Утікаймо самі, а інші хай втікають за нами. Та цього їм не можна говорити, щоб не виговорили. З усіма побратимства заводити не можна.
— Втікаймо цієї ночі.
— Не можна, — каже Івась, — ще не всі вислані загони повернулися, ми можемо на такий загін попасти і пропадем.
— А як ти гадаєш зробити?
— Я гадаю, що коли всі загони повернуться, то табір зараз рушить далі, а на найближчім постою ми втечемо.
— А є у тебе який ножик?
— Є. Маю в кишені, та ще й кресиво.
— У мене теж є, а це в дорозі нам придасться.
А опісля знову, як полягали спати, шептали собі про втечу, і дуже з цього раділи.
На тім місці спочивав табір іще один день, а опісля, коли всі загони поверталися, рушив у дальшу дорогу. Хлопці держалися разом і, йдучи, розглядались по сторонах, щоб добре затямити дорогу. З правого боку далеко видно було великий ліс. От коби їм лише там добратись... Але до ліса було далеко, а їх добре сторожили татари.
Хлопці йшли жваво, незважаючи на поранені ноги. їх гріла надія, що завтра о такій порі вже будуть на свободі. Так зійшов день аж до вечора. Як звичайно вишукували татари місце на постій поблизу води. Тепер якраз стали над широкою рікою з невеличкими озерцями, зарослими густим комишем і трощею. Тут було ще багато води, бо сонце не вспіло її висушити. Над вечором заганяли товар і коні до пійла. Потім погнали і бранців, мов отару овець. Хлопці розглядались пильно, куди їм буде найбезпечніше втекти.
— Чи зараз? — шепнув Артим Івасеві.
— Ні. Ми це зробимо ніччю, як табор засне. Тепер нас помітили б.
Опісля завернули бранців до табору і стали роздавати на вечерю печену конятину, а далі все стало стихати. На небі щораз густіше стали виступати ясні зорі, поки не вкрили цілого погідного неба. Хлопці лежали в траві, дожидаючи з б'ючим серцем догідної хвилі.
Івась дивився на зорі і поміркував, що вже пішло поза північ. В таборі було тихо, тільки чувся від часу до часу стогін нещасних бранців.
— Ходімо, — шепнув Івась побратимові. Повставали зараз, узялися за руки і стали пробиратися
поміж лежачих бранців. Йшли прямо до ріки, звідкіля доходило рахкотіння жаб. Проминувши бранців, прокрались поміж вартових, що закуняли. Тепер побачили палаючі вогнища, при яких спали татари. Це місце треба було перейти непомітно, бо воно було яскраво освітлене. Хлопці полягали на землю і стали повзти. Врешті вони проминули татарські купи і тепер здавалося, що вже опинилися поза табором. Тоді підішлися з землі і стали бігти щосили до ріки. Кілька разів то один, то другий спотикнувся у високій траві і падав на землю. Та ось нещастя. Над самою річкою пас™ чабани коні. Про це хлопці не знали і наскочили на чабанів. Один чабан помітив утікачів і пустився здоганяти. Він галайкав за ними, та вони втікали щосили. Добігли до берега і шубовснули у воду.
— Вмієш пливати? — спитав засапаний до смерти Івась. — Трохи. Боюсь, що на глибокій воді потону.
— На глибокій воді лепде плисти, як на мілкій, повір мені. Я трохи відсапну і попливемо, а ти держи мене за одежу. Тільки, пробі, не чіпай мене ні за руки, ні за шию, бо тоді певно потопимось.
Артим учепивсь одежі Івася і помагав собі трохи другою рукою. Івась плив на середину ріки. Він іще за дня, як приходив сюди до пійла, затямив, що трохи далі на середині ріки лежить невеличкий острівець, оброслий трощею. Туди він і спрямувався. Та плисти було дуже важко, бо в одежі, та ще треба було піддержувати на воді товариша. Він дуже знемігся, і вже думав, що не допливе. Аж почув відразу, що попав на течію і вода його бистро понесла.
