А про себе подумав таке: не хватало мені, щоб я у Москві ще фокусником задєлався: раптом прийде міліціонер, спитає, хто я і звідки, витягне до цих перед афішею людей і скаже: оце того артиста, що з гранатою біжить, оце його батько з домашньою ковбасою на чемоданах за афішею сидить, сидить і підкурює сина часниковим запахом, щоб вам, дорогі товариші, смачно пахло і щоб ви на кіно його сина перли, як вівці...
Батько вже лаяв себе, як це він міг вскочити в таке діло, і тепер кидав очима, як би непомітно вибратися звідси, бо якщо справді надійде міліціонер і якщо навіть не додумається спитати про ковбасу, то все одно запитає: а чого це ви, товаришу, від людей за афішею ховаєтесь, та на чиїх, пробачте, сидите чемоданах, і що там у них? Пройдемте в міліцію...
Раптом щит гойднувся й поплив на мотузках вгору на стіну, і мій батько опинився віч-на-віч перед спантеличеними людьми — люди ошелешено дивилися на цього новоявленого артиста, і він кліпав на них, і всім стало ніяково і ще якось, і не знаючи, куди подітися, — ганьба і сором! — батько ні з того ні з сього раптом став перевзуватись: натис носком одного чобота на підбор другого, стягнув чобіт з ноги, наче той чобіт муляв, і задерев'янілими пальцями став перемотувати онучу... На виручку з'явилася тітка Настя: побігала-пошукала своїми спритними очками і, вгледівши батька, засокоріла до нього, наче прийшла на іменини:
— Ну й син же у вас, Степане Миколайовичу, ну й син! Усі стіни ним обклеєні, і музика грає... Ідіть, там вас Зіна жде. Як зайдете в двері, то одразу по праву руку, де Колю на карточках продають, там вона вас і жде, а я тут вже пристою — постережу, будете мені могорича ставити...
А мати? Мати все взнала і розпитала, де які каси і з якого боку у зал заходять, в якому ряду звідки краще видно, накупила листівок "з Колею про Колине кіно", та що з того — над зачиненими касами висіло: "На серпень місяць цього, 1960 року всі квитки продано. Адміністрація".
Збоку від кас, де на дверях було вибито "Адміністратор", крутилось трохи людей, більше військових, і один за одним перегодя входили у ті двері. "Начальство", — подумала мати, і коли знадвору на цибатих, лелечих ногах несміливо видибав батько, мати йому сказала:
— Швах наше діло, Стьопо. Ти бачиш, що там написано, — на місяць... Бери і стань<он під тими дверима, де люди тир-ляться, в тих дверях, видно, сидить начальство, зайди туди і скажи: так і так, їдемо в Мурманське, ми проїздом, а тут наш син в кінотеатрі іде! І ще скажи, не забудь, що у нас увечері поїзд.
— Та, може б, ти, Зіно, пішла сама, у тебе воно якось краще вийде, — зам'явся батько. — Та і в животі у мене щось розбурчалося, ще почують...
— Не розбурчалося і не почують! Ти що думаєш, начальство голодним не буває? Іди-іди, у тебе паспорт, покажеш паспорт, а якщо не повірять, скажеш: ось вам наша фамілія, у паспорті все записано.
Батько тихо зітхнув, переступив з ноги на ногу, подихав — чи добре підперезався, і, мов сирота, якось скривджено пішов до дверей, до начальства. Біля дверей він ще раз оглянувся на матір, узяв капелюха, постукав і обережно зазирнув у двері.
За сірим столиком, за чорним грімкотливим телефоном, перед батьком сидів коричневий з лиця, довгоносий і худий чоловік і те й робив, що однією рукою хапався за серце, а другою за телефон. Він миттю піднімав трубку і миттю кидав її на важелі знову. Очі його були зажмурені і сіренькі, як зубна щіточка, вуса ходили на губі під носом, наче вони того носа чистили.
Батько стояв-стояв, а потім легенько кахикнув. Коричневий чоловік відкинувся на спинку стільця, примружив тітчині Настині спритні очі і якийсь час непорушно дивився на батькові чоботи, наче ті йому приснилися.
