші не тільки боярам навколо, але й тевтонським князькам на їх зарви зі сусідами, та нікого у світі не потребував.
— Жди! — Моє право! — скричав як гусевка Влас Боговітин. — Ставлю князем Андрія! Мемо тоді правити самі, а якогось угорського палятина, що торчатиме тут намісником, обвиватимем як бзиновий листок вкруг пальця!
— Лестко ж як? Чим гірший від других? — як полум'я по чатині заскакував Васко Сиганич. — Його мати з київського роду і він, коли не заплаче, то бодай скривиться! Правда, Триюда, не додержує обітів, але нехай тільки боярство доручить йому Галич...
Трабант чорноризця Вукол Дарославич викотився озлоблено із-за стола, аж задзвеніла цина і скло, справляв уперізку, йшов. Хотів у ярім гніві сказати щось там Сиганичу, який вимантив у нього боброві озера за підтримку Рюрика, але махнув рукою і тільки з виразом сплюнув.
Хтось там злопотів ослоном, кимось підірвало із місця, мабуть Васком, — він зачіпив у сутолоці об тяжкий пугар, цей покотився по долівці, а тоді глухо ліг у калюжу.
— Цікаво, скільки взяв отце Боговітин? — без встиду вже поспитав Коснячко, але ніхто йому не відповів. Кожний рахував судорожно свою калитку.
— Тільки побите коріння пахне! — закричав нараз Домамирич. — Не так навчав нас, караючи по темницях за конюхів, покійний Мстиславич? Моя думка — викоренити плем'я Романове, а там — буде видно! Досить нам Мстихів, геть петлю з карків!
— А, щоб його Обида поняла! Цей цілить! — хвалили збоку. Дедьків голос, гей зміїне жало, зашипів отдалеку:
— Я готов на все, тямуйте, я коріння поб'ю!
Добавив улесливо у палі наглих сподівань:
— Таняву з Чертеж закріпите за мною, а? Роздумав, сягнув вище:
— Тисяцьким не жаль поставити!
Кроки Дарославича жвякали тепер по скрипливих сходах, він правцював униз, цвенькнуло колісце у стовпа на обійстю, стукнув коник у копиточка, вдарив у голий світ!
Аж тепер Гліб Словит дав себе обережно пізнати: (по полетінку птицю слідно...).
— Правда ваша, други! Кожний з нас, як стоїмо, радий дати кров і майно за рідну землицю, ге... ге... Та чим вбивати князеньків, хто зна, може нам самим на погубу, чи не краще оставити їх живими? У кого будуть діти, у того буде власть... А власть... понад право! Тож ми, як волхвів у вертеп, і, будемо перекидати всякими Ольговичами, Ігоровичами, Ляхами, Уграми, висовуючи одних проти других, ге... ге...
Спотикнувся від поспіху і кінчив на радощах:
— Лякати будемо всяких зайдів княжими недолітками, от що!
— Нехай у ката, щоб тільки плата! — кричали весело, раді медові як сонце й жареній дичині зі старомізунських борів. За ними гомоніла решта.
— Згода, згода! Слава Словиту, честь!
— Отврати лице Твоє от гріхів. Господи! — прошепотіла Яси-ня поблідлими губами і розсіяно ломила руки, зривалася бігти і кам'яніла з тривоги.
А там говорили наче греблю прорвало, всі враз, — обчисляли кілько хто людей дасть для оружної потреби, який пай грішми, харчами, спорили, роздавали уряди. Господар сміявся згуста, радехонький... Дітей збереже в добрім місці Боґна, Навойчина бояриня, — за це ж її Красний Двір, а йому нехай вже коломийська сіль...
Поки Ясиня отямилася з вражіння, бояри підняли спір за сите воєвідство галицької тисячі. Шуміли й клекотіли тепер, от як гніздо лютих пардів над живою добиччю.
* * *
Самотою чвалував Дарославич, полохав тіни з-під монастирських дзвіниць, обліплених соймищем половків та лісом хрестів, простягнених у зоряне небо. Під тонким вусом їздця блимав і гас хитрий посміх, а радість бушувала серцем, як буря верховіттям.
Як близько всіх рук була корона спромог, а ніхто, ніхто не зачепив за неї липкою думкою!
Рука удової княгині це найкоротший шлях до влади, а він, Дарославич, таємний власник ідеї, скарбу на руїнах.
— Витревалому смертному станьте в допомогу, добрі й лихі сили! — з тріумфом окликав тьму перед собою.
Їхав, а голова кружляла від втіхи, як коли від сикеру з корінням.
СКИПЕТР I ЯБЛУКО
V
"Їстоньки не смачно,
На личеньку значно..."
