Ну, чому я мушу чукикати літературу? Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу? Офіціально? Ні!
А серцем, душею, болем моїм?
Чому? Чому такий біль у мене не тільки за "провалля" в літературі, а за особу талановиту, за її поведінку навіть в особистому житті?..
Для літератури мало кришталевої чистоти, література — це перл у кришталях і чистота в найчистішому.
Який жах (а може, й не так уже страшно), що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури.
Я їх бачив, з ними говорив, за одним з ними столом сидів, пив, їв, розмовляв, сміявся, жартував...
А потім читав.
19 грудня, 49. А ви коли-небудь бачили прикажчика в літературі? Такий собі:
— Чево ізволіте? Ямб? На скільки порцій?!
І такі єсть! Ну, бог з ними.
19 грудня, 49. Розписався...
Ну, добре — Вишня вже єсть. Так сталося...
Життя міняється, люди інші, змінилися... "Ми вже не такі, як були..." і т. д. Все це так. Все це вірно. А література? Я ж розумію, що ми пишемо не те і не так, як колись...
А чи шукав хтось із нас нові слова (так, так — слова!)? Нові літературні ситуації, нові прийоми, нові навіть зап'яті?..
Ви розумієте, про що я хочу сказати!
Я вже старий, працюю в літературі тридцять літ! — але я прагну, хочу, — до болю хочу! — сказати якесь таке слово і в якійсь такій новій ситуації, щоб і ми, письменники, не пасли задніх у нашому житті...
От! Перетворення природи... Не буде пустель, пісків, чорних бур! Ліси... Дерева... Ставки...
А в літературі? Хіба в літературі нема пустель, нема байраків, чорних бур, суховію?
А чому ж ми не беремося (рішуче!) за насадження нових дубів у літературі?
Не думайте, що я не бачу різниці між лісом і літературою! Бачу!
Але для того, щоб щось посадити чи посіяти, треба бур'яни виполоти... Полоти треба!
А ми хіба за це взялися?
От сидить у літературі якийсь будяк N. приміром.
Він розрісся, вкоренився, такий собі аж ніби хороший, — а по-справжньому: росте, висмоктує з літератури соки, а для літератури ніякої з нього користі.
Та хіба таких мало?
Скільки ж їх, що притулилися, присмокталися літератури?!
А соки для них давай! Щоб вони жили!
25 грудня, 49. Шістдесят літ! І мені здається, що хтось, десь прожив оті шістдесят літ, а не я! Невже я вже такий старий?
Який тягар — шістдесят літ!
Іноді мені так хочеться "підскочити", "перевернутись", пограти в покотьола... А подумаєш: шістдесят літ! І... зупиняєшся.
Скажуть же: старий збожеволів!
А я ніяк не збожеволів, — мені не хочеться бути старим, і я ним ніколи не буду!
7 червня, 50. Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!
20 жовтня, 50.
Я — письменник.
Прожив я шістдесят уже з гаком літ.
Трудне моє було життя.
Підходжу до фінішу.
Хто ж я, зрештою, такий?
Я — Остап Вишня. Народ мене знає, народ мене любить.
Не для хвастощів і не для самозаспокоєння це я говорю...
Колись, — я говорю правду, — в години роздум'я я вирішив: житиму так, щоб нікому не зробити зла, прикрості.
Толстовське "непротивление"?
Ні! Просто не любив я печальних лиць, бо любив —-сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося.
І от — кінець уже життя!
Хто ж я такий? Для народу?
Я — народний слуга!
Лакей? Ні! Не пресмикався!
Вождь? Та боже борони!
Слуга я народний, що все моє життя хотів, щоб зробити народові щось хороше*
А що я міг таке зробити, щоб народові було приємно?
Я — маленький чоловічок, мурашка, комашинка в народній величі!
І коли я вже волею судеб зробився письменником і визначилася моя робота, я свідомо (підкреслюю це!) думав про одне:
"Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, — тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, — щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, — щоб вони хоч отакуньким шматочком радості засвітилися".
І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, — ніякого більше гонорару мені не треба.
Я — слуга народний!
І я з того гордий, я з того щасливий!"
7 листопада, 50. Література... Ой, як це страшно і як привабливо! Що таке, по-моєму, література?
1) Образи? — Народ!
2) Сюжети? — Народ!
3) Тема? — Народ!
Література — народ!
А що ж, зрештою, таке талант?
Талант?
Це — крила Шевченка! Це — ніжність Лесі Українки! Це — мудрість Івана Франка! Це... і т. д.
А взагалі талант — це народ!!
По-моєму, все!
А решта?
Ну, як собі хочете: хочете — співайте, хочете — декламуйте, хочете — описуйте, хочете — віршуйте...
Це — справа ваша!
26 листопада, 50. Не подумайте, що я не визнаю N за мовознавця!
Визнаю!
Але — щоб мене тут грім убив! — не знає N духу української мови, її аромату, її душевно ніжного-ніжного трембітотону, її колискової душі, чебрецевих її пахощів, її тремтіння, її шелестіння, її бриніння... Отого, що мати над колискою:
Люлі-люлі, люлечки,
Шовковії вервечки...
Не з написаної вдома з фольклорних матеріалів лекції, що перед студентами басом:
Мальовані бильця
Пішли до Кирильця...
А з материних уст... Коли мати, над колискою схилившись, сумними очима на майбутнього академіка, стомлена, дивиться та:
Ой ну, котку, котів два
Сірі, білі обидва...
