Обкрадено життя, Софійка це відчувала і знала, що ніколи з цим не змириться. Аж тоді пережила щасливі хвилини, коли наші стали налітати із-за Дніпра, взялися мало не щодня молотити прокляті фашистські ешелони, від яких завжди тісно було на коліях. Ото почалися вистави! Ото були спектаклі розплати, що їх ставили соколи з-за Дніпра!
Похмурістю руїни зараз зустрічає Софійку рідна Вузлова. І вокзал, і залізничні майстерні стоять обгорілі, зяють пробоїнами, сажею чорніють закопчені стіни. Від садків привокзальних позалишались самі оцупки, вагони лежать потрощені, одну з платформ зовсім скинуло вибухом з колії, — лише водонапірна стоїть неушкоджена, наче хто її зачаклував!
Однак життя повертається. На території станції з'явився перший люд, вештаються військові й цивільні з лопатами, мінери пишуть мазутом на закуреній стіні вокзалу свою резолюцію, засвідчують, що мін уже нема; дерева блищать інеєм, в обчухраному скверику біля пакгаузу дівчата-зенітниці встановлюють довгошию гармату, націлюють її прямісінько в небо, хоч воно зараз зовсім спокійне. На дівчатах кожушки новенькі, й самі вони чепурні, підтягнуті, шапки-вушанки збиті набакир якось аж кокетливо; настрій у дівчат відповідний цьому дневі, що поєднав у собі сонце й мороз, і радість здобуття Вузлової, — сміх раз у раз чути з ями-кругляка, де зенітниці щось там доладновують біля гармати.
— Біжи до них, Софійко, питай!.. — зупинились жінки.
А тільки Софійка стала наближатися до зенітниць, дівочий сміх одразу пригас, шапки-вушанки з випущеними з-під них пасмами волосся застигли рядком біля бруствеpa, і на розпашілих обличчях з'явилася настороженість. Що за одна зволила в їхній зоні з'явитись? Видно, ця місцева красунька років сімнадцяти викликала в них, крім настороги, ще й схоже щось па ревнощі чи докір. "Ми ось воюєм, нам війни дістається під перший номер, а ти собі коло мами! Квітчастою хусткою вив'язалась, випустивши чубчика-гривку на лоба, з брови-чорноброви, мабуть, сажею наваксила, щоб приманювати наших лейтенантів! А де вчора була? Чи, може, й з тими хихи справляла?.."
— Дівчата, де тут госпіталь? — чомусь хвилюючись, спитала Софійка.
— А тобі нащо? — холодно озвалася з ями широколиця блондинка. — Нездужається?
Вловивши холодок насмішки, Софійка мимоволі випро-. сталась і, закипаючи образою, кивнула з ревнивою гордістю в бік саней:
— Льотчика веземо!
Цього було досить: миттю перемінились дівчата! Мов вітром винесло їх із ями, гуртом підбігли до санчат, оточили, защебетали, розглядаючи невідомого з тим його виставленим па видноту планшетом, навперебій розпитували, за яких це сталось обставин...
Льотчик кволими устами усміхнувсь до зенітниць:
— Як та чому — про це, сестрички, буде ще кому доповідати... А рятівниці мої — ось вони, перед вами...
Старші жінки помітно запишалися при цьому, одпаче в розмову встрявати не стали — хай уже Софійка сама... А Софійку тим часом наче відсторонили. Одна із зенітниць, кругловиденька, русява, низько схилившись над льотчиком, бойковито пропонувала:
— Може, вам нормочку спирту для підігріву?
Заболотний заперечливо ворухнув головою:
— Ми тут до сам-жене звикли.
— О, то у вас життя! В надійних, видно, руках опинились, — засміялись дівчата, і вже блищики привітності застрибали кожній в очах, навіть та широколиця блондинка глянула на Софійку подобрілим поглядом, мовби подумки вибачалася за свої недавні підозри.
