До того ще, тепер прибралася, мов князівна.
Гості, що зібралися в світлиці, ще не сідали, а ждали, аж полковник з церкви вернеться, і за той час стояли купками і розмовляли. З того скористав Петро і пішов між жіноцтво, куди його тягло серце. Такий довгий час не бачився з любою дівчиною, а тепер, стрінувши її, забув про світ божий... Взялися любенько за руки і дивилися одне одному у вічі, не промовивши ні словечка, хоч стільки мали з собою говорити. Розмовляли душею і ця розмова виливалася очима і западала глибоко в душу. Стільки часу розлуки для люб'ячої дівчини — то страшенна мука. Бо хлопець має все якусь роботу, має чим голову за-прятати, особливо, коли поневолі переганяють його з місця на місце. А дівчина остає все на тім самім місці, серед тих самих обставин, і кожна найдрібніша річ нагадує їй таке гарне минуле, яке хто зна чи коли вернеться. Степанида чувала, що Петро пропав, що загинув, та вона не йняла віри. Якесь добре прочуття говорило їй, що він вернеться живий та здоровий. Вона за ним молилася. їй траплялися гарні женихи, і мама вговорювала, толкувала їй, що живий живе гадає, що вона, коли й далі так буде вередувати та женихів відганяти, то остане старою дівкою, а вмерлого з домовини не прикличеш. Та Степанида все одне говорила: що раз полюбила Петра, то іншого не хоче знати. А коли їй справді так судилося, то піде в монастир між черниці і довіку буде молитися за душу свого любого козака. І сотник Жук тим дуже журився, бо Степанида, відколи її старший брат загинув у поході, була одиначкою теж на чималім майні.
Тепер Петро дивився на неї, мов на образок, любувався її красою. Вона дрижала усім тілом. Отак обняла би та пригорнула любого козака до серденька, та годі! Скільки очей на них дивиться... Треба підождати, коли повечеріє, і вони зійдуться у садку на любу розмову під розлогу калину, коли вже гості не будуть на них звертати уваги...
Нарешті прийшов з церкви і полковник, ведучи з собою отця Созонія і духовників.
Була гаряча літня днина і всі дуже попріли. Полковник йшов без шапки, обтираючи з лиця та голови рясний піт коліровою хустиною. Народ розступався перед ним і вітав його, а він усім кланявся. Ввійшовши в світлицю, гукнув з порога:
— Здорові були, дорогі гості! Сідати просимо, та пообідаємо, чим Бог дав.
Полковник оглядався за Петром. Слуга, що під руку навинувся, каже, що пан Петро між жіноцтвом. Полковник повернувся до сіней і гукнув:
— Петре! а ходи ж сюди...
На той поклик Петро наче із сну прокинувся і побіг через сіни.
— Тут, тату, чого вам треба?
— Як чого? Ти забув, що у нас гості,— чому не почастував чаркою?
А на ухо:
— Не бійся, Степанида тобі не втече... Полковник узяв великий боклаг з запіканкою і
чарку та пустився гостей частувати. При тім приговорював і кожному мав щось доповісти. Був дуже веселий. Петро пішов з боклагом у другий бік, нікого не минаючи.
Гості пили, закусували і сідали на призначені їм місця, духовних посадили на першому місці.
У жіночій світлиці те саме. Там господарила Марта. Тй помагали дівчата та молодиці, що жили у полковника на хуторі. Приносили великі миски з усякою стравою і ставили перед гостей. Гості доволі при-голодніли і не треба було дуже припрошувати. Розносили великими збанками мід і наливали в чарки. Хоч вікна були відчинені, проте в світлиці було дуже гарячо. Гості ухали і холодили себе, хто чим міг. Ставало гамірно. Сусіди, що сиділи побіч себе, розмовляли півголосом. Йшла балачка про те, що їм найбільше долягало: про колонізацію та забирання козацьких земель.
— Погано з нами,— каже полковник Жмут до свого сусіда сотника Пилипа Жука,— цариця добирається нам до живого тіла. Витискають нас геть, і нашим дітям прийдеться хіба за море втікати.
— А давав нам Господь кращу долю,— каже Жук,— йно було брати обіруч. Не хотіли ми однодушно пристати до гетьмана Івана Мазепи... Тепер й духу московського не було б на Україні, і ми були б своїми панами тут і на Гетьманщині. Чорт посіяв між нас незгоду: "одні — до Caca, інші — до ляса". Повірили солодким словам Петра — і тепер опинилися в тісній вулиці. Гетьманщину Москва вже завоювала, тепер йде черга на Запорожжя.
Жук говорив так до Жмута, бо знав, що й Жмут був приклонником московських порядків. Говорив досить голосно, щоб і другі почули і щоби розмова пішла загально на цю тему.
На те обізвався один із старшин з другого кінця
стола:
— А ми мали доволі часу пізнати, що Петро загадує. Тут вже не можна говорити, що москаль хитрий, а лише, що ми дурні були, мов ті безсловесні вівці.
— Пропаде наша Січ-мати і ми з нею. Землі наші заберуть і порозділяють між московських панів та тих зайдів.
— Говорять, що прийшов од цариці і від того ледаря Нечоси* такий указ, щоб козаків набирати у пі-кінери та драгуни, та вчити московської муштри.
— Пропаде козацтво.— Відізвалося відразу кілька голосів.
— Воно б ще не пропало, коли б у нас була єдність, коли б між нами з'явився який новий Гордієнко **. Ми ще знайшли би у себе стільки сили, щоби з москалями помірятися...
Тепер обізвався і о. Созоній:
— Чи ви, панове, розумієте це так — щоби ми стали оружно проти православної цариці, нашої природженої пані і повелительки, і православну благородну кров проливали в братовбивчій війні? Від такого хорони нас, Господи! Вже сама думка є великим гріхом...
