Пі-фагор і вчитель забуті, їх не відірвеш тепер від запаху, від солодкого крохмального духу. А тітка Мокрина, обпікаючи собі пальці, вихвачує з казана бульбу, зварену в кожушках, хукає на неї, перекидає з долоні на долоню, остуджує і подає дітям. Вона щось прибалакує і до бульби, і до дітей, однак учитель не чує, він прихилився до дверей, заплющив очі, побоюючись одного, —щоб не зомліти, не впасти тут же, перед очима дітей, від голодного знепри-томнення.
І йому останньому тітка Мокрина кладе в руку дві картоплини. Крізь шум і туман у голові він чує веселу її примовку: "Тепленького, тепленького кинь собі на душу, бо крові в тебе нема, стоїш ти білий увесь, як та крейда..." Справді, пальці в нього холодні, і навіть гаряча картопля йому не пече.
Тут же на уроці вони підснідують крихкою, добре відвареною бульбою.
Тітка ж Мокрина не присідає, нема їй коли. Бере миску і біжить за ширму, там у неї ще один квартирант. За піччю, в глухому кутку, який запнули рядном, стиха постогнує, просить води тяжко хворий партизан — їздовий Григорій, хлопець років двадцяти чотирьох. Привезли його недавно, щось недобре у нього з легенями; попав під ребра осколок, а тоді ще й застудився він зимою, коли партизани ховалися в болотах від карателів. Йому тяжко й нудно самому в темряві, за перегородкою, він хоче курити, а тітка Мокрина свариться, не дає, каже: "Ти й так зжовк, перевівся на суху вощину". Від довгого лежання у нього відкрилась рана на спині. Тітка повертає його на бік, щоб теплою водою промити рану, а він скрипить зубами, глухо лається, сорочка й рядно присохли у нього з кров'ю до тіла.
Діти притихають за партами, від крику і лайки вони всі прищулюються, і директор киває їм на двері: вийдіть... переждіть хвилинку.
Мовчки, всі разом діти протовплюються в сіни, там трохи перечікують за дверима і' тихо повертаються в клас.
V
Школа ця була незвичайна.
Вчилися перші дні тільки на слух. Учитель розказував — діти слухали. Діти розказували — вчитель слухав. Якби хто й хотів щось записати, не було чим і на чому.. Голі парти, рученята на столі, ні ц кого ні книжки, ні олівця", ні клаптика паперу. Три зими страшної окупації відкинули людей у допечерні часи. Селяни повернулися з лісу обірвані, в постолах, у рогожинах, з гнійними струпами на тілі, придавлені нечуваним горем: крик дітей і старих батьків, яких фашисти облили бензином і підпалили в колгоспній коморі, ще й досі роздирав їм душі. Повернулися вони в спалене село, на голі попелища, не дотрамо-ти їм було.
...Та все ж дітей віддали до школи.
"Як їх учити? Де взяти, якщо не підручника, то хоча б поганенького конспекта?" — ось що мучило в ті дні довгов'язого білого від безкрів'я Сашка, тобто Олександра Івановича. Він напружував замулену роками пам'ять і зі страхом переконувався: Пунічні війни, закони Бойля-Маріотта, чашолистки, умовні рефлекси, протоки й архіпелаги,— все це або вилетіло з голови, або переплуталося, або згадувалося сіро й туманно, наче стояло десь на тому краю світу, за пеленою туману. Та, мабуть, таких учителів, з неповно-забутою освітою, було тоді по селах багато, бо їх почали збирати в районі, вчити їх, розказувати й показувати майже на пальцях, як вести урок, як конкретно викладати кожен предмет.
Уявіть спрагу знань: тільки-но налито в чашу вчителя, як він поспішає в село, до своїх дітей. А його малі й переростки вже стоять під школою, виглядають, ждуть учителя, тиснуться за ним у клас і ловлять кожне його слово, кожне правило з арифметики чи граматики, і якщо й не розуміють всього одразу, то охоплюють своєю пам яттю — чіпкою, пожадливою пам'яттю дітей, які зголодніли і за хлібом, і за наукою.
Сашко розумів: потрібен папір. Діти або зовсім не вміють писати, або забули грамоту за роки війни. А потім — скільки їх можна вчити на слух? Місяць, два, три... По собі Сашко відчував, що пальці деколи аж сверблять, хочеться занотовувати, зловити, затримати на папері те, що прозвучало. І от — ні пера, ні клаптя паперу! Про книжки й говорити годі: деяких підручників не було в усьому районі, усний конспект передавався предметниками з вуха до вуха, як у грі "зіпсований телефон".
Тільки-но Сашко прибігав у район, на методнавчання, він швиденько обходив усі районні контори: фінвідділ, спо-живспілку, райсобез, пошту, випрошував там картону, там старих паперових мішків, там, якщо йому щастило, рулончик давніх, визолочених на сонці газет. Усе загортав, зв'язував і з трепетом, як дорогоцінний крам, приносив у школу. (Казав мені, що можна писати драму про те, як одного разу його перестріли в лісі два лахмітники з ножами, напали й пограбували, думали, що несе він справді якесь добро, бо вузол у руках великий, і як вони чорно лаялися, коли висипали на землю... цілу жужму газетних обрізків. Сашко, хоч і був наляканий, потім сміявся в душі всю дорогу: поживились розбійнички!)
Тут же, в темній хатині, вони розкладали на козликах папір і заходжувалися мудрувати. Розрізали картон, ділили на смужки газети, пороли й розгладжували руді, зроблені, видно, з соломи мішки (бо де-не-де стирчали дрібні золотисті шматочки пшеничного стебла). А потім із того добра, з газет і картону, шили й клеїли собі щось схоже на блокноти, на шкільні зошити.