— Ху-х, — нарешті стомлено видихнув він і спитав, — ну?
— Та я... та оце ми з жінкою... здрастуйте...
Ну?
— Тут наш син... проїздом... у Мурманське... ми хотіли...
— Га? Ви що, знущаєтеся з мене? Ви що, прийшли добивати мене? Я руським язиком вас питаю — добивати?! Який ще поїзд, який син, яке ще таке Мурманське? Я ж не вокзал, розумієте, я не вокзал, дедушка!
— Та я не так сказав, не гак у мене получилось, — замимрив украй знічений, мокрий батько, — я хотів сказати, що наш син тут йде, а в нас з жінкою якраз пересадка і поїзд увечері...
Коричневий задихнувся, під вухами у нього посиніло, і вуса під носом наче присіли. Кволою рукою він налив з графина води, вижлуктив повну склянку і звернувся до батька знову:
— Ви що, курите?! Ви сюди з сигаретою?
— Та ні, що ви... Я ж наче сьогодні ще і не курив... Я тільки про сина прийшов спитати... жінка каже: піди спитай... Коля наш тут у вас на всіх плакатах артистом, солдатом тут у вас...
— Який Коля? Яким солдатом? Де?
— Та у вас, ось. — І батько показав капелюхом на стіну, де з червоно-синьої глянцевої афіші "Союзекспортфільм" я переможно дивився від Бранденбурзьких воріт на батька і на Коричневого і наче ждав, чим воно все скінчиться.
Коричневий встав, підійшов до афіші, пильно придивився до мене, наче вперше ту афішу побачив, потім перевів темний погляд на батька і тяжко спитав:
— Ви хто — Довженко?
— Хто-хто? — не зрозумів батько.
— Я руським язиком вас питаю, ви хто — Довженко?
— Та наче ні, не Довженко... фамілія моя друга...
— Так-от, щоб ви, дедушка, знали і зарубайте собі на носі — цей артист, як ви кажете, ваш Коля, — це син Довженка, прийомний син великого Довженка, так що не морочте мені голови і — кругом, шагом марш!
— Так фамілія ж... — ще ледь упирався батько.
— Яка фамілія, де? Що ви мені забиваєте баки?!
— Та он же, внизу, написана. — І батько почав по складах читати: — В го-лов-ній ро-о-лі Ні-ні-ко-лай...
Батько заморився, губи його не слухались, і він уже від себе проговорив:
— А далі наша фамілія, точ-в-точ, як ось і в паспорті... Батько дістав з піджака паспорт, розгорнув на тому місці,
де була його фотокартка, теж у військовому, в гімнастерці, тільки без погон і пілотки, і показав Коричневому:
— Це я, а оце, — батько погортав паспорт, — а оце тут записані наші діти: старший у Мурманському живе, а це ось Коля і двоє менших — син і дочка...
Коричневий узяв паспорт, почистив під носом щіточкою з вусів, а потім, ще недовірливо глипаючи на батька, промуркотів:
— Так не Довженка... не Довженка... а що ж уся Москва гуде — син самого Довженка!.. Так цей артист, виходить, ваш син?.. — розчаровано протягнув Коричневий. — Да-а-а... хто ж це таку ггушку пустив?..
Він ще раз налив з графина води, випив, глянув на мене і на батька і раптом, наче та вода змастила у ньому щось всередині, вигукнув:
— Так він, значить, ваш! З народу! Син трудового народу!
— А чий же? — посміхнувся очима батько. — От біда!
— Та вас, дедушка, мало на руках носить, за такого сина! — урочисто напиндючився Коричневий. — Сідайте, отець, сідайте. Тепер просто так я вас від нас не відпущу! Курите? Куріть! Ось попільничка і — я до ваших послуг.
Телефон на столі розривався. Коричневий цього разу підняв його і підніс до вуха. Слухав-слухав, а потім, розтягуючи, як гуму, слова, заговорив:
— Вибачте, вибачте, зараз не можу... подзвоніть мені, будь ласка, пізніше... так, так... у мене зараз на прийомі батько головного героя фільму... так що вибачте... буду дуже радий... — І він обережно поклав трубку. Потім підняв на батька враз затверділі очі, наче забив у батьків лоб два гвіздки, і сказав: — Маршал.