— А де ж тут можуть бути однополчани мої? — ось що найбільше йому хотілось би знати.
Про частину, яку льотчик назвав, дівчата навіть не чули, такий бо ж наступ, всі в русі, кожен день аж тріщить під навальним натиском подій... Полк не втече, сказали йому, спершу вилікуватись треба... Лікарів на станції одначе не виявилось, медсанбат їхній розташувався десь у Петропавлівці, але ж туди неблизький світ — ще кілометрів та кілометрів... Жінки переглянулись.
— Ну як, корінна?
— Анумо берись, борозенна...
І знов упряглись у мотуззя.
— Вперед на захід, на Петропавлівку! — рушаючи з місця, скомандувала сама собі тітка Василина, і зенітниці розсміялись, бо Петропавлівка лежала якраз на схід.
Санчата з льотчиком поскрипіли далі, а навздогін їм котрась із зенітниць ще догукувала, пояснювала зичливо:
— Не доїжджаючи до села, побачите шатро брезентове, величезне, мов цирк... Ото він і буде, медсанбат!..
Але ж як тут перебратися через насип? Живого місця нема: по всьому полотну гороїжаться потрощені шпали, якась тут сатанинська машина-шпалорізка пройшлася, порізала, повивертала важезні колоди, з сірниковою легкістю поламала кожну шпалу якраз посередині, і тепер стирчать вони, задерті по насипу, чорним наїжаченим паліччям. Дорога просто приголомшила жінок своїм виглядом, вжахнула й пригнітила їх самою безглуздістю нищення.
— Та оце не гаспиди, — примовляла тітка Василина. — Кожну шпалу, наче ножем...
А мати Софійчина, міряючи поглядом знівечене полотно, сказала до доньки тужливо:
— Ой не скоро, дитино, по такій дорозі наш батько повернеться...
За будкою на переїзді їм таки вдалося подолати насип, і незабаром вони видобулись знов на просторе.
Софійка змінила в упряжці тітку Василину, й санчата заскрипіли далі. Не гомонілось тепер, ішли мовчазні, шукаючи поглядами у відкритих снігах ознаки рятівного медсанбатівського шатра. Одначе попереду білів голий степ. Софійка, напружившись в упряжці, брала майже весь тягар лямки на себе, щоб хоч у такий спосіб зробити матері полегкість, — тепер у супрязі з донькою мати справді відчула себе вільнішою. В однім місці зустрілись їм ті, що поля розміновують, тоді набрела ще якась команда, здається, похоронна, бійці в опущених вушанках перекинулись із жінками словом, спитали, кого везуть, і знов — сніги та безлюддя, сліди гусениць, закручені лютими віражами, кинуті гармати, мертві танки кособочаться, а ще далі чудом уцілілі ожереди соломи де-не-де маячать у полях під самий небокрай.
Софійці з думки все не сходила зустріч із зенітницями. Після Вузлової дівчина відчула себе певніше, сама не знає чому. Може, що помилилися в ній, не за ту спершу прийняли? І самі ж потім зрозуміли, що вийшло невдало, опеклися на ній, промахнулися у своїх підозрах, бо, Мабуть, збила їх з пантелику Софійчина легковажна гривка, грайливо випущена витком-колечком з-під хустки на лоба, — про це перед люстерком подбала Софійка, рушаючи в дорогу... Кому не хочеться бути гарною? Хай він запам'ятає її якщо й не красунею, то таки ж нічогенькою! Коли-небудь, може ж, згадає, як звела його біда з молодою степовичкою десь там, на хуторі, що хоч і досить ошарпаний, оббитий вітрами, а зветься так ніжно, майже пісенно — Синій Гай... І це колечко завитка русого йому ж подобалося, сам про це Софійці казав, а зенітниць, видно, якраз воно й схиляло до холоду з нею — холодок недовір'я ,до певного моменту явно ж відчувався... А ось коли сказала їм оте гордовите: "Льотчика веземо!.." — як це їх переінакшило одразу! Та й саму себе Софійка тієї хвилі на те побачила в іншому світлі, щось її ніби піднесло У власних очах. І все завдяки йому. Ще гостріше тут збагнула, який надійний зараз вона має захист в особі цього мовби самою долею посланого їм льотчика, — і захист, і оборону проти будь-кого! Хай поки що нездвижний лежить па санях у своєму глиняному гіпсі, що наклали йому хутірські зцілительки, хай ще й нельотний і навіть неходячйй цей сокіл ваш, але біля нього всі ви можете почуватіїсь у безпеці, ніхто вас не скривдить, нічим не посміє дорікнути чи принизити безпідставно, навіть якби хто й знайшовся такий... Теплішало й теплішало Софійці на душі" і ще дорожчим ставало для неї те почуття, що виникло між нею і Заболотним, почуття таке хвилююче, соромливе й притаєне, що про нього нікому й не догадатись знають про це тільки двоє: він і вона.
