Усі: ідея добробуту, ідея особистого щастя, ідея особистої свободи. Скажи, скажи ще раз. Скажи, що задля цієї найвищої ідеї треба принести у жертву все найдорожче особисте. Скажи, що ця ідея, в разі потреби, освячує вбивства. Скажи, скажи!
Святослав Тогобочний. Навіть убивство...
Тереса. Скажи мені, скажи так, як не раз уже говорив. Єдиного особистого щастя я прагну: почути з твоїх уст, що ти певен себе, коханий, жаданий мій. Скажи мені, що це імперське покоління — тільки сліпий біологічний стан історії. Скажи, що його на землі замінить нове покоління, високе, кришталеве покоління ідеалістів. Скажи, що прийде покоління, яке житиме самою чистою ідеєю. Скажи мені, скажи, рідний мій хлопче, мій Святославе!
Святослав Тогобочний. О, так. Самою чистою ідеєю...
Тереса. Чистою ідеєю, правда?
Святослав Тогобочний. Дівчино, це ж так ясно. Невже потребує підтвердження? Мене тільки трошки дивує одна річ... З моїх слів ти так легко зробила висновки... Ну, скажімо, парадоксальні. Справді? Ти виснувала саме так, і не інакше? Я прийшов сказати тобі одну надзвичайно важливу річ. Але мене бентежить, що я повинен почати не з того, з чого мав би почати. Згадай же добре всі мої слова. Згадай, чи було в них коли-небудь про потребу вбивства?
Тереса. Про потребу вбивства?
Святослав Тогобочний. Так, чи говорив я про неї? Чи говорив, що найвища ідея освячує вбивство?
Тереса. Мені дивно. Почекай, я зараз ізгадаю. Може, Ти і не формулював так... Може, не формулював так, як я оце формулюю... Але воно так самозрозуміло випливало з твоїх слів! А головне: дій. Мені дивно, Святославе... Ти так несподівано звернув мою увагу... Хіба що я у чомусь помилилась... Адже ти сам...
Святослав Тогобочний. Ну, добре, нехай. Нехай на певному етапі своєї дії я виправдовував убивство. Хіба ж людина безпомильна? Невже ти думаєш, що думка стоїть на місці, не рухається? Невже ти думаєш, що ідея не потребує щоденного перегляду? Гріш ціна недоторканій ідеї. Людина, що сліпо їй служить, не вносить до неї щоразу щось від свого мозку — така людина безвартісна. Невже ти вважала мене за безвартісну людину?
Тереса. Почекай. Святославе, мені так дивно... Я не можу стямитись. Ніколи нічого подібного я від тебе не чула. Щось абсолютно нове. В одну мить усе догори ногами. Ідея, на яку я дивилась як на гранітну скелю, потребує, кажеш, перегляду... Так, я зізнаюсь: я ніколи над тим не думала.
Святослав Тогобочний. Так слухай же. Рішучих, рішучих змін зазнали мої думки. Ось уже протягом майже чотирьох років доводиться нам усім провадити війну, велику війну. І у ході війни я переконався в одній-єдиній правді. Знаєш, як звучить ця правда? Дуже по-старосвітському звучить. Дивно! Рух думки, і нібито нова правда. А, тим часом, висловлюється вона прастарими словами. Бо не усі нові слова витримують вагар відвічности. Звучить так: не вбивай! Звучить так: не убий! Що можна сюди додати? Можна. Можна додати об'ємне особисте пережиття. Я бачив близько, що таке смерть. Я спостерігав крижане тремтіння смерти на обличчі приреченої людини. Я дійшов абсолютного висновку. Я дійшов до незмінного веління: не вбивай! Я прийшов до споконвічної формули: не убий! Ніхто, ніхто в людини життя відбирати не може, ніхто, крім Того, хто дав їй його. І я прийняв для себе важливе рішення. Я наклав на себе незмінну повинність. Я ухвалив вийти у світ із цією правдою. Я проголошуватиму її на кожному кроці, на кожному розі вулиці. Я чинитиму так, аж поки всі, хто вірять у неї, і хто увірують, геть усі об'єднаються. Я не спинюся, поки вони не утворять абсолютну більшість людства. Тепер я маю змогу перейти таємно через окупаційний ланцюг і дістатися поза межі нашого континенту. Та ти розумієш, з якими тяжкими труднощами воно пов'язане. Ти можеш собі тільки уявити, якими безнадійними будуть перші мої кроки. І то, може, протягом багатьох років, десятиріч. Тож мені потрібен друг. Не витрачатиму багато слів. Я тільки запитаю тебе коротко:
хочеш зо мною?