Тоді він повернувся горілиць і тепер міг відпочити. Від часу до часу повертав голову і дививсь у пітьмі за острівцем.
— Як тобі, Артиме?
— Я дуже знемігся, — простогнав Артим, ледве переводячи дух.
— Обернись горілиць як я, та не підноси голови, острівець уже недалеко.
— Мене вода заллє.
— Нічого не бійсь, горілиць легше плисти.
Івась зачув, як від легенького подуву вітру шумів очерет. Доплили до мети. Тепер пообертались і намацали ногами землю. Взялись за руки і побрели до острівця. А тимчасом татарський чабан, що гонив за хлопцями, як почув плюскіт води, загалайкав на інших і всі чабани позбігалися на берег. Почули гомін й інші вартові та прибігли сюди теж.
— Коли не потонуть, то завтра знайдемо їх певно десь у трощі, — говорили між собою, — далеко вони не втечуть.
Ми їх за це для відстрашення інших потопимо на очах усіх бранців, мов сліпих котенят.
V
Знеможені і мокрі мов хлющ зайшли малі побратими поміж трощу на острові і тут знайшли трохи сухого місця, де зараз полягали важко дихаючи. Мокра одежа поприлипала їм до тіла, зробилось їм студено, аж зубами дзвонили.
— Не згубив ти ножика, Артиме?
— Є, я і кремінчик маю, та порохна дасть Бог.
— Коли б лише звідсіля видістатись подалі від татар, то усього знайдемо.
— Що ми будемо робити? — питає Артим. — Ти чув, як татари галайкали? Вони помітили нашу втечу, певно той чорт, що за нами гнався, наробив галасу, а завтра стануть за нами шукати, і хтозна, чи не знайдуть, бо куди ж ми скриємось?
— Не бійся. Хіба ти забув, що тобі святий Миколай чудотворець говорив? Тож бачиш, що не пропадемо. Дідусь мені не такі чудеса того святого розказував.
— Так ми не ждімо тут, а зараз утікаймо... Івась роззирнувся. Уже світало.
— Нікуди нам тепер утікати, бо не забіжимо далеко навпотемки. А як розсвітає, татари помітять нас у степу і упіймають. Ми зостанемо тут, поки татари не помандрують далі... Рано вони певно підуть, бо довше трьох днів не затримуються на одному місці.
Артим став плакати.
— Де ж ми тут дінемось? Вони сюди певно прийдуть. — Не журись. Ми пірнемо у воду і пересидимо лиху
годину. Знаєш як? Дідусь розказував, що у давнину ось як люди від татар у воді крилися. Треба взяти очеретину до вуст і пірнути з головою у воду, а другий кінчик очеретини має виступати з води. Так ото треба дихати, щоб не задушитись.
— Я цього не чував, — каже Артим, і зараз перестав плакати.
— Ми зараз попробуємо. Я вже вмію дихати через очеретину, пробував у нашому ставі, — Івась зрізав грубу очеретину, пообтинав на кінцях і подав Артимові. —Притримай носа пальцями і пробуй дихати.
— Справді, що так можна дихати, — каже Артим, спробувавши.
Івась зладив ще одну очеретину для себе і промовив:
— Отож ми зробимо так. Як почуємо, що татари за нами шукають, будемо сидіти тихо. А коли б і на острівець полізли, так ми зараз пірнемо у воду. Тоді нам треба держатись за руки, щоб не загубитись.
— Нам би поперед усього поживитись трохи, — каже Артим. — Я взяв учора трохи конятини за пазуху, не знаю, чи можна буде її їсти, бо геть вимокла.
— А я успів украсти татаринові також добрий шмат баранини, тільки не знаю, чи вона добре спечена, бо я таки з вогню взяв... Зараз попробуємо.
