Був се його улюблений образ: Наполеон по битві під Ватерлоо.
"Ми все оба в однім шинку сходимося".
Наполеон сидів в мужицькій хаті, похилений коло великого коминка, і дивився в ватру. Поза його плечима мати-робітниця тулить дитину до груді.
"Нерви, брате", — подумав Криса.
Прийшов пізно в свою кімнату. В пам'яті стояла Альва, він говорив наголос:
— Так се цікава, ліпша людина.
Приловив себе на голосній розмові і засміявся на цілу хату.
Упав зморений на ліжко і пригортав тінь Альви, ніжно, як з'яву святої.
Встав хитким кроком, засвітив і списував на картці питання до Альви та зазначував свої уваги.
Була північ, Криса збудився з задуми, вдарив кулаком в стіл і крикнув:
— А прецінь то всьо смішне і дурне!
III
Альва зачала розмову про одну товаришку та про її лист до другої товаришки, де називає Альву підлою, ідіоткою, людиною без серця, з гадючим жалом, яка не повинна жити на світі і т. д., і т. д. Тут Альва заграла кларнетовим сміхом, але по хвилі глянула на Крису і сказала:
— Деякі люди буяють тепер за світами і навіть не знають, де вони, хто коло них і що говорить.
— Прошу, прошу, я слухаю...
— Ні, се дійсно не цікаве, але я оповідаю тому, що воно якраз вчора сталося. Зрештою, я розумію се і не люблю, коли хто штучно чиниться, що його щось занимає.
Криса схилив голову і слідив незначно хід Альви. Плавним рухом тіла направо ставала вона лівою ногою все на п'яту, стопа опадала криво досередини, Альва скручувалася наліво і ставала правою стопою просто наперед.
Ішли під руки, він глянув на неї, вона слідила його хитро лівим оком, впідліб'я, те око було неспокійне, профіль здригав, як лист осики, вона кивнула головою, бо капелюх висунувся понад чоло.
На розі вулиці каліка витягнув до них руку. Криса дав йому гріш, обоє пішли далі.
— Такі єства повинні стрілятися, або повинна бути така інституція, що витроювала би їх.
— Нащо? — спитав Криса.
— Аби не мучилося то все.
— Відки Ви можете знати, що життя не має для таких бідаків своїх обов'язків і принад?
— Се єства до тої степені упосліджені, що не мають навіть відваги ні сили покінчити з життям, лише воліють мучитися і бути завадою для інших людей.
Криса здивувався:
— Але ж так, цілком певно, я знаю се... Вони тому держаться життя, що у них замала інтелігенція.
— Відки ви можете знати, що у них слабша інтелігенція, ніж у так званих здорових? Прецінь каліки на тілі бувають звичайно цілком здорові на умі.
— Я не перечу, що між ними можуть бути одиниці, які внаслідок якогось нещастя попали в нужду і мусять витягати руку, але більшість прецінь се зовсім не потрібний додаток до приємностей сего світу.
— Саме говорю про загал, і, по моїй думці, де інтелігентніші люди від своїх здорових братів. Вже хоч би через саме каліцтво і терпіння.
— Ах, я розумію інтелігенцію, вироблену через духовне терпіння, але фізичне лише затупляє.
— Я знов думаю, що подвійне терпіння виробляє два рази більшу інтелігенцію.
— Не годжуся з тим поглядом. — По дорозі в парк сказала Альва: — Я вже кілька разів мала спитати, який ваш погляд на осю подію: один молодий чоловік з інтелігентної сім'ї захорував невилічимо на нерви, і його мали відвезти до дому божевільних, але щоби се не зробило на нім враження, сказали йому, що везуть його десь там на лічничу станцію, де би він мав спокій і всякі вигоди. Коли приймемо засаду, що брехня є зла, а правда добра, а його рідня прецінь збрехала, отже, ходить мені о се, котра дорога була би в сім випадку етична: чи так, як вони поступили, чи коли би були хорому сказали цілком отверто щиру правду?
Криса говорив з застановою:
— Коли рідня руководилася любов'ю зглядом хорого, то, в сім случаю брехня була етична, бо мала на цілі його здоров'я.
— Але ж він невилічимо хорий, і коли лише відвезуть його до дому божевільних і він пізнає, що вони його звели, і коли представимо собі муку того чоловіка потім, чи будемо могли назвати їх поступок етичним?
— Перепрошаю! Передовсім не признаю стійності вирокам на життя ані на смерть, бо в практиці багато маємо примірів, що не один, якого лікарі покинули, вийшов, а не один, який уходив за легко вилічимого, нагло помер. Лікарі так само люди, як їх пацієнти. Доки чоловік живий, доти повинно ся примінювати до нього всі способи і заходи, і ніколи ніхто не повинен пускати життє чоловіка з заложеними руками слабої людської науки. У одного директора школи, мимоходом кажучи, дуже розумного чоловіка, захорувала одинока донечка. Мучилася довгий час, врешті, лікарі махнули рукою, і лишили її на опіку божу. Батько в безсонниці і розпуці приглядався передсмертним мукам дитини, нараз впала йому думка — дати їй більшу скількість морфіни і вкоротити страшенні муки. Вже забирався до сього діла, аж тут збудилася мати і здержала його за руку. Тої ночі дитина перебула кризу, а нині дівчина з неї — як грім... Отже, щодо брехні, про яку ми зачали, то не входжу в подробиці, оскільки вона щасливо удалася, але беру під увагу взагалі етичну ціль тої рідні супроти хорого. Нервово хорий, тим самим ненормальний, і правда для нього так само, як в деяких разах для дитини, була би тут небезпечна.
Сутінь застелювала від заходу дикий парк.