Коричневий замислено сів на свій стілець, потарабанив пальцями по столу і додав:
— Квиточка для жінки просить... такі-то, батюшка, наші діла... такі-то...
"Все, — подумав батько. — Раз сам маршал на Колю просить, що тут уже говорити..."
— Але щось придумаємо! — вийшов із задуми Коричневий. — Тупик тупиком, але з кожного тупика е вихід: вам скільки квитків, отець?
— Троє нас... та ми можемо і постояти...
— Як це постояти? Стояти? Ні-і! Такі дорогі гості — і щоб на ногах? Де ви бачили? Зараз щось придумаємо, — і він розклав перед собою якийсь розкреслений на квадрати аркуш і заворушив над ним вусами: — Тут забито, і тут забито, тут нема, а тут... і тут нема, а тут... що у нас тут? і тут забито — нема, глухо... А коли у вас поїзд?
— Сьогодні увечері, і вдосвіта один є...
— Тоді це вже друга музика...
Коричневий знову вхняпився в аркуш, довго щось кумекав, почісував щіточкою носа і нарешті знайшов:
— Можу вам дати на двадцять два нуль-нуль три місця на приставних у проході стільцях. Підходить?
— Підходить! — зрадів уже посірілий батько. — Як не підходить!
— На двадцять два нуль-нуль, на останній сеанс... у нас на цьому сеансі мають бути туристи, англійці і західні німці, та раптом хто на пробку настутгить, ви розумієте мене, та, може, не прийде, тоді нам з вами, отець, і приставних стільців не треба... Ждемо! Жду! — Коричневий встав, потиснув батькові руку і на прощання сказав: — Ще раз спасибі, отець, за сина. Вручаю вам на трьох чоловік контрамарку з печаттю і жду вас без десяти десять біля оцих дверей.
Не встиг батько причинити двері, як перед ним стали мамині очі:
— Ну, що там, як? І чого ти мокрий такий, з вух капле, наче купався?..
— Не скупаєшся! Тут не скупаєшся! — новим, якимось глухим, осіннім голосом, наче здалеку і переможно проговорив батько. — Я б уже наче щось з'їв або десь присів... На — диви!
І він недбало віддав матері контрамарку з виглядом, от що, мовляв, може зробить чоловік, коли він з паспортом, у капелюсі і в пальті. Не те, що ви, куфайчані маринки, двох слів докупи зв'язати не вмієте...
— І місця, хоч і приставні, зате сидячі... З німцями будемо сидіть!
— З ким? З німцями? Де?
— Де! В залі!.. А зразу, що було зразу... Заходжу я в кабінет, а він, як і полатається, сидить за столом і, не спитавши, хто я і що, як понесе, як покотить!.. Ні в яку, де там!.. Нема, каже, нема і не буде, і ні на ранок, і ні на вечір, і ні на коли... А тут йому ще сам лічно міністр оборони дзвоне і мало не плаче, каже: так і так, жінка вдома смерті жде, при смерті, значить, лежить, то чи не можна для неї хоч одного квиточ-ка, хоч під стіною в куточку, Христом-Богом прошу, я вже вам зверху накину... А він міністрові тихо, спокійно, але твердо: нікак нет, товаришу міністр, пробачте, але нема... може, після Нового року...
— Ти, Стьопо, вже як брешеш, то бреши в одне: жінка вдома при смерті лежить, встати не годна, а він для неї квито-чок просить!
— А ти думала як? Так вона ж не чия-небудь жінка, а жінка воєнного, він їй вже не просто чоловік, а чоловік воєнний міністр: прикаже — і все, прикаже — і вона бистро на ноги скоче, як миленька, був би лише квиток!
— Ну, ходімо, ходімо, там наша Настя біля чемоданів уже, мабуть, вчамріла, сидячи, — пішла попереду мати, і блискучі її, нові на валянках калоші засміялися зайчиками по стінах фойє.
— Ні, ти, Зіно, слухай далі! Він мені, значить, після міністра каже: отакі пироги, чоловіче добрий, давай через ліве плече кругом і шагом марш.