Слідом за ним таким же важким кроком вийшов із хати і Артем.
Архип зіскалив одне око, підморгнув до замороченого Молочая і сказав посміхаючись:
— Здається, чортові куркулі хочуть зірвати нам повістку денну?
На порозі з'явилась Домка. Збентежена, вона розгублено підійшла до Молочая і мовчки потупилась.
— Оце так гостинні хазяї,— сказав Архип.
— Може, й ти підеш за ними? — запитав Молочай, засунувши руки в кишені.
Домка винувато опустила голову ще нижче.
— Ну, так от що, Домко,— сказав він уже рішуче, хоч дивився на неї закоханими очима,— досить нам мекати ягнятами, завтра приходь опівдні до загсу — і кінець сватанню.
Домка піднесла на шього очі, повні невимовної радості і перестражданої тривоги:
— І до церкви?
Молочай ображено скинувся.
— Гаразд, гаразд,— попереджаючи його гнів, проговорила Домка,— я більше не казатиму... тільки не сердься, Максиме, не сердься, я прийду,— додала вже тихше.
— Взяти пропозицію до уваги—і крапка,— закінчив роблено суворо Архип.
Такого кінця Волос ніяк не міг сподіватися. Він був певний, що Молочай, перш ніж стати за зятя, на ділі покаже, що він зуміє бути в пригоді для господарства, та ще такого, як Волосове. "Верни мені млин, собача душа,— міркував тої ж ночі Волос,-^— а не верни, так у оренду здай, це тобі' раз; верни мені молотарку, це тобі два; сани верни. А коні де мої? Не ти брав, а хіба не ти царя скидав? Хто це добро наживав? Що, мені задарма дісталось! А твоє яке собаче діло? Попробуй ти так дістати! Ти думаєш, може, що я вже і за бога забув? Якщо ви з ним запанібрата, так я, може, ночі не сплю та молюся, щоб простив він мої согрішення вольні і невольиі, щоб не посилав мені щоночі жінку покійницю, чи Ванду, або отого анахтемського пастуха. От тут í поміркуй, якщо ти хочеш стати мені за зятя,— розмірковував про себе Волос, перевертаючись з боку на бік.— А там, дивись, петрівка мине, тоді й Зубківський тобі носа ще втре". Знову пригадав це Волос через два роки, повертаючись із земельного відділу урівняним.
"Це він, собача душа, винний. Не міг би я ото при його власті. Та ще й нахваляється: "Я таки зроблю з вас чоловіка..." Це замість помочі тестеві! Ні, почекай, хлопче, хоч ти й власть, але ми з тебе зробимо ягничку".
— От що, Артеме,— звернувся він до сина в той же день,— набери мішок нольки,— а може, то жирно буде? Візьми крупки та відвезеш завтра до Домки. Скажеш: батько пересердився, нехай з своїм комісаром хоч навідається, і вп'ять же, онучки не бачив і досі. Воно хоч і не хрещене, а таки наша кров. А ти, Левку, на вечір Тиндика поклич.
І Артем, і Левко виконували накази, як наймити, хіба тільки з тією різницею, що Артем пошкодував крупки, а брав простої, і то неповний мішок.
— Домка обіщала,—говорив він уже ввечері,— а комі* capa послали кудись на села. Немає дома.
— Ну, а ти що скажеш, Тиндику?
Тиндик, з дрібним, у зморшках обличчям і з вихилясами безталанного п'яниці, витер рідкі вуса від решток капусти і поспішно відповів:
—— Власе Радивоновичу, то есць загалом такого случаю, можна сказать, і не приснилося вам. Чули, що трапилось в Ординці?
— Ну, чув, так що?
— Можна сказати, не случай, а перст Всевишнього.
Він, охоплений творчим екстазом, одним махом перекинув чарку і з такою ж поспішністю набив рота довгими пацьорками янтарної від олії капусти.
Припах самогону і гострий дух капусти дратували широкі ніздрі господарів, але вони стійко витримували спокусу, щоб не дати для Тиндика приводу забувати, з чийого столу він їсть.
