Навпаки, біля них можна було вистоювати і вдивлятися в них, щоб збагнути, в чому була сила і в чому рокованість зображених на них людей.
Портрет Данила Рославця, сотника переяславського, Василь Михайлович ще замолоду віднайшов серед старого мотлоху у Воздвиженському монастирі та запівдарма купив від ченців, хоч це був портрет одного з забутих ктиторів і борців за предківську віру. Безіменний майстер, що малював "парсуну", прикрасив її вгорі щитиком, на блакитному полі якого плив Лебідь — родовий герб Рославців, і це дало змогу Василю Михайловичу розшукати, хто був цей на перший погляд покірний і богобоязливий ктитор Воздвиженського монастиря, що склавши долоні, сумирно благав Всевишнього прощення своїх земних гріхів і провин. Але насправді, коли подивитись, був це муж, який знав чого хотів, незламний воїн-лицар, який не позичав нескореної сили духа і переконання у своїй правоті. Про нього не складано пісень і дум, як про Морозенка або Нечая, але був таки Данило Рославець одним із паладинів Богдана Хмельницького, чоло якого опалювали гармати та самопали під Жовтими Водами та Корсунем, осяював виблиск щабель під Пилявцями і Зборовом. Не посоромив він честі козацької, полягши мабуть під Берестечком або Охматовим. Славний був — як свідчать реляції сучасників, — тим, що зрікся привілеїв шляхетських і зразу ж, спочатку як посполитий козак, станув у лавах всенародньої революції 1648 року, щоб мечем прокладати шлях до утвердження Республіки Козакоукраїнської. Виявляв твердість і міць щодо ворогів, розум і невгнутість щодо зрадливих союзників, разом із най-знаменитішими мужами свого часу, вірно служив своєму народові, що як Прометей зривав кайдани неволі і в загравах битв ставав європейською нацією.
Олелька займав ще один із його пращурів. Його портрет висів у бібліотеці, між ятяганами і пістолями, мальований начебто самим Давідом. Це був молодий денді з видовженим обличям, з недбайливо пов'язаним краватом, з патлами чорнющих кучерів, що спадали на вуха. Проте й називано тоді таку зачіску "собачими вухами". Можна було б цього прапрадіда назвати красунем. В його допитливих очах жеврів розум, бистрість осуду, біля уст лягла глузлива риска. Це був Петро Рославець, на сьомому році життя записаний сержантом гвардії Ізмайлівського полку, який, вже згодом як юнак звернув на себе увагу імпе-раториці Катерини. Це могла б бути блискуча кар'єра; товариші гвардійці вже поздоровляли його як нового фаворита Семіраміди Півночі. Але Петрусь, не чекаючи дальшого розвитку подій, тієї ж ночі залишив Петербург у цивільній одежі і більше ніколи не повертався на батьківщину. Подейкувано, що його бачили в Парижі, коли штурмовано Бастілію, а згодом частенько в якобінському клубі. Існував переказ (так говорив Олельків батько), що Петрусь навіть вибрався комісаром Конвента в Одесу, щоб там садити "дерево свободи". Але його начебто піймано підступом і запроторено в Сибір, де слід його замели суворі пур-ги. За іншим переказом, він подався до Америки.
Ще один портрет був Олелькові близький до серця. Це був прадід Яким Петрович Рославець, замішаний у справу декабристів 1825 року. Олелько любив Петра Рославця, його усміхнені очі з найдивнішим, юнацьким мерехтом, його звихрену чуприну, його лорнет у довгих, владних пальцях. Прадід Яким був інший: там либонь не було присяг на штилетах, не було "дерева свободи", оте розросле і розлоге як каштан у садибі Рославаів, оте таємниче "дерево свободи", саджене якобінами-садівшіками по всіх усюдах Европи.
Декабрист Яким Пеірович був найближчий до всіх сучасних Рос.іавнів. З рам виглядало його спокійне, статочне. добродухе обличчя, яке либонь ажні-як не було страшне тиранам. Часто говорили, шо Оле.іьків батько Василь Михайлович луже подібний ло свого діла: саме тим. шо він здебільшого мовчить так, як мовчить портрет Якима Петровича. А проте було відомо, шо він був вістовцем, який мчав через снігом заметені просторами Полтавщини, щоб стати в рядах збунтованого Чернігівського полку і йти з ним на Київ.
Але про це говорилось швидше пошепки; ие були ще близькі часи. В батьковому кабінеті, у шафі з усілякими пам'ятками, подорожніми сувенірами, пожовклими листами і паперами, перев'язаними навхрест стрічками, між турецькими пістолями і кавказьким кинджалом, були кайдани, що дзвеніли колись на руках і ногах діла-декабриста, коли він карався в пустелях Нерчинська та Зерентуя.
І часто лежучи в своїй кімнаті, серед глупої ночі, поміж химерними юнацькими видіннями, Олелько передумував лавнозабуті епопеї своїх волелюбних пращурів, доповнював уявою те, що не збереглося ні в хроніках, ні в розповідях. Це були присяги на стилетах, друзів Дантона і Демулена, шо вмирали з гаслами "свободи, рівності і братерства", це був гомін революційного Конвенту, шо ладнав армії сан-кюлотів проти тиранів, не було таємниче і священне "дерево волі", шо його салили одчайдушні садівники по всіх кінцях світу. Цс були змовники, що виводили революційні полки на Сенатську площу, ие були полум'яні юнаки члени Товариства об'єднаних слов'ян, які вели свої бунтарські батальйони крізь грудневу хуі'у і заметіль ло Чигирина, де "сходить сонне свободи", щоб впасти під картачами тиранів або зависнути на шибениці...
