Котермакова праця також її мала — чотириста вісімдесят німецьких марок та місце в каталозі цінних і рідкісних книг.
Було це десь у році 1898.
Добрий німець Петер Бреннер відкрив Котермака. Сина міщанського з Дрогобича.
Пив того вечора пиво, цілував білу шию дружини і був би дуже радий, якби хто купив Котермакову книжку за чотириста вісімдесят німецьких марок,— таку ціну визначив їй Бреннер.
А чом би й ні?
Бо таки, мабуть, хтось купив, і знову мандрувала книга світами, й літами, й людьми.
І повернувся Георгій Котермак, син Михайла Доната, до свого Дрогобича.
Дрогобич — у долині, як між двома долонями.
Бігло вгорі небо, долі — річка й дорога.
Стояли золоті стовпи па небі (заходило сонце), ліси, безжально обідрані з одягу, мов окрадені опришком подорожні, пробували прикрити свою наготу густими туманами.
Стрибала дорога зайцем, наче сліди замітала.
Утоптана століттями дорога. За хмарами вгадувалися гори. У винничці, коричневій, як шоколад, співали.
Білий-білий. Вуса й борода. Сливи очей, подовжених і з непорушним поглядом. Брови до скронь, зморшка гостро розтинає перенісся. Чорний одяг і білий комірець під білою бородою. Котермак повернувся додому.
Повернувся так.
Петро Січкар займав однаково мало місця і в житті, і за столом. Тихий, однорукий і маленький, наче зайва кома у фразі, він жив собі в обідраному будиночку на околиці Дрогобича, при ньому була його старша, така сама тиха, незаміжня сестра, він приносив додому під пахвою буханку хліба з міста, а вона готувала для нього прості страви, оповідала довгі й незлобні плітки про сусідів, а вечорами вишивала невибагливі, як її життя, візерунки на білому полотні, а потім знову випорювала нитки — і так виглядало, ніби вона без кінця намагається відшукати те, що знайти неможливо.
А Петро Січкар лежав на старому тапчані, прикривши обличчя газетою, і мріяв про життя, якого він ніколи не проживе. Траплялись там подвиги й гарні жінки — неодмінно в червоних кімоно, сам же Петро Січкар був струнким і знаменитим тенором із пишною чуприною і звабливими вусиками над чіткими й дуже вольовими устами.
Вранці Петро Січкар, махнувши рукою на переповнений автобус (куди вже йому штовхатися ліктями, навіть тут він не міг би цього зробити), топтав то сніг, то болото — залежно від пори року — з околиці до центру, де працював у міському музеї.
І раптом — як у дитячій казці — йому пощастило. Випав такий день, коли йому пощастило. Ні, не став тенором і не зійшло кохання вогненної жінки в червоному кімоно, навіть вусики не проросли над його устами.
Вишукував для музею розписані глечики, інкрустовані тарелі; помежи сірим, запорошеним мотлохом, межи непотребом хотів натрапити на скарб.
І натрапив.
Несподівано напіткав непорушний погляд подовжніх очей.
Портрет темний, білою плямою лиш борода й комірець, Січкареві тремтіли пальці на бідній руці його, торкався полотна, напису — Георгій Дрогобич із Русі, коли був писаний портрет, чи то оригінал і хто автор портрета — і чи справді Дрогобич з Русі виглядав подібним до цього образу, чи, може, то чиясь уява про нього?
Знав про Котермака. Чув. А то його портрет.
Молитись був ладен. Як до ікони чудотворної.
Во ім'я отця, і нині... і присно...
Білому світові цілому хотів би показувати портрета, писаного невідомим автором, а знайденого ним, а відкритого ним, тепер невеличке місто Дрогобич ширилося далеко в часі і в просторі — аж за п'ять сотень літ, аж до Кракова та Болоньї, а власний дім на околиці, за містом, з маленьким городцем, і нудними стінами, і нудними плітками, і прісними стравами, і кволо-тихими вечорами, коли особливо відчутно, як безнадійно стікає в провали час,— усе стало іншим, бо ану ж стояв дім його на місці Котермакової хати?
А що могло означати прізвище? Котермак. Прізвисько, характер, прикмета, професія?
Загадка.
Не приходили жінки в червоних кімоно. Не мав на них часу: писав і писав листи і чекав відповідей, а поки з Кракова та з Болоньї Котермаковими дорогами йшли до Дрогобича коротенькі, скупі, безнадійно скупі інформації, вигадував уже не своє — Котермакове життя.