(з нар. пісень)
Того ж дня перед вечором дорадник і друг покійника монах Варлаам міряв у печальній застанові свою келію на вежі.
Він бачив невідрадне положення, у якому найшлася велика відумерщина, — предвиджував удари, придумував оборону, падав духом і двигався, призиваючи на поміч Господа Сил, що держить трьома перстами твердь землі...
У якійсь хвилі духовник накинув на рамена гостроволосу мантію і вийшов на кручені сходи, а тоді в зелену темінь саду.
Прислухався: проміж корчі маслин гомоніла ласкава, стара мова, якій перечив тонкий голос пахоляти, близький сліз.
Монах глянув проміж гілля, — це бабуся Мариця говорила щось там старшому княжичеві, а він не погоджувався.
Обіч них стояла колиска з меншеньким княжим немовлятком. Дитя спало, затуливши очі ручками, з м'якими впадинками над кожним пальчиком. Колиска була низька, яворова, крашена зелено, з білими вирізами. Якийсь хитрець з поміччю ножика зобразив у головах лося в утечі, — перед ним і поза ним буяла иля, проста як свіча, з симетрично простертими гилочками, ніби на веселій карпатській писанці.
Старуха, що з теплих мітків виплітала чижми княжому немовляті, держала в обіймах "господина отчича". Поки він з цікавістю водив пальцем по борознах край її уст, із зелені виринула Ясиня.
Вона приглянулася дивовижному горбовинню, учиненому з піску, маленьким садкам із наломаного галуззя, дворам та церквам з череп'я та трісок, а тоді з дзвінким сміхом підняла високо на простертих руках княжого первенця, Данила:
— Ти будівничий міст, ктитор церков, трисвітле сонечко народу!
Дитя тріпоталося в її обіймах, як рибка у ясній воді, аж Борвій, смугастий гей гаддя вовчур, зірвався зі свойого лігва на сонці та став доскакувати до лиця своєї любимиці. Він задихав з поспіху і ходив танком, в'юнкий, янтарноокий...
Монах постояв хвилю непомітно, — обличчя в нього оболіклося теплою смагою, усміх майнув у синяві старих очей назустріч Ясині.
А вона, — що зірветься бігти, то стане, що зупиниться, підбіжить.
Заговорив, торкнений у серце:
— До мене, дитинко, діло?
То вона зібрала з силами і рваною мовою, обходом, жалібними тінями очей натякала на це, чим ніччю каралося серце та непокоїла совість.
Насилу розважив її, — оці новини нікому не нові! Сам все-таки згорбився унутрі від непомірного тягару... Справив кроки на круглі сходи теремів, а там у княжі кліти.
— Благословення Бога з вами, княгине! І з дітьми вашими, недорослими!
Засунена в сутінь високого крісла, — схрещені руки сперті на поруччя, а чоло в серпанку на руках, — сиділа Романова вдовиця… Вона повернула і'д гостю потемніле з болю обличчя, брови смутливо двигнені вгору й сльозу-перлу з глибин.
Монах похилився на посох та згомонів ізтиха, ніби джерело в спеку:
— Двигніться до життя, милостива княгине! — Прикличте на поміч спомини повні краси і слави, якими доля обагатила ваше подружжя... Кріпіть ними себе і других! і
Стало так тихо, що чути було жузжання піску, який мірив час, витікаючи з любастрової посудини. У світлі лямпки, налитої маслом, грала вогнями велична зброя над ложем володаря в різах суворих, як сама сила.
Княгиня заговорила з гіркотою опівголоса:
— Споминами не будеш сит, проти грядучого ворога вони не оружжа.
— А ще імате віру, аки зерно горушно... — бадьоро уловів монах та брав знову посох за опору похилим раменам:
— Я у вас з дорученням, княгине! Через годину відбудеться рада старшин і вас я зову туди.
Вдова глянула на гостя уважніше:
— Прийміть дяку за серце! Що-небудь станеться, джерело моєїі сили у вас!
— У синах ваших... — поправив духовник.
Він схилився з трудом у поклоні перед іконою на покуттю і проміж стукіт посоха повернув до дверий.
Княгиня вела з пошаною суворого гостя, струнка, на вид дівоча, в голубій завої, опущеній понад брови...
— Ясине?
Дівчина скочила з ослона, закрутилася на своїх гостроносих сафіанових ходачатках, боками й на підошвах зшитих бронзовим дротом, засунула звинене шитво за пазуху і побігла у гридню обіч.
— Піди, прошу, — веліла вже спокійніше княгиня, — доглянь Евпраксію з поминальним приносом для церков. На ко