— Я не товариш вам, діду,
й не недруг,
Хоч і приблуда сліпий між людей...
Ні датку собі, ні дівчат товстобедрих
Я не шукаю...
Ви, діду, ачей
Не перший десяток вакуєте з лірою
І знаєте добре сліпецькі путі,
Що їх я ніколи не взнаю,
не зміряю ...
Діду! Скажи — чи дороги оті,
Замучивши згаймо душі,
виводять
Співців та їх вірних в ясний вертоград?*
Чи певність та звагу,
чи просто — байстрят
Блукаючи світом, бандурники родять?
Чи всохла остання краплина води
В бандурній, лункій та сухій шкаралущі?
Чи, може, вже води могутніші й дужчі
Гримлять об пороги мужицьких твердинь ? !
Ти ходиш по світі не перший десяток,
Не на першому стовквищі ницьма лежиш.
26 Оліпецькою "тайною" мовою — бо тут нажебраю і сам
на горілку та хлііб грошей.
* Надруковано помилково "вертоград" — Б. К.
І ліра стара та посвячений ніж,
Та, може, ще мудрість і скруха — твій статок.
Запльований,
Це ж ти —
найнещасніший з відданих лірі,
І розпач холоне на більмах твоїх,
Одчай, що зневажливу зроджує щирість ...
А лірник мовчить,
і пливуть,
і пливуть
Нерухомо спливають два ока підласі,
Несучи білий мул і гнилу каламуть
З продавлених ям в зашкарублому м'ясі.
А лірник мовчить,
наче він не зловив
Глухого, мов скрип, шепотіння приблуди.
Навколо сліпців порозходились люди,
Не добравши в тій бесіді глузду і слів.
А лірник мовчить,
і видзвонює муха,
Принаджена соком м'ясистих повік.
Він спить?
Десь ширяє думками?
Чи слуха?
І, поруч, присівши,
веде чоловік
Все далі своєї:
— Я вчився три роки
І очі склепились зогнивши.
Отак
Пішов придивлятись до світу,
безокий
Мандрований лірник, незрячий жебрак.
Я бачив багато й питаю не вперше,
Востаннє?
Не знаю.
Знаю — не вперш.
Ти відаєш, діду, —
є всякі тверджі,27
А сумнів, певне, найбільша з твердж.
Ламаюся в сумнів, як в браму обвалену,
Розкопую,
б'ю,
вивертаю її.
У кожну шпарину,
у кожну прогалину
Встромляю заюшені пальці свої.
Ти думаєш — так,
засурмивши у сурми,
Пройдеш крізь облоги, крізь мури й рови?
Ні!
Треба в страшні і розпачливі штурми
Кидати чорне ядро голови.
Маячня повсякденна,
шугання думок, наче струмнів,
та геть одлітають у мить.
Легко зломити голову —
важко зломити сумнів,
Здолати його і на горло йому наступить.
Порожнеча вирує так боляче й глухо.
Шалій ти!
27 Тверджа — твердиня.
Кругойдуче вагання засмоктує трупики душ!
Здолати! Продертись! Пробитися! Вийти!
Як муж, а не мученик ...
Чуєш? —
Як муж!
Відповідай, перехожий ! ..
Невже безсоромно й довічно
По торжищу людському сумнів тягтиму я свій ? !
І чоло' скривавлено біле, —
тільки око кричить
дихавично,
Наче здавлений розпачем рот, закам'яніло блідий.
— Що для тебе ганьба?
Призвичаївся ти до потали!
Чекаю я, піду, — скажи мені правду на це!
Ти вже так натягавсь
і так вже тебе заплювали,
Що плюнути легко й самому собі у лице.
Неважко тобі відказать,
зпаплюженому жебракові,
Чий строк уже вийшов,
чий біль і затих, і засох !..
Скажи, не лякайся —-
на площі лишилися вдвох.
Скажи,
що пророчі сліпці —
махлярі й горлаї ярмаркові,
Скажи,
що козацький співець —
кумедний тепер
скоморох . . .
Я знаю, —
зміняється світ,
і прадавні криваві пожари
На заграву іншу змінились —
то смалить кабанник
свиней.. .
Гей, діду, гей,
Не татарський ясир, а смердючі отари
Поганяє козак для торгових гостей.
І вовну овечу, ба хвіст навіть песій
Запакувавши в беремища пак,
Везе до вальош, до крамниць, до посесій
Хазяїн уважний, халтурний козак.
Стинають діброви столітні, прегарні,
Рубають гетьманський освячений дуб,
Корягу дубову везе до чинбарні,
Щоб ремінь чинили, козак-живолуп.
Шкуру та ремінь, на юхт і сап'яни
З лицарського друга, коня-румака,
З волів круторогих, чумацької шани,
Здирає і лупить козацька рука.
Щоб скло для карафок топити,
на гути
Предковецькою кров'ю заллятий пісок
З боїща старого, зі схова кісток
Козацтво взялося возами тягнути.