— Ти б попереду розказав, а наїстись устигнеш.
— Ні, Власе Радивоновичу, тільки в здоровому тілі, як колись казав урядник, може бути здоровий дух,— шамотів він крізь капусту.
— Та говори вже.
— Так ото ж в Ординці, знаєте, що трапилось?
І він знову простяг руку до пляшки, але Волос раніше положив на неї широку долоню:
— Чули, чули вже.
— Е-е, мало чути, треба ще й соображати.
— Що?
— Взагалі.
— Що надумав?
— Нічого.
Волос сплюнув і зняв руку, щоб витерти бороду.
— Ли мені діло кажи!
— Про діло й кажу. Винуватого знайшли? Ні. А Молочай був там? В Ординці? Був.
— Хіба був? — здивувався Волос і зирнув на Артема. Артем звів запитливо брови, а Тиндик сказав:
— Ну, не саме якраз там, а десь поблизу, а все-таки був. А він партєйний? Партєйний. А в газетах усім можна виражаться? Усім, Та ми тепер таке закрутимо, що аж в носі закрутить декому. За це можна ще одну?
Волос узяв свою шпакувату, як кущ ліщини, бороду в кулак, а це означало найвищий момент його напруження, проте друга рука знову притиснула до столу пляшку, і по цьому вже сказав:
— Та ти, виходить, не такий уже й дурний. Пити будеш потім. Сідай за діло, а ти, Левку, позатуляй вікна.
Тиндик дістав із засмальцьованої папки папір та олівець і вмостив свою голову, схожу на п'ятку, поруч з глиняною мискою.
— "Розор жизні". Це буде такий заголовок.
І через півгодини Тиндик, тепер уже безборонно запиваючи кожну сторінку, читав свого дописа до редакції газети "Степовий комунар".
"Тринадцятого грудня біжучого року в селі Ординці, Ле-вендарівського району, трапився нижчезазначений випадок, У проживаючої в цьому ж селі офіцерської вдови, під прізвищем Маргарита Семенівни Нищети, була дочка юноше-ського возраста Ярина. Офіцерська удова, як класово ворожого походження, не сознавала революції і Радянської влади, котра звільнила всіх трудящих, і тому пустила до себе комірника кустаря-одиночку, колісника Хому Гоника.
У вищезгаданого Гоника був син, на ім'я Амбросій, в до-стіженії возрасту теж молодий хлопець. А разом з офіцерською удовою проживала ще невизначеної професії якась родичка Василина.
Хома Гоник, хоч був уже й непрацездатний через свої літа, але продовжував орудувати сокирою. Протягом тижня він майстрував пару коліс, котрі настромлював у неділю на дрючок і котив на базар.
Повертався назад Гоник завжди неблагополучним в роз-сужденії самогону, що пояснювалось неблагонадійною поведінкою його сина Амбросія, позаяк, не сообразуючись з старими вже літами свого батька, він не брався ні до якої роботи, а тільки ганяв по вулиці собак та дурів з дівчатами. Призводила до цього, мабуть, Василина, дівка без усякого сорому.
Старий колісник, в силу батьківських обов'язків, повинен був нарешті звернути на це увагу, тому він і спитав Амбросія: "Що з тебе буде, сину, коли я помру, від чого ніхто з нас не застрахований".
Син, замість утішити батькову старість, відповів йому в таких словах: "Вас ще й довбнею не доб'єш".
Коли Амбросій почав уже гуляти й з Яриною, тоді батько, бачачи такий розор жизні, почав його страмити, що§ той кинув волочитися, і ніби пригрозив йому, що потягне його дрючком так, що той, мовляв, забуде й їсти, не то що дівчат.