Озираючись подеколи, бачила на санчатах закушкану, дорогу їй людину, весь час задивлену в небо, в те сине, просторе. Що колись було йому раєм, а потім так безжально кину-гїо його неподалік Вузлової в осінні кураї, де б вій і кров'ю стік, якби його не підібрала зіркоока синьоганська дітвора.
Хоч і рухались засніженим полем навпростець, однак пе заблудились із своїм льотчиком серед снігів, не проминули Петропавлівки та ще й прибули якраз вчасно. Медсанбат уже згортав свої шатра, збирався перекочовувати кудись далі услід за фронтом, — їм просто пощастило, що встигли його застати на місці. Прийняли Заболотного від них у жарко натопленім приміщенні школи, де багато було поранених, призначених для евакуації в тил.
Лікарі, приймаючи льотчика, з перших побіжних оглядин оцінили, що догляд за ним був бездоганний, а на глиняний їхній гіпс старший із хірургів навіть усміхнувсь, сказавши, що це дотепно, слід би виписати патент на таке нововведення.
Льотчик, влучивши момент, стиха про щось перемовився з головним хірургом, а коли настала мить прощання, заговорив до своїх рятівниць незвично серйозним тоном, без тіні жарту:
— Документ відповідний вам зараз видадуть, візьміть, не соромтесь, життям-бо ж ризикували...
Софійчина мати подякувала, а до льотчика мовила:
— Не забудь же нас.
— Я вас не забуду, — пообіцяв він. — І ви мене запам'ятайте: Заболотний Кирило Петрович, гвардії винищувач, вічний боржник ваш, — і аж нахмурився, щоб не виказати свого хвилювання. — Веселим запам'ятайте...
— Одужуй, — сухо схлипнула тітка Василина. Льотчик, окинувши поглядом усіх трьох, затримався посмутнілими очима на Софійці. Вона стояла як піч.
— Що ж тобі, Софійко, лишити на згадку?
Дівчина мовчала.
— Не знаю навіть і що, — додав він, дивлячись на неї ласкаво.
— Карточку оту подаруйте, — раптом видихнула дівчина випроставшись, готова, здається, так і бризнути слізьми.
Йшлося про той груповий фотознімок, що зберігався у нього в планшеті під штурманською картою, уже відліта-ною тепер.
— Якщо так ти її уподобала... Підемо ради цього навіть на порушення...
Взявши непораненою рукою планшет, Заболотний простягнув його Софійці:
— Бери. З планшетом бери.
— Спасибі.
Дівчина взяла, густо зашарівшись.
— Фото ні до чого не зобов'язує, — всміхнувся льотчик, — та все ж: краще згадай і подивись, аніж подишісь і згадай...
Тітка Василина, видно, була невдоволена цією церемонією.
— Карточки дарувати, — буркнула вона, — то педобра прикмета...
— Для нас добра, — рішуче мовила дівчина.