Директор дивився, як майстрували діти: голови низько схилені над партами, тихо шелестить грубий сухий папір, хтось зосереджено посопує в кутку. А он Павлик Гриб, він по-дорослому закусив язика і шилом проколює дірки в товстому картоні; мала сестра коло нього завмерла, не дихне, заглядає на його роботу, личко біле й прозоре від застиглості. Старші дівчатка, ті зібрались докупи, шепочуться, радяться між собою, показують одна одній, як краще стягувати нитками зошити, і тільки зшиють один — одразу й кладуть на парту, всім підряд з першого ряду. Директор спідтайка поглядає на їхні руки, а руки були тонкі, блідуваті, в зелених прожилках. Дивився на те, як дитячі пальці уміють все швидко і звично робити, і думав з великою гордістю за себе і за своїх земляків: "Цей народ не можна вбити. Цей народ усе переживе, усе найстрашніше;.."
VI
Він часто згадував один із лісових таборів, де потім ховалась і його мати з малими дитинчатами. Гниле урочище, яр, старі, обвішані мохом завали. Сюди, по одному, по двоє сповзалися ті, хто втік з-під вогню, хто врятувався від фашистських автоматників.
Перші дні, найжахливіші... Здавалося, не виживуть, усі загинуть у болоті. А насувалась зима. Спали спочатку на купах згребеного листя, під мокрим листям виступала вода. Мерзли, прокидалися від холоду, тулились один до одного. Якось мати підхопилась удосвіта, відчула — ріденьке болото під нею, спина задерев'яніла зовсім. Потяглася рукою, щоб укрити дволітню дочку і з страхом відчула: заклякла дочка, аж паморозь виступила на розкритих грудях.
?Кінки вставали з мокрих холодних куп, вкритих вночі інеєм, і з неймовірною нетерпеливістю бралися за свій нелегкий труд. Щоб обтулити дітей, зігріти їх, чимось нагодувати, особливо найменших, які мучились і страждали найбільше.
Ліс і раніше давав їм вогонь, тепло, приносив гриби і ягоди, лікував їх корінням та травами. А тепер він став для них єдиним прихистком від смерті і єдиною надією вижити. Люди швидко переходили до суворого, напівокоп-ного життя. Із хмизу, з листя напинали собі курені, стулювали якісь будани, а де траплялося сухіше місце, копали ями. Треба вогонь — робили трут і кресало. Треба взуття, одежину... Жінки, а з ними й діти дерли у лісі кору й лико, вимочували, сушили їх, плели собі постоли, робили халявки і шкарбуни. Лико терли і виминали на тонке волокно, щоб покласти замість вати у валянки, щоб пошити якусь куфайчину. В чагарниках, з-під снігу, збирали мерзлі ягоди, годувалися корінням, а коли притискав голод — мололи жолуді на борошно, хоч те борошно на смак було дерев'яне, ні трохи не краще за соснову тирсу.
В ті холодні воєнні зими підлітки й дітлахи навчилися плести Кошики, а з тонких лубків — коробки. Без кошика чи без коробка у лісі пропадеш. Навчилися вистругувати простенькі лижі, стулювати санчата, не для катання, а для того, щоб підвозити дрова, воду, торф (торфом обкладали і утеплювали землянки). Навчилися вирізати з дерева ложки, колодочки для ножів, ґудзики (дерев'яні ґудзики Олександр Іванович бачив і зараз у декого на обгорілих пальтечках). Старші хлопчаки склепували собі майже бойові самопали, мали великий запас саморобних дротяних гачків, петель, пружинних пасток: усе це ставили потім на рибу і на дрібну лісову дичину.
Часто в таборі можна було бачити таке: викубливши ямку, сидить під куренем зморщений гномик-дідок. Велика шапка-вушанка затуляє йому очі, рукава вивернуті внизу і високо закачані, та все одно довгі для нього. Дідок, як видно, змерз; закляк, підтягує світлі вістрячки під носом, він зосереджено, навіть старикувато щось струже, щось вирізає саморобним ножем. Він робить щось дуже потрібне для господарства — кухонну дерев'яну — лопатку, кру-жок-підставку, колодочку для топірця. Тому "дідкові" не більше восьми-дев'яти років.
...Морози стояли жорстокі. Сашко, притягнувши в'язку хмизу до куреня, довго хукав на руки, розпалював вогонь у земляній пічці і перед вогнем часто розмишляв про війну і про народне горе. Війна і народне горе, як він бачив, розбудили в людях зовсім нові сили.
"Хто б думав, що в наших людях,— говорив він собі,— так багато від пращурів-лісовиків. Стільки дрімало в душі прихованих звичок, знань, терпеливості, набутих ще нашими предками, так глибоко переплелося нове, радянське, з тим, найдавнішим. Хоча б оця близькість до лісу, до природи, а разом із тим — незламне відчуття, що ми не самі тут у лісових завалах,, з нами вся наша країна від Уралу і до Амуру. І помста ворогові буде нещадна".
Коли з групою підривників Сашко йшов на операцію до залізниці, він брав з собою тільки найнеобхідніше: трут і кресало в кишені і автомат ППШ за плечі. Трут і кресало зробив йому дід Шапутько, старий і сивий, як лунь, до війни він був найперший столяр у колгоспі. Новий автомат з клеймом-Тульського заводу вручив йому перед строєм комісар Гордійович. І .коли в різкому спалаху блискавок серед ночі летіли під укіс фашистські цистерни, Сашко втикався головою в кущ або в канаву (а навкруг лопотіли, падаючи на землю, важкі мерзлі грудки і уламки заліза), і казав з гарячим торжеством у душі: "Ага, це вам гостинчик, виродки!..