Отакий академік знатиме аромат рідної мови...
19 січня, 51. Був оце в театрі. Танцювала актриса. А я собі сиджу та думаю:
"Ми дивимося, милуємося, ляскаємо, а хто ж із нас подумав, хто подбав про те, чи їла вона сьогодні, чи спала вона сьогодні, чи відпочивала перед тим, як оце перед нами вона танцює, милує нас, веселить нас?!
І хто ж із нас прийде, скаже їй спасибі, сердечне, хороше?
Ніхто!
Тільки якийсь рецензент, заробляючи свій гонорар, кине:
"Носок вона не так поставила!" Рецензент... Я сам рецензент... Якось так виходить (із старих часів, традиція!), що рецензент повинен "крить"! Вони, рецензенти, завжди шукали негативне, — це ж легше, — от вилає хтось когось, і вже! Похвалити — трудніше, треба довести плюси... А мінуси — легше! Крий! І все!
А я, грішний, завжди хочу бачити в людському труді (гра акторська — це великий труд) тільки хороше!
Їду в таксі. Дивлюся на водія... І знову думка: скільки в нього дітей? Чи обідав він сьогодні? І як? Чи образив його хтось? І як би мені хотілося, щоб він був усім задоволений! Щоб співав, їдучи в таксі!
Як би мені хотілося, щоб усі люди, щоб увесь народ співав! Голосно! Щиро! На весь голос!..
20 січня, 51. Були на перегляді опери "Богдан Хмельницький".
Опера! Справжня!
Гадаю (боюся!), перша опера справжня — радянська.
Трудно мені відразу розібратися, як і що, — це справа серйозна!
Але мушу посвідчити, що це явище на нашому, радянському культурному фронті! Як би хто не дивився на самий факт об'єднання України з Росією.
Будьте чесні: свідомо чи несвідомо діяв Богдан, але це ж зародок дружби народів.
Дружба!
І коли в якогось сукиного сина ще залишилося оте мерзенне: я — українець, а ти — кацап! — хай він буде трижди проклят, бо (подумай!) у стократ приємніше мені цілувати рязанського мужика, ніж бити його по голові.
До чого просто це все!
Так от, щоб дійти до цієї простоти, — скільки крові, мук, страждань!
А як приємно мені тепер, коли я обнімаю щиро, любовно, кріпко Сашу Прокоф'єва, Твардовського, Тихонова, Грибачова!
Як я радуюсь (а я таки радуюсь, отут, за оцим моїм столом), як я радуюсь, коли Ніколай Грибачов, коли Саша Прокоф'єв, Твардовський, Фадєєв, Тихонов, Луконін і всі-всі, — коли вони напишуть щось хороше… Щось для народу. Для нас.
А тепер по секрету: я гордий, я задаюсь, що я переміг, переборов у собі і заздрощі, і націоналістичну коросту, і все-все...
І я тепер, чистий у мислях, чистий у почуттях своїх, можу прийти до О. О. Фадєєва і сказати просто, чисто, хороше:
— Вітаю! Люблю!
Тридцять п'ять літ я в літературі!
Я дожив до того часу, коли я ходжу вулицями в Києві — радісний, веселий, легкий...
І я гадаю, що всіма моїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками я маю право сказати всім моїм читачам, всім моїм товаришам по роботі:
— Я люблю вас!
А народові?
Я не маю права сказати народові:
— Я люблю тебе!
Я тільки можу стати на коліна перед народом, уклонитися йому земно та й проказати:
— Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім'я?
23 лютого, 51. Оце я собі думаю: що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися, із своєї, рідної людини? Не з ворога. Ворога треба бити і вбивати...
А от своя, рідна людина, як з неї можна посміятися, щоб її не образити (убити — можна, але ображати... це не однаково)...
Так от: що треба, щоб посміятися не з ворога,,, а з друга?
Треба — любити людину. Більше, ніж самого себе.
Тоді тільки ти маєш право сміятися. І тоді людина разом з тобою буде сміятися... із себе, із своїх якихось хиб, недоліків, недочотів і т. д. І буде такий дружній, такий хороший сміх...
Той сміх, що не ображає, а виліковує, виховує людину, підвищує...
Коли ми виховаємо людину до того рівня, що вона любитиме сміх, як воду, як повітря, як своє, як рідне, без чого сумно жити, — отоді тільки зрозуміють NN. що не можна наслідувати Руданського, бо наш народ хоче сміху не часів Руданського, а нашого хорошого, радянського часу.
Треба підтягати народ до розуміння сміху, хорошого, світлого, того сміху, що ним у комунізмі ми сміятимемося...
25 лютого, 51. Дивне діло: десь отам, на Полтавщині, син лебединського сапожника Михайло Кіндратович Губенко, солдат, що приїхав у Грунь, до поміщиці фон Рот, був у неї за прикажчика (я барині ручку цілував. Факт!), оженився в Груні з молодою дівчиною Параскою Олександрівною (Балаш — її прізвище). М. К. Губенкові було вже 33 — 34 роки. Народили вони за двадцять п'ять років (батько вмер 1909 року) сімнадцять дітей. Двічі близнята! Батько вмер, коли наймолодшому, Костеві, був один тільки рік! Подумайте — за двадцять п'ять років життя з матір'ю — сімнадцятеро дітей! Злидні злиденні! Коли батько помер, — господи! — та їсти не було чого! Ото мене й старшого брата, Василя (потім він Чечвянський), батько одвіз у Київську воєнно-фельдшерську школу.