Сподівався, що відвідини власної могили зворушать Аркадію до сліз, пом'якшать її жорстку натуру, і вже міркував, як втішатиме її, скаже щось глибоке, значне про феномен життя і смерті, одвічний кругообіг в Природі... Чим далі йшли поміж могилами, тим більше його охоплював меланхолійний настрій, душу проймав невиразний жаль, і він уже пошкодував, що погодився на ці відвідини.
Біля могил там і сям поралися люди — прибирали бур'ян, пожухле листя, посипали жовтим піском. Деякі сиділи на лавочках, відпочиваючи, однак у кожному силуеті Філ бачив щось скорботне, смутне. Проходив мимо, стараючись ні кроками, ані навіть поглядом не потурбувати їх. Нараз він став як укопаний: біля могили Аркадії бовваніла якась постать. Мати!
Обернувся до Аркадії, кивнув. Та усміхнулась:
— Бачу.
Мати поглянула на них якось винувато, знітилася, ніби її застали на негожому вчинку.
— А ми оце були у вас,— ніяково заговорив Філ,— набрали яблук, а тоді Аркадія й каже: давай заїдемо на кладовище...
Досить було цієї хвилини, поки він говорив, щоб мати опанувала себе. Обличчя їй полагідніло, погляд став не такий сумний.
— А що ти тут робиш? — різко спитала Аркадія.— Ми в гості, а вона... Все оплакуєш ту?
Мати стенула плечима, губи їй зібралися оборочкою, мабуть, хотіла щось сказати, але промовчала.
— Хіба та була краща? — дошкуляла Аркадія.— Вона тобі подобалась більше? — Обличчя Аркадії розчервонілося, голова похитувалася з боку на бік.
— Перестань,— втрутився Філ.— Негарно так прискіпуватись...— Хотів сказати: "до рідної матері", але не сказав, подумавши, що спорідненість тут віддалена, цієї Аркадії мати не народжувала, не співала їй котка, не розказувала казок...
— Я ж не знала,— виправдовувалась мати,—була б не йшла з дому. Ви так рідко навідуєтесь...
Філ слухав її стриманий голос, короткі репліки Аркадії і думав, що все-таки матері важко погодитись з тим, що сталося, свідомість її ще "не переварила" цього факту. Вони розмовляли ніби різними мовами, і Філ полегшено зітхнув, коли мати нарешті пішла.
Сіли на лавочку врізнобіч.
— Чого ж не читаєш мені моралі? — не без єхидства обізвалась Аркадія.
— Облиш, ти не в гуморі.
— Та який тут уже гумор...— в її голосі почулися примирливі нотки.
— Скажи, а ти пам'ятаєш саму смерть? — раптом спитав Філ.
Аркадія пересмикнула плечима.
— Як це сталося — не пригадую. Обпекло болем, потемніло в очах, голова наповнилася дзвоном, шумом, наче я потрапила у якийсь водоспад, а от що було далі... Коли знову відчула світло і розплющила очі, побачила: я не в снігу, а в теплі твоєї лабораторії.
— Мабуть, ти й не могла запам'ятати, бо та клітина, яку я взяв для вирощування, була жива, смерть не встигла до неї...
— А де ти взяв клітину?
— Зрізав із вказівного пальця. Кілька міліметрів, не більше... Так, смерть — катастрофічний, але не миттєвий процес. Мільярди клітин біоструктури не можуть одночасно...
— Та що це ти зарядив про смерть? — перебила Аркадія.— Краще пригадай, що казали старожитні про життя...
— Vivere memento — пам'ятай про життя!
— Саме так, оце я й хотіла тобі нагадати,— Аркадія показала білі разки зубів.— Золоті слова! Треба взяти від життя якомога більше. Пам'ятаєш, як той жартував на лижній базі? "На те людина й живе на світі, аби добре їсти!" І брав склянку кефіру. Ну, а ми будемо жити з шампанським, правда? — Не діставши ствердження, вона завершила: — Ти на це заслуговуєш!