Альва оповідала знов про якусь товаришку, але Криса своїм звичаєм не слухав слів, лише далекого гомону, який тремтів поза її голосом.
Не міг нічого відкрити.
Ішли обоє поволі алеями, він тримав її під руку, притискав від часу до часу її рам'я, вичував м'ягоньке, гаряче тіло, вона здригала, мовкла, стискала потайки його пальці, набирала напрасно духу так, що чув її гарячий віддих. Іскра з хоровито м'ягкого рамена одурювала його, блідий профіль Альви тремтів, її око слідило Крису хитро з-під брів понад цвікер.
Глянув на неї і по незлічимий раз губився знов в питаннях: що криється під тим оком? Раз було воно полохливе, непевне, підзорливе, фальшиве, то за хвилю гляділо в нього зі студеною грозою, і йому здавалося, що коли б позволив собі на свобіднійший крок, то в ту мить блиснув би ніж або револьвер коло його груді або — щонайменше — могла би вона кинутися на нього, як людина, яка попала в острий шал.
Поглубляв ту загадку й ані в загальнім враженні, ані в подробицях не міг порівняти Альви ні до чого, що лише знав і бачив в живій і мертвій природі.
Тайна сеї дівчини зачала притягати його, як чар отруї.
З замкового павільйона виглядало світло крізь венеціанське вікно. Обоє приглядалися, як те світло ховалося поза тіні гілляк, то виринало рівним колесом вікна.
— Знаєте, я від якогось часу цілком забула за Берглін. Не знаю чому, забула я про свою одиноку постанову й одиноку мрію свободи. Щось недобре діється зі мною. Найгірше, коли чоловік не годен доконати своєї постанови. Такий чоловік не варт нічого... Не знаю, хто тут винен... Найліпше признатися самому до вини і жадати найбільше від себе самого. Вчора станув переді мною спомин з-перед кількох літ. В нім нема властиво нічого цікавого. Се була прогулка в гори. Була тоді сестра, тета і двоє молодих людей. Одного дня ціле товариство лишилося на поляні, а я з одним з тих молодих пустилася вище, в полонину. Ми розмовляли по дорозі, але я потім була змучена, ні, не так змучена, але не мала охоти йти далі. Він обіцював мені гарний краєвид з гори, до самого верха не було вже далеко, але я не хотіла драпатися вище... Не знаю, чому мені вчора прийшов сей образ в спомині... Я думала за вас...
— Що то є, — перебив Криса, — що у вашій жіночій парафії ніколи не знають: чому, що, відки і т. д. Я навпаки — все знаю, що зі мною діється: відки такий або інший спомин, думка чи настрій налетів на мене... Але не в сім річ... Отже, зі мною пішли би ви вище?
Альва притулилася до його рамена.
— Так. В тім прецінь нічого дивного. Той чоловік поводився тоді цілком статочно, не міг мені прецінь нічого злого зробити, але я — ну, не хотіла з ним іти далі, і кінець.
Криса повів її сходами у замковий павільйон. Зайшли в простору, білу залу. Серединою був довжеленний стіл, застелений скатертю. Не було тут ані одного чоловіка, лиш тишина. Господар, німець, старший мужчина, з заличками, подав чайник і фляшку.
Криса показав на плетений фотель на бічнім місці, Альва сіла, він коло неї. Пробував заходитися коло чайника, але Альва встала.
— Позвольте, я виручу вас.
Криса хотів налляти вина дівчині, вона живо заперечила.
— Я не вживаю жодних трунків! Дивіть!
Показала на брошку з написом "Elentheria"[6].
— Я не алкоголік, але признаю йому не раз творчу пружину...
— Я знов не терплю жодних трунків. Знала одного досить інтелігентного чоловіка, і ми жили приязні, але раз увиділа, як він з насолодою попиває вино, то зірвала з ним.
— То, може, вас буде разити, що я п'ю?,
— Е, ні, зовсім ні. Я говорю лише про той його вираз, що мене тоді, в тій хвилі, так неприємно вразив.
Криса вчув холод по плечах, просив Альву встати, закинув на фотель свій "розбійницький", як називав, плащ з пелериною й обгорнув дівчину, а сам присунувся коло неї і розгрівав себе гарячим напоєм.
— Чи уважаєте, як тут просторо, гарно, яка тут святинна тишина! Де тепер всі наші приятелі і вороги?! Знаєте, я дуже вам вдячний за товариство. Не вмію плакати перед ніким, і відси страшенний біль і велика туга за таємним сонцем. Але тішуся вами. Маю велике довір'я до вас. Видиться мені, я майже певний сего, що ви мені ніколи не спроневіритеся... Знаєте, се смішне, але виявлю вам: я сеї ночі розмовляв голосно з вами, сам, серед чотирьох стін, га-гa! Потім списував всьо, про що забув вам сказати, чи спитати вас...
— Маєте тут, може, при собі? — спитала живо Альва.
— Маю, але се пусте, я тямлю всьо нині. Зрештою, о, дивіть, є тут... Передо всім застановила мене ваша самовбійча манія. Під тим мусить щось критися. Коли б я заслужив на довір'я, то виявіть мені всьо, мене нічо не зразить, а вам стане легше.
— Але ж прошу мені вірити, що у мене ніколи нічого замітнійшого не зайшло, я так собі постановила, та й вже...
Криса подразнився:
— Як же можна так, без глибших причин, бажати смерті, се ж нездорове у вас! Смерть нічим не цікава, і годі через загублений черевик відбирати собі життя!
Альва розсміялася вголос:
— Ги-ги, через загублений черевик! Се подобається мені! Влучно сказане!
Криса продовжав свою річ:
— От, видите, ми так виїмково зійшлися на сім світі, ви представляєте для мене, як артиста, важний проблем.