Тереса. Святославе!
Святослав Тогобочний. Я чекаю на відповідь,
Тереса. Святославе, скинь маску.
Святослав Тогобочний. Мені — скинути маску?
Тереса. Святославе, скинь маску. Святославе, ти мене іспитуєш. Я не вірю собі... я не вірю, що це ти. Святославе, молю, благаю тебе, скинь на хвилину маску!
Святослав Тогобочний. Ти хочеш, щоб я тут, прилюдно, скинув маску?
Тереса. Відвернись до стіни. Я стану отам. Але скинь, молю, благаю тебе, скинь на хвилину маску.
Святослав Тогобочний. Нехай так буде. Я обернуся в цей бік. Стань сюди навпроти. Дивись. Тереса. Так. Це ти, Святославе.
Святослав Тогобочний. Ти переконана?
Тереса. Боже мій! Чиє ж обличчя людське може бути для мене більш дійсне!
Святослав Тогобочний. Ти переконана цілковито?
Тереса. Святославе!
Святослав Тогобочний. Так твоя відповідь? Тереса. Я належу тобі, Святославе.
Святослав Тогобочний. Вірю тобі, дівчино. Хочу вірити. Добре, гепер ми на час розійдемось. Я маю в цьому місці зустріч. Іди і ще раз усе обдумай. За півгодини будь знову тут.
Розпорядник балю. Високоповажані пані і панове! Залишилась тільки одна година до нового року. Ще одну невеличку годину ласкаво прошу втриматися від інтенсивного відвідування буфету. Ввічливо прошу не відмовити у виявленні сили волі. Пань прошу вплинути на панів у цьому напрямі. Рівночасно прошу потужніше тупати ногами об підлогу, щоб якнайкраще за цю годину обтріпати з черевиків порох старого року, що минає. Прошу вибачення.
Пари. Браво!
Петро Тогобочний. А я стояв тут за завісою, і їйбо, аж нічого не второпаю.
Святослав Тогобочний. Зараз усе виясниш.
Петро Тогобочний. Звідки цей полковник твій батько?
Святослав Тогобочний. Зараз довідаєшся.
Петро Тогобочний. Чого то дівчина тобі та й у коханні визнається?
Святослав Тогобочний. Зараз узнаєш.
Інтермедія
От бачите. Щось воно, здається, зав'язалось. І не так уже і страшно, як думалося спершу. Прошу тільки заслугу не відносити ні в якому разі на рахунок автора. Він тут ні при чому. Якщо сценічна дія набула певної стрункосте, а дійові особи якоїсь конкретности... Прошу, до речі, прихилити увагу 4Р мови персонажа, що з'явився останнім у першій відслоні. Його звуть Петро Тогобочний. Бо пізніше, як я довідався, вийде ще й Петро Тутешній. Петро Тогобочний сказав, щоправда, всього лише кілька слів. Але далі, наскільки я знаю, він розгорнеться.