* Нечоса Грицько, якого так записали у січове низове товариство,— то коханець цариці Катерини II, князь Григорій По-тьомкін.
** Кошовий, що пристав до Мазепи.
Сотник Жук, що був вже під чаркою, почувши таке, гримнув кулаком об стіл, що аж уся посудина задзвонила, і крикнув голосно:
— Дурне говориш, отче. По-твойому, то Москві вільно навіть козацьку кров пити, а нам не вільно, і ми маємо цієї благородної собачої крові православної берегти, щоби ні капелька не пролилася. Таке-то твоє християнство! Але я на таку твою науку не піду. Найменшій тварині дав Бог чимось оборонятися від ворога — кому гострі кігті, кому зуби, іншому роги або копита, або трійливе жало,— а ти, козаче, хоч у тебе гостра шабля і здорова рука, корися перед московською пажерливістю, не смій оборонятися, бо москаль — православний... Тьфу! на твою бороду... Так говорить або трусливий заяць, або московський запроданець.
Сотник аж кричав з досади. В хаті стало тихо, дехто навіть не знав, чого сотник так розкричався, бо не всі чули, що говорив о. Созоній. Стали перепитувати один у одного, о що пішла така суперечка.
— Говоріть, що хочете, панове товариство,— каже по хвилі сотник Никифор Гнида,— але ми силою нічого не вдіємо, бо ми на це заслабкі. Москва вже високо виросла і може нас кожної хвилі роздавити. Нам треба робити усе політично й хитро, покорою та слухняністю, а наша православна пані, певно, змилується над нами і не схоче загибелі своїх вірних слуг. Так робить наш розумний кошовий Калниш.
— От і другий миротворець з'явився,— гукнув на всю хату Жук,— бодай би я був такого не дожив... Так само говорили тоді, як Мазепа до шведа приставав. Вийшов наш кошовий Гордієнко з п'ятнадцять тисячами запорожців Мазепі на підмогу під Полтаву, та як чорт насіяв між нами от таких миротворців, то зараз десять тисяч козаків прилипло до Петра... Каже, що цариця змилосердиться над нами... тоді, коли рак буде свистати. На чорта їй тепер запорожців? Орди вже немає, бо Крим уже корчиться під московським чоботом. Турчин зледащів і Москві не страшний, а цариці треба великої єдиної держави, і наше Запорожжя стоїть їй колькою в боці. Давніше, то ми могли погрозити ворогові, що наставав на наші воль-ності, раз Польщею, раз Московщиною, то знову Туреччиною або татарвою, а сьогодні того всього не стало. Польський король Понятовський у цариш' на послугах. Шведа як би не було, Гетьманщини немг.є. Ми можемо лише покластися на власні сили. Тепер йде цариця на нас поволі, але доцільно, і все приготовляє на наше знищення. Стягає поки що на наші голови усяку наволоч, котра їй допоможе понівечити нас до решти.
— Гетьманщина вже раз була упала, а прийшла така хвиля, що вона знову воскресла... чи не гак? Була на Гетьманщині Малоросійська Колегія, а потім прийшла нам полекша — і ми за Лисавети знову обрали гетьмана.
Так говорив о. Созоній, і всі думали, що Жук не буде знати, що йому на те відповісти.
— Ха-ха-ха! Ви певно думаєте про гетьмана Кирила Розумовеького, та ще до того графа!? Стидайтеся таке говорити... то це, по-вашому, був козацький гетьман? Бодай не згадувати! Хто його вибирав? Чи, може, козацтво по прадідному звичаю — вольними голосами? Певно... він неабияк вславився у боях на чолі хороброго козацтва... Лицар був... чуже волосся на лобі носив, бенкети справляв, будував палати, по-панськи жив та з молодицями українськими женихався, а справи козацькі передав свому довіреному москалеві Тьоплову *. От видумали гетьмана України! Його нам цариця Лисавета подарувала, та ще й графом зробила тому, що його брат, чи братанич, таки наш простий Розум, був її коханцем. Для вас, може, таких гетьманів і треба, для нас він остане навіки бабієм, якого сором називати гетьманом України...
* Гр. Н. Теплов (виговір: Тьоплов) — політик і письменник (1720—1770).
Перевелися у нас Сагайдачні та Хмельницькі, Дорошенки та Гордієнки, а завелися миротворці — такі, яких тут багато, а на Січі ще більше...
— Не забувайте ще згадати Семена Палія та Івана Сірка...— каже хтось з гостей.
— Не забуваю і молюся за їх душу...
— А їх, праведників-лицарів,— каже о. Созоній, складаючи побожно руки,— Мазепа вислав на Сибір... Добре, сотнику, що ви не згадали ще й Мазепи, бо нам, православним, не пристоїть говорити про людину, що вмерла під анафемою, без покаяння...
— Вибачте, отче, за слово, але мені начхать на вашу анафему. То цар Петро приказав проголосити анафему на Мазепу, і наше миролюбиве духовенство послухалося. Добрий та богоугодний був для вас Мазепа, як будував церкви, та наділював щедрою рукою, але як він задумав освободити Україну з-під православного ката, тоді і ви — "гудзя" на нього, та й видумали анафему...
— Що не кажіть, панове,— обзивається Кандиба,— але і Мазепою немає причини так дуже захоплюватися. Не кажу я цього тому, що мій покійний батько не пристав до нього, а лишився при Петрі, але це, що зробив Мазепа з Палієм та Сірком, то вже непрощенний гріх...
— Не Мазепою я захоплююся, але я захоплююся його думкою: освободити Україну...