Філові занило в грудях, стало тоскно до щему — чи не вперше за час тріумфу. Може, це була реакція на слова Аркадії, а може, до цього спричинився посмугований тінями краєвид з обелісками й хрестами, що здіймалися поміж дерев, охоплених полум'ям осені. Його пройняло почуття самотності, хоч Аркадія щебетала всю дорогу. І як то вони переберуться у велику квартиру, кімнат на шість, а то й вісім — є такі у старих, дореволюційних будинках, і машину поміняють на більшу, комфортабельнішу, і стереоскопічний телевізор придбають, і срібний посуд! Кожну репліку закінчувала риторичними запитаннями:
— Хіба ти не заробив? Хіба не заслужив?
Стискаючи кермо, Філ бубонів щось нерозбірливе, і вона вигукувала:
— Заробив! Заслужив!
Дома, читаючи в кабінеті "Фізіологічний вісник", раптом збагнув, чому в нього поганий настрій: ота, п е р ш а Аркадія була інакша!
5
Непомітно підкралася зима. Філ, як казала Аркадія, цілими днями "пропадав" у своєму Інституті. Особливо полюбляв працювати за довгим столом лабораторного музею. Високі вікна старого будинку навіть восени давали багато світла, вся простора кімната, заставлена скляними стелажами, потопала в сонячному сяйві. Тут і око ставало зіркішим, і думалося легше. Годинами міг сидіти, згорбившись, біля окуляра стереоскопічного мікроскопа, і тоді для нього не існував цілий світ. А цієї зими часто просиджував у лабораторії і вихідні.
Аркадія, хоча й була зарахована асистенткою, навідувалась до лабораторії не часто. Перемовлялася з ним через відеофон, та й то лише тоді, коли хотіла витягти його "на люди".
— Завдяки мені, ти вже доктор,— дорікала різким голосом,— якого тобі дідька стирчати там цілими днями?
— Тут мій науковий хліб,— поблажливо усміхався Філ.— Та ще ж мушу працювати і за тебе — зарплату ж отримуєш?
— Овва! На мене повинні виділяти й так — за те, що я така є, живу вдруге. А ти, Homo cabinetus, не розумієш цього.— Аркадія крутила головою, розмахувала руками, хоч ці жести і не вміщалися на маленькому екрані.
Інколи Філ навіть вимикав відеофон, щоб попрацювати в тиші та спокої. Свій сенсаційний успіх значною мірою пояснював щасливим збігом обставин та інтуїцією, і тепер добре усвідомлював, що тільки невтомний науковий пошук допоможе розкрити процес регенерації людського організму до найменших деталей. Жива клітина як елемент біоструктури — ось та магічна фабрика, яка продукує життя. До неї можна заглянути, але тієї ж миті вона зупиняється... Гине, а своїх таємниць не розкрива!
Часом Філові муляло підсвідоме відчуття якоїсь прогалини в стосунках з Аркадією, та він не надавав цьому значення. Його більше цікавили компоненти живої плазми, аніж забаганки неофіційної дружини, дуже далекі від наукової сфери. Їй аби блискітки на пальці та у вуха — і вже вона вдоволена. У Москві після симпозіуму не вдалося затягнути її в жоден музей. Тільки магазини! І найсильніше враження на неї справляли ювелірні вироби. Очі їй блищали від захоплення, але тому блискові бракувало живого тепла, погляд був жадібний, крижаний, і це дуже тоді занепокоїло Філа. Та, повернувшись додому, він знову поринув у дослідження.
Після численних, проте безуспішних спроб вирвати його з чіпких обіймів своєї суперниці Лабораторії, Аркадія махнула на нього рукою і оберталася в своєму окремішньому світі. Лише зрідка влаштовувала сцени з приводу своєї "неофіційності", і тоді Філ нехотя відривався від роботи, вмикав відеофон і провадив довгі і нудні перемови з "відповідними інстанціями", але розв'язати юридичний казус померлої, а тепер "фактично живої" Аркадії ті інстанції досі не спромоглися.