Отож, заслуга лежить цілковито на режисері та акторах нашого театру. Вони доклали чимало героїчних зусиль, щоб... Я попрошу тихше! Гей, за завісою! Я попросив би тихше! Розумію ваше справедливе, чи то пак виправдане збудження, але треба ж... Що таке? Ну, добре, добре. Прошу лише тихше. Так от, як бачите, наш театр зліпив щось із того невиразного варива, яке полишив нам збіглий автор. Хоч, правда, є в дії ще деякі непов'язання. Як наші з ними далі впораються, я не знаю. Для мене, наприклад, — а я стежив дуже уважно за всім, що відбувалося... Так от, для мене не зовсім ясно, як герой... Тобто: один з героїв. Бо я вже був вам доповів, що є два, і вони абсолютно подібні один до одного. Отже, не ясно для мене, як цей герой, що вже тут виступав перед вами, я# він упізнав свого батька? Адже він його ніколи не бачив. Йому ніхто не міг його тут показати. Він тут нікого не знає, крім Петра Тогобочного. Петро прибув разом з ним, і, як бачимо, він сам нічого не розуміє. Щоправда, батька міг йому показати той двійник, якого він тут появляє. Але тоді чому він тут не з'явився? Хоча б на хвилиночку? Хоча б у масці? Втім, прошу пробачення. Я зрозумів уже, в чому річ. Воно, зрештою, дуже просто. Але я вам тепер того не скажу, бо це не мій секрет. Я скажу аж наприкінці, якщо виставу пощастить завершити вдало. Наперед скажу тільки, що воно розв'язується дуже просто.
Отож — ніяке непов'язання. Стільки тим часом мого коментаря до фабули.
Ще два слова про спосіб. Наскільки я зрозумів, тут таки справді вийшло на авторове. Замість декорацій самі завіси, і на акторах тільки маски. Не беруся судити, чи збігається воно також і з задумом нашого режисера. Правдоподібно, він просто не мав часу підготуватись. Але в мене враження, що якраз тому довелось йому поставити акцент на акторі. А коли актор грає добре, — це вже вам, не мені судити, — то, може, його і справді не варт обліплювати зайвими декораціями. Отож, увага. Агов! Готово? Де місце другої відслони? Там само? Місце дії там само: маскований баль під новий рік під час окупації. Дія розвивається далі немилосердно... Пробачте. Я хотів сказати: безпосередньо.
2
Святослав Тогобочний. Ах, дорогий мій друже! Ти уявити не спроможен мого життя протягом останньої години. Такі речі трапляються тільки раз. І то далеко не на кожному житті. Я був собою і не собою. Я говорив тільки те, у віщо вірю, і нічого проти своєї віри я не говорив. А одночасно з тим ніколи ще я не перебував у стані такої запеклої боротьби проти своєї природи, як оце. А чого варті переживання у приміщенні таємної поліції!
Петро Тогобочний. То аж у таємну поліцію тебе носило?
Святослав Тогобочний. Водили, водили мене туди.
Петро Тогобочний. А яка, з позвоління сказать, іззаду голена біда водила тебе туди?
Святослав Тогобочний. Мене запідозрили. Мене, коротше кажучи, взяли за того, до кого я подібний, мов горошинка до горошинки. Коли таке трапляється на житті, — а воно таки трапляється, — то воно скидається на зворотний бік мушлі.
Петро Тогобочний. Стривай лишень. Ну, отже, їйбо, ну нічогісінько не второпаю. Що за, під три греблі, що за зворотний бік мушлі? Кажи вже все доладу, ну?
Святослав Тогобочний. Кажу. Слухай. Чи ти читав коли-небудь про двійників? Людина йде вулицею. Раптом вона починає вперто дивитися у спину іншій людині. Та інша людина йде перед нею. Усе нутро людини проймає думка, що коли та друга людина обернеться, то обидва дивитимуться наче у дзеркало. Я бачив це так само у кіні. Але там його досягають, зрештою, вельми просто. Актора фільмують в одній ролі. Половину кадру світлять при тому на чорному оксамиті або ще там на чомусь невтральному, і воно готове сприйняти цього актора ще раз, у другій ролі. Та коли щось таке стається в житті, то, слово чести... Тоді ти мимоволі починаєш думати про чорний оксамит інакшого порядку.