Він добув м'ясо з-за плечей. Воно було вимокле і наполовину спечене. Врізав по шматку, а що оба були дуже голодні, то таки зараз з'їли, не роздумуючи. Опісля стали куняти, мов птиці на гілляці, наслухаючи, що у таборі діється. Та Івася таки зломив сон і він заснув твердо. Артим не міг заснути, бо його дуже морозило...
— Івасю! Либонь погоня за нами, — шепнув Артим Івасеві, беручи його за руку.
Івась прокинувся відразу. На світі вже було ясно. Він піднявся з землі і роздивлявся. Від табору почулись голоси, що наближались. Івась поліз обережно в очерет і розхилив його. Кілька татар ішло берегом ріки і стали показувати руками на острівець. Опісля два татари роздяглись і полізли у воду. Тут від берега була рвуча вода. Вони зразу плигали в воді, а далі стали плисти на острівець.
— Нам теж пора, — каже Івась, — є у тебе очерет напоготові?
Артим дрижав цілим тілом, мов у лихоманці. Івась повів його за руки на другий беріг острівця, і зараз оба полізли у воду. Тут була вода спокійна, бо головний рукав ріки з течією йшов попід той берег, де стояв табір. Зайшли у воду по груди і тут пірнули з головами. Татари, допливши до острівця, стали шукати. Помітили сліди хлоп'ячих ніг і столочену траву, де вони лежали. Сліди йшли в різні боки. Татари довго тут нишпорили, та відтак забралися, звідкіля прийшли. Тимчасом хлопці стояли в воді обличчям догори, вистромивши очеретини з води. Виждавши так довший час, Івась вихилив голову з води і прислухався. На острівці вже не було нікого, а з протилежного боку долинав плюскіт води, отже татари відпливали. Виждав ще трохи, а відтак вийшов на берег. Тут було видно татарські сліди. Зараз нарізав очерету, зв'язав його на одному кінці і настромив на себе цілий сніп. Такий самий сніп зладив і для Артима, якого привів з води. Усюди було тихо, лише з табору доходив сюди звичайний гамір. Татари ладились у дорогу. Хлопці стояли в очереті в цілий ріст і дивились на переправу татар через ріку.
Довго воно тривало, заки цілий табір перебрався на той бік ріки. Як уже гамір став у степу замовкати, вони поскидали мокру одежу і розстелили на сонці сушити. Та не багато у них тої одежі було; сорочка та штанці, бо у такому їх татари захопили.
— Що ж ми тепер будемо робити? — питає Артим.
— Ми тут ще заночуємо. Небезпечно нам так під ніч у степ пускатися. Можемо здибати вовка, а може ще який заблуканий татарин буде вертати, тоді була б нам велика біда. А тут нам зовсім безпечно.
— Коли б так вогню розвести та погрітися.
— Не розведемо, вогонь палити небезпечно.
Вони одяглись у сухе, помолилися і полягали спати, підклавши під голову сухої трави. Довкруги було тихо, хіба нічна птиця відзивалась і жаби в болоті рахкали.
— Бачиш, що воно правда в тому, що мені святий Миколай говорив.
— Певно, що правда. Ти побачиш, як то ми гарно доб'ємось додому.
Вони заснули твердим сном. Сонце вже стояло високо і добре припікало, як вони прокинулися. Виспавшись добре, почували себе бадьорими і веселими. З'їли по шматку м'яса й ладилися переплисти ріку на другий бік. Щоб не замочити одежі, Івась вигадав "татарську штуку". Він нарізав ножем комишу і зробив із цього малий плотик, до нього прив'язав клунок з одежею і пустив на воду, тягнучи на ремінці. З тим пустилися на воду. Тепер було їм легше плисти без одежі. Але татарська штука не повелась, бо одежа таки замокла. Вони повдягалися в мокру одежу, щоб краще на них висохла, і пішли поперед усього на татарське обозо-висько, де тепер хазяйнувало стадо ворон.