Бувша офіцерська удова М. С Нищета приблизно в той же час, але в другій кімнаті, теж мала розговор з своєю дочкою в таких словах: "Невже ти хочеш, щоб я зовсім померла, що мордуєшся з отим шибеником? (Маючи на увазі Амбросія). Ти ж у мене одна, як сонце, мовляв., у небі, і, мовляв, хіба ж роду такого".— "Панського,— відказує їй Ярина без усякої поваги до старших— чула, мовляв, уже не раз".— "А що я вже й через хату не можу перейти, то як ти думаєш?" — питає тоді її мати. "Ну, то й лежіть собі мовчки,— відказує їй дочка.— Не лягати ж і мені з вами. Дихати,— говорить,— скоро не можна буде через вас".
Зважаючи на таку образливу відповідь, офіцерська удова розсердилась і вже, ніби без попередньої ласки, закричала: "Ах ти ж виродок! Куди ото ти намазалась?" А дівчата ніби зібралися на вулицю. "Сидіть мені дома!" Але її пропозиція осталася з боку дівчат без всякої уваги, і вони пішли собі гуляти.
В цей же день у селі Ординці був небезізвісний зять куркуля, голова Левендарівської земельної комісії громадянин Максим Молочай, що за молодих літ був за учня у колісника Гоника, який, Гоник, щоб той краще пильнував роботи, давав йому частенько прочухана. Знав ніби Гоник і про його відносини з Василиною і навіть загрожував, ураховуючи наявність у нього жінки й дитини, вивести його шашні на чисту воду.
З вищезгаданим громадянином Молочаєм саме й зустрілися в той вечір дівчата і щось говорили конфіденційно. Можна думати на підставі вищесказаного, що говорили вони про старого Гоника та про офіцерську удову, котра в той час гнала самогон, бо дівчата негайно повернули до-, дому. І тоді стався цей драматичний случай, которий я опишу і которий схвилював усіх трудящих села Ординки і його околиць.
Старий Гоник Хома у цей вечір ніби занедужав і на цій підставі рано ліг, а його сусідка, Нищета, як елімент нетру-дящйй лягла ще раніше. Діти, які б повинні уважати старість, побачивши, що старі вже сплять, про щось довго радилися з гулящою дівкою Василиною, і після цього Амбросій витяг з-під лави сокиру. Василина ніби взяла цю сокиру, наказала Амбросієві й Ярині зоставатися на попереднім місці, а сама пішла до старого Гоника у хату. В отсутствії була вона недовго, повернувшись назад, наказала Амбросієві, щоб він ішов кінчати.'
Син, хоч і був уже в розумінні моральності зіпсований, але в цей момент у нього, мабуть, прокинулась совість, бо хлопець, кажуть, заплакав. Але на Василину це ніскільки не вплинуло, бо вона йому навела такий резон: "Кінчай, коли не хочеш, щоб цією сокирою я тебе прикінчила! А потім каже: — А я піду вирву вікно, щоб на когось ін: шого подумали".
Коли Амбросій зайшов до хати, старий його батько, будучи не добитий— Василиною, ще стогнав. Тоді Амбросій, мабуть, щоб не бачити свого злодійського вчинку, заплющив очі і ще тричі вдарив батька по голові. А Василина вже стояла біля вікна і, для виконання свого задуму, знову скомандувала: "Дай тепер сокиру Ярині!"
Але офіцерської удови в хаті чомусь не було. Тоді дівчата наклали на щоки свіжі рум'яна, збираючись знову йти на вулицю, мабуть, щоб усі бачили, що їх у цей час дома не було. "А бабу,— так ніби сказала Василина,— прикінчимо уночі і будемо тоді жити втрьох, і ніхто нам не буде голови гризти".
На цьому їх і застала міліція, котру привела хитра офіцерська удова М. С. Нищета, а вищезгаданий Максим Молочай, зять куркуля, устиг утекти і чомусь і досі гуляє на волі!"
Тиндик, закінчивши читати, подивився поверх окулярів по черзі на всіх і сказав:
— Чули?
— Диви, просто як сочинєніє,— сказав захоплений Влас Волос.— Господи, що робиться на світі! Та чи було коли таке, щоб діти підіймали руку на батька! Плаче, а несе сокиру, цюка, як дрова.