Вивозять і праху дідівського корх,
І тіло внучаче слабе та невкріпле!
Він землю дідів, як пісок, пересипле,
Отой всевладущий, нснаїдний торг!
Я чую —
реве, роззявляючись, черес
І кожен ячить перепроданий морг!
Я чую —
заходиться мірницький вереск, —
То гонять пісні, наче вівці, на торг . . .
—' Бодай би не згадувать скрухи і туги,
Бодай би не згадувать муки й гріхи,
Бодай би не згадувать темні шляхи
Великого світу й Великого Лугу!
Путі твої куряні відаю я,
Великий мій Луже,
дикий мій Луже,
І вітром твоїм виповнялось недуже
Серце базарного горлопая.
Ще був водирем,
і з дідком голомозим
На жебри ходив, на кобзарське вчення,
Коли величався у Глухові Розум,
Оте нерозумне й бучне гетьманя.
Розбито Батурин,
занедбано Глухів,
Ще куряться крокви сплюндрованих гард. . .
Я чув брязкотіння рушниць,
алебард,
Тупіт невгавний муштрованих рухів.
Я чув, як ридав недолугий Калниш,
Рвучи на кибитці суху рогожину,
Щоб глянуть востаннє
зо Гарда —. козацьке селище. (Сплюндрованих виправлено
із сплюндровані — Б. К.).
й проклясть Україну,
Й простить Україну, де порох і тиш...
Я чув, як молився про помсту і звагу,
Над лезом склонившися, Мельхиседек,
Благословивши похмуру звитягу
Залізнякових завзятих дейнек.
Я чув, як багаття гриміли у Кодні,
Як репало тіло, узяте в бичі. . .
Сьогодні ж . . .
Наслухався добре сьогодні...
Мовчи, юродива примаро, мовчи !..
Ти ж, серце нікчемне, старого не згадуй,
Лягай у свій мудрий і зважений лад,
Не втягуй збентежені мислі у зваду,
Вони бо пройшли через тисячі звад.
Мені недалечко лишилось до гробу,
Та мовлю, вмираючи:
благословен
Більший над чвари козацький хосен,
Господаря чесного чесна зароба.
Бо й справді міняється світ і діла,
Й пасуться отари на вигонах Кодні.
Збирай же, козаче, дари ті природні,
Що їх Україна тобі віддала!
Солодку пшеницю,
пекучу салітру,
Розсипчасту рибу
і мед-липовець!
Розкрито країну для доброго вітру,
Що зела заплоджує, втіху сердець!
І радісний вітер, свиріль трудолюбства,
І дощ-теплодай, танцюристий моцар,
Розмиє криваві сліди братогубства,
Розвіє ману недокінчених чвар.
Дивись —
козаки, трудолюбці смиренні,
Виходять, забувши про чвари й сварки...
— На торжища йдуть!
а хіба ярмарки
Не чесніші за підступи й зради воєнні ? . .
Тишина.
І принишкли сидухи.
Ятки ярмаркові
Загрюкали лядами.
Втишився торг.
— Який то солодкий буде козакові
Зароблений спокій, не взятий на борг!
Незрячий, а бачу —
імла на покрівлі
Спадає, мов курява з неба тонка.
Щаслива утома,
догода торгівлі
Вгамує стурбований сон козака!
Утишились рухи земні,
а натомість
Схвильованим мислям являє свій вид
Єдина справдешня, німа нерухомість,
Ця істина світу,
цей істинний світ.
Всі рухи безкрайности прагнуть завершень
І, взявшися тільки,
в собі вже несуть
Передвічний непорух — останнє і перше
Начало всіх рухів, їх міру і суть.
Бо рух —
як струна, що, найвищим тремтінням
Пройнявшись,
не зносить його й застига.
Так мудрість приходить,
знаючість нага,
Народжена безуму лютим кипінням.
Так думка, що в льоті нестерпнім
шаліє,
Стає, досягаючи мудрости.
Так
В останнє майбутнє вступає козак,
Здолавши минулого злу веремію.
Подоланий
вихор минулого
вщух,
І я на дорозі вселюдській співаю
Про ярмарок світу, про діло і рух.
Що вічности силою свою сягає ...
Я бачу —
сіяє огнем супокою й труда
Козацька ґуральня,
чумацька ночівля,
Чабанський нічліг, де шумить череда.
Оце переможна й велебна торгівля
Стяги побідні свої викида!
Спокійний спочинок, досягнення борзі
Достойному торжище людське дає,
Аби не забув про козацтво своє
Козак, стоючи на вселюдському торзі,
Хоч він і потрапив у владний полон
Орлових рублів та схизматських корон.. .
Капнисте!
Полетико!
Знаєте —
хто ви?
І ти, Кочубею!
Ревухо, — ти!
Ви ж нашого роду, черкаської крови,
В князях та графах, в орденах золотих.
В Петербурґах, Варшавах сидять одуковані
Козацькі краяни, кість наших кісток.
А ти репетуєш — забиті, запльовані!