— Та не варто хвилюватися із-за цього,— заспокоював її.— Нас єднає щось більше, значніше, аніж формальність...
— Транзисторний відеофон — ось що нас єднає! — Аркадія іронізувала з того, що постійний зв'язок між ними здійснювався за допомогою портативних апаратів, які вони завжди носили при собі.
— І це потрібно,— винувато поглядав на неї Філ.— Апаратики не важкі.
Молода дружина хитала головою, кривилася, наче от-от заплаче, але сльози на її очах не з'являлися ніколи. Характер у теперішньої Аркадії дуже різнився від характеру т і є ї, колишньої,— м'якого, згідливого, доброзичливого. Та психологія не була спеціальністю Філа, і він не замислювався над цим. Досліджував лише фізіологію людського організму.
Одного зимового вечора Філ повернувся додому трохи раніше і аж здригнувся, почувши схлипування на кухні. Невже Аркадія плаче? Рука смикнулася відчинити двері, але так і застигла в повітрі: ні, це не вона, це хтось інший... Так і є. Чийсь незнайомий голос:
— Повірте, останній... Він подарував мені в день одруження...
Філ непорозуміло здвигнув плечима і навшпиньках пройшов до свого кабінету. Поступово його свідомість проймалася передчуттям якоїсь неприємності. Може, кудись податися? Але куди? Тільки зараз йому відкрилося: через Аркадію він розгубив усіх своїх друзів, уже й не пам'ятає, коли зустрічався з кимось...
Вона зайшла до кабінету пружним кроком, щось різко сяйнуло на її високих грудях.
— Правда, чудовий? — спитала, впіймавши його погляд.— Я давно мріяла про такий кулон. Брильянт чистої води.
— А де ти його...
— Не бійся, тобі платити не доведеться.
— Подарунок, чи що? — у Філа пересохли губи.
— Діждешся такого подарунка... Вона аж нюні розпустила, стара швабра... А нащо воно їй? Ідеться ж про життя чоловіка.
Філ дивився на неї здивованими очима.
— Хто "вона"? Про якого чоловіка ти говориш? Пора б уже облишити ці ребуси...
Мабуть, не зміг приховати роздратування, бо Аркадія одразу спохмурніла і холодно відказала:
— Ніяких ребусів. Це дружина колишнього директора м'ясокомбінату чи якоїсь бази, точно не знаю. Колишнього, бо майже рік він по лікарнях. Канцер шлунка. Метастази. Найменшої надії. А я поставила його на ноги. То як ти вважаєш — мусила вона віддячити чи ні?
— А як ти... Як ти змогла? Канцер поки що...
— Отак і змогла. Давала отой біологічний розчин.
— Який? З біотрону?!
— Авжеж. По півсклянки тричі на день перед їдою. Ти чого на мене так дивишся? Хіба рятувати людину...
— Та рятувати — це благородно, а от займатися здирством...
— Подумаєш!..
— І біорозчин випробовують у клініках...
— Я вже випробувала. Скоро чоловік знову сяде в своє директорське крісло. Не переживай, будуть у неї і кулони, і персні. Гадаєш, то вони на свою зарплату?..
— Якщо не на зарплату, то він сяде не в крісло, а на лаву,— уже гарячкував Філ.— А ти не повинна...
Чи дійшли до її свідомості гарячі, навіть дошкульні фрази, які виголосив Філ про "нікчемні брязкальця", із-за яких люди, втрачаючи совість, наважуються навіть на злочини?
Слухала вона терпляче,— мовчки сиділа у фотелі, виставивши округлі коліна і поводячи головою вслід за ним. Та коли Філ перестав кружляти по кабінету і запитливо поглянув на неї, Аркадія рівним голосом спитала:
— Ну, то як, подобається тобі кулон?
Філ аж пирхнув, йому забило дух від обурення.