... Капітан фрегату "Свята Євпраксія" прапрадід Олександр Федорович Рославець 2-ий, герой з-під Че-сми і Хіосу посміхався з рам до Олелька у простінку бібліотеки. Промінь ковзався по позолочених рамах, по стемнілому від часу мальовилі невідомого мандрівника митця. Моряк виглядав із рам рожевеньким, жартівливим дідком, однією рукою взявшись за золочений ефес шпаги, а другою тримаючи трирога. Історія його найбільше хвилювала Олелька і про неї в архіві була обширна реляція, складена ним самим. Хто був цей Рославець 2-ий, яку таємницю взяв із собою в могилу? Під час кампанії 1801 року, у водах Середземного моря фрегат "Свята Євпраксія" попав у якусь, для Олелька ще досі зовсім не з'ясовану до кінця халепу. Олелькові бо ізза його недолітності не давали читати згадану реляцію. Одного разу, потайки дібравшись до рукопису, він встиг прочитати тільки перші рядки, що так вкарбувались у пам'яті: ..."В ім'я Отця і Сина і Святого Духа, Я, капітан 2-го рангу Олександр, син Федорів, Рославець 2-ий у відставці з правом ношення мундіра при шпазі, кавалер орденів Святия Анни 3-го і Юрія Переможця —4-го ступеня, бувши при повній свідомості і розумі, складаю свідчення як наступає. Першого Марта Року Божого тисяча вісімсот першого флагманський корвет "Андрій Первозванний" і фрегати "Вовк", "Святий Пантелеймон" і "Свята Євпраксія" одержали наказ у пристані Бріндізі підійняти якорі та прямувати в напрямі зюд-зюд-вест..."
Однак батько Василь Михайлович ввічливо, але рішуче взяв у Олелька рукопис і лиш коротко пояснив, що для прапрадіда Олександра ця плавба з Бріндізі могла б закінчитися великою халепою, коли б не його природна притомність розуму та деяка хитрість, зрештою притаманна всім Рославцям.
Справа була в тому, що на фрегаті "Євпраксія" здійнявся бунт. Капітана Рославця 2-го та інших, які начебто не хотіли приєднатись до бунту моряки-бунта-рі висадили в Санта Круз на Канарських островах, де вони були взяті пілі варту і відправлені до Петербургу. Відбувся суд, прапрадіда визнано невинним, хоч на ділі могло бути інакше. Після цього прапрадід подався у відставку, прожив цілком самотній аж до смерті в глухому сільці Базарі біля Овруча. Ця розповідь ніколи не задовольняла Олелька; він відчував, що реляція криє значно більше, але дібратись до неї було неможливо, бо шкатула, де її переховувано була замкнена на три ключі.
Проте дідок поглядав на Олелька добрим поглядом, неначе хотів сказати: "От бачиш, синку, яка то може бути історія..." В Рославичах бували люди з Базару, вже дуже старі, які ще добре пам'ятали капітана 2-го рангу, бо він жив таки довгенько. Називали його "братіку ти мій", бо у капітана була звичка до панів чи кріпаків звертатися такими словами "От коли б ти знав, братіку мій..." Тоді він мабуть щулив свої хитрущі оченята і Олелько мимоволі уявляв собі, як стоїть він на покладі з далековидом у руці, як матроси в пасмистих полотняних штанях кидаються до нього з кортиками і як вихоплює він з-за пояса пістолета та наказує першого з ряду бунтарів повісити на реї... І скриплять реї і напинаються вітрила і щезає "Свята Євпраксія" в імлі, іде в далекий, безконечний рейд і не вертається вже ніколи...
Колись, у дитинстві, всі ці портрети безмежно хвилювали Олелька. Але тепер вони швидко навівали йому смуток.
Все це давно минуло, існувало тільки умовно; ці всі відшумілі життя не залишали нічого. Олелько не відчував ніякого зв'язку з цими людьми-привидами і навіть міг би здивуватись, коли б хтось нагадав йому, що аджеж у ньому є якась частка цих давно неіснуючих предків. Може навіть, за законом спадкового чергування, його життю судилося бути повторенням життя котрогось з тих мовчазних портретів, доброго чи лихого — не в тому справа. Ні, просто він ловив себе на думці, що стає якоюсь мірою чужим у цьому будинку.
Під полом вовтузилася мишва, осмілена тишею. І де вони були всі, жителі цього тихого дому? Чи не прагнув кожен з них, хто був у ньому, визволитися і собі від якоїсь приреченості? Гілля каштану зазирало крізь завіски. Будинок був дуже старий. Нашарування підвалин вели в далеку давнину, адже мулярі знаходили під час ремонтів цеглини, печатані ініціялами давно забутих предків, перших будівничих цього будинку. За кожного покоління Рославців він добудовувався і змінявся, розростаючись в нефоремну, громохку брилу.
А всежтаки це був химерний рід, не такий як усі. Ось і це сучасне, хочби і батькове покоління. Здавалось: тверезе, визволене з приреченості минулого. Не було тієї жаги, тих поривань, Але, навіщо йому, наприклад, дали оце чудернацьке ім'я — Олелько, яким може називалися пращури в 16-17 сторіччях? Або його сестрі ще дивовижніше ім'я — Гальшка, що віддавало також прадавніми лицарськими часами. Для батьків це либонь була романтична примха, але для нього — в школі, поміж людьми — привід до ніяко-віння, адже в календарях не було таких імен, хіба що на надгробниках з давно відгомонілих століттів.
Може це була примха матері — Ольги Антонівни, що твердо вірила в незнищальність традиції, у владу минулого не лиш над сучасним, але й прийдешнім, у містичний зв'язок всіх мертвих, живих і ненароджених, що власне творить націю, право, наперекір всіляким зайдам, бути господарями цієї древньої землі.