Та це ж із братерського рота пльовок!
Він чесний, бо ситий,
він добрий, бо рідний,
Плюне земляк, дак і дасть п'ятака ...
А те, що я — мірник мізерний і бідний ? !.
Ну що ж!
Не доскочив!
Вже доля така !..
Та сумнів старого каліку не змарче,
Бо1 я продаюсь,
коли сам продаю . ..
І він увірвав ту розмову свою.
І озвався молодший, промовивши:
— Старче!
Стоїть над нами вік, як чорний частокіл,
І тінь його лягає на дороги,
І тінь, як меч нещерблений і строгий,
Рубає кожен шлях навідмаш і навпіл.
Чудні і трудні ходять оболоки,
Як постріл, пахне порох, дощ і тлінь.
І клоняться ліси — вітри ідуть високі,
І кругами втинають височінь.
Високий вітер править вищий лет,
Він заверта з перейденого кругу,
Накреслює собі свою дорогу другу
І прагне інших, нам незнаних, мет.
І, може, я вернусь, щоб твій зганьбити зір,
Те око виссане, уразище зловіще,
1, може, поведе тебе твій поводир
На голе і глухе, як розпач, гробовище.
І скаже дід, і скаже внук — Дивись:
Глибоку вкопано у землю домовину ...
І дід в онуці не впізнає сина,
Бо й сина був не упізнав колись.
І ляжуть мертвяки, і встануть інші люди,
Бо прийде час новий, і прийде люд, новий,
Що в творчій та чудній зненависті своїй
Назве мене — підніжок і заблуда,
А, може, скаже ще — сліпий і тощий скній.
Що людям відповім?
Що темні й упокорені
Були супутники моїх блуденних літ?
Що всі живі шматки,
всі найдрібніші корені
Мені виривано з моїх пустих орбіт?
Що в зазубнях блукав, коли наскрізь проходив
Дорогами всіма і землями всіма?
Що весь видимий світ,
земні вагання й подив
Не билися, як птах, на поверхні більма?
Неправда це!
Бо вишкрябок очей,
Немов жадне зерно, збирає вільгість світу,
Росу усіх доріг
і зори всіх людей,
І не вгамовує жагу свою неситу!
Неправда це!
Нема кінця дорозі!
Останнього майбутнього нема!
Невже ж всі ми проходимо сліпма,
Чужі для нас невидимій тривозі ? !
Тривого! Земна тривого!
Як не бачить тебе —
хай почуть,
Слухаючи дороги,
Що перед мене падуть!
Невже ж ти проходиш мимо?
Мої тропи минаєш невже?
Невже ж мені сонно і німо
Лежать на дорогах крижем?
Погнити в баюрищах серцю сліпото!
Блукає звалашена й темна земля.
А, може, могили — колиски живого,
Де б'ється в тривозі живе немовля?
А, може, в минулім прийдешнє, дияволе ? !
А, може, проклятий, — і це вже повік —
Всі вуха поглухли, всі вуха проґавили,
В могили заритий, майбутнього крик?
Невже збожеволіло наше минуле,
Невже ж всі поглухли, посліпли, поснули?
Невже тільки вічно незрячий блажен?
Й ніхто не вчитає його письмен?
Читати могили чи гинути в бурях —
Ідем, чортів діду, ідем!
Сліпці умирають на гордих Савурах
Чи під парканами корчем ? !
— Помреш, як собака, як вигнаний зайда.
Догравай, юродивий, спотворену гру!
Чого тут розсівся?
Підводься і гайда!
А я на базарі своєму помру ...
Молодший підвівся,
і одягу помах
Війнув у лице сліпакові здаля
Тим дмуханням запахів, ланцю знайомих —
Плісени, поту, цибулі й гнилля.
Не ворухнувся старий,
не поглянув,
І гладила корбу рука лірача,
І десь недалечко водир дідуганів
Сопів, догризаючи шмат калача.
Приблуда руками намацував тропи,
Хитався,
ставав,
спотикався,
ішов.
Зашпортувавсь, падав у грузні сугроби,
В ядучі баюри,
і зводився знов.
Все далі і далі,
все тихше і тихше,
Й ущухло глухе шарудіння ходи.
І озвався старий, тишину перемігши:
— Вставай, поводирю!
А йди-но сюди!
Блукають базаром примари непевні,
Пахощі, спогади й тіні самі...
Чекають на нас у базарній харчевні,
У тихій і теплій, веселій корчмі.
Послухай мене,
нерозумний нетяго,
Послухай дитино, старого сліпця:
Людині дано найутішніше благо —
Вслухатися в людські спокійні серця.
Ходім поводирю !..
[1] Мойва — низьке, вогке місце, низина, що її заливає
водою.
[2] Тарч — щит.
[3]Лебій — слово сліпецької таємної мови: старець, кобзар,
лірник.
[4]Три строї ліри: бандуристський, скрипошний, косий.
* Так надруковано; треба, мабуть, набирать — Б.