З Болоньї писали італійською мовою, і мало не плакав, як дитина, котрій подарували калейдоскоп, а не сказали, що з ним робити,— шукав перекладача, невміло й кашляючи випив з ним у коричневій, як шоколад, винничці, перекладач з гріхом навпіл, із іронією наскрізь (де ж таки, дурницями доросла людина займається) переклав: у Болонському університеті Юрій з Русі читав студентам почесні лекції з медицини та ранкові лекції з астрономії. І значиться він у тогочасних документах видатним ученим філософських та медичних наук, і астрономом, і достойним ректором університету, а більше нічого з Болоньї про нього не написали й не знали — принаймні поки що.
Учений філософських і медичних наук, ректор достойний.
А й того було немало.
Того було немало, аби посісти сенс життя, аби шукати його в загадці, в штрихах, у старих книгах, у Котермакові.
Юрій Дрогобич повернувся додому.
Світ повірив у нього. Ніби Котермак ріс тепер та більшав, а кожен додавав до нього своє і тим загадку заплутував, і загадка росла разом із Котермаком.
Хтось твердив категорично, що слава його не менша Каллімахової, а хтось знайшов свідчення, ніби великий Коперник був Котермаковим учнем, а інші запевняли: знаменита праця в галузі медицини, автор якої був досі невідомий, без сумніву, належить Дрогобичу.
І виглядало так, мовби нікому не спадало на думку зняти з Котермакового портрета верхній шар фарби, аби пересвідчитися — є там ще щось? Ніхто того не робив, а ніби навпаки чинили — клали й клали зверху нові мазки,— і тоді ж годі дійти істини, і годі знайти Котермака.
Істиною було все — і ніщо не мало підстав для неї. Засуджувати безпідставно як до смерті, так і до слави однаково неможливо.
І все було про Котермака правдою, і все — бридня.
Кажу вам: коли правда все, то чому неправда те, що сидів він поряд зі мною, пив каву з порцелянової філіжанки й оповідав, про що мав охоту, і згадував, що згадувалося?
Болонья, приміром.
Прозора, як повітря, музика лютні й плаваючі над інструментом чорні, замріяні, як у мадонни Франческо Франчо, очі італійки, і розкішний фасад церкви тіла Христового, і неперевершені палаци Болоньї — стрілчасті арки палаццо Ізолані, і тесаний, ніби полірований, гранчастий алмаз каменів Бевілакви, і круглі арки над вікнами нижнього поверху палаццо Фава.
А ще — один глухий вечір, коли падав дощ, і голод допікав, і цілий світ пахнув тільки хлібом, шматком хліба — колись покинув був, не доївши, малий хлопець Котермак на тесаному столі батьківської хати (як потому не раз згадувався той шмат хліба й бесаги, наладовані на дорогу,— як не раз бракувало того шматка хліба!). І тоді за гроші на хліб склав гороскоп, де все свідчило про багатство, славу й радощі; за таке платили щедро, і хоча насправді зорі віщували біду, її неможливо було уникнути,— то чи так уже согрішив, підло вчинив молоденький і без міри голодний магістр, сфальшувавши тоді задля хліба?
А чи колега Миколай Вудка з Квідзиня, такий трохи дивний, трохи не схожий на інших у своїй щирості й довір'ї до людей...
А ще той вечір, коли говорив Каллімахові про долю,— хіба ж не справдилося?
Обтер Котермак бороду. Дивився на світ непорушним поглядом, мовби нічому не дивувався, мовби знав ще тоді, з-перед п'яти сотень літ, що так, а не інакше буде все діятись на білому світі:
— Здобута слава сягає наступних поколінь. Літа надають їй тривкості й блиску, хоча все інше руйнують безжально...
Знову спочатку.
Шукаю віднова Котермака.
— Доброго дня вам. Як ваше здоров'я? У театрі опери й балету дають "Циганського барона". Чи не хочете послухати? Скористайтеся нагодою...
Де я бачив це обличчя, де?
Котермак.
А то не він. То напівбожевільний старий, що розклеює театральні афіші у Львові,— подовжні темні очі й непорушний погляд.
Ніби з нього той портрет малювали.
Театральні афіші — вони не мають нічого спільного з астрологією.
Нині в гороскопи не вірять. Бридня.
Стою над дахами Львова і дивлюсь на зорі. Сліпучий Сатурн із загадковим кільцем. І місяць — жовтий і танучий — тоненьким шматочком цитрини в небі. А долом чорні дахи міста, божевільна застиглість, нерухомість чорних дахів — квадрати, шпилі, трикутники, хаос, мішанина, непорозуміння.
А що по тому, що — по тому?
Послухай-но, по тому, через п'ятсот років, хоч би знічев'я, мимохіть, випадково, виворожи мене, Звіздарю.
Через п'ятсот літ.
[1] Краків відкрив астрологію (лат.).
[2] "Розсуд у користь розгляду" (лат.).