Воно нікому тут нічого не говорило, але деякі подорожні, піддані білого царя, посміхнувшись, переписували собі чомусь цей віршик на пам'ятку. Інші — хмурились. Зустрівши на Ліхтенгальській алеї в Бадені одну родовиту землячку, яка проходжувалась із згаданим автором гамбурзького віршика, один петербурзький достойник, котрий перебував тут на лікуванні, суворо звернув їй увагу: "Ви прогулюютеся з якимсь Гоголем, це людина дуже поганого тону". В Швальбаху шпик, підісланий для звітування про поведінку і настрої приїжджих, занотував: "У господі "Під Римським імператором" вчора мали місце політичні розмови п.п. прибуваючих з Емсу російських підданих. Вищезгадані розмови, хоч ведені в піднесеному тоні, не мали нічого з протиурядового змісту. Ось, напр.: "У нас почали боятися європейської веремії — ПРОЛЕТАРІЯТУ і пролетаризму. Але ж у Росії нічого боятись того. Ви подумайте про те, що наш мужик плаче від радости, побачивши свою землю; він іноді цілує її, як коханку, припавши до неї...". Партикулярна людина, яка висловлювала ці думки, — писав шпик, — які викликали жваву суперечку співрозмовців, – літератор МИКОЛА ГОГОЛЬ, як видно з прописаного пашпорту". На звіт шпика не звернено ніякої уваги. Інших же, того роду, не надходило, бо згаданий літератор поводився достойно, не викликаючи жодних підозрінь. Він, як і його герой Чичиков, подорожував по Европі "за власною потребою" й уникав політики. Вона йому надокучила вже в Парижі: "Ось де все політика; в кожному завулку і в завулочку бібліотека з журналами. Спинишся чистити чоботи на вулиці – вже тобі тицяють у руки журнал; у НУЖНИКУ дають журнал. Про справи Еспаніїтут кожний більше клопочеться, ніж про свої власні"...
Подорожній же Гоголь клопотався тільки власними справами. Його цікавили матроські балі в Гамбурзі, компоти в Баден-Бадені, Альпи й озера в Швайцарії, – крім пам'ятника Руссо, на якому він навіть поклав своє ім'я, як і в Шльонському підземеллі, а в Парижі здебільшого більярд і театри. Поза тим він нудьгував. Нудьга – це слово, яке він постійно вживає в своїх листах. Він нудьгував від аахенської пилюги, від мальовничих краєвидів над Рейном, від "огидних швейцарських гір". У Веве йому "стало СТРАШЕННО НУДНО", та й до Парижа він поїхав, щоб з Данилевським "розділити його НУДЬГУ". І в Парижі все йому "прискучило", врешті-решт. Здавалося, що йому нічого робити: він і сам гаразд не знав, чого шукає в Европі. Ґотицьких церков? Славетних пейзажів? Розваг? Але ж ніщо його не хвилювало, ніщо його не займало. Він писав, що сам не знає, навіщо зайшов у дім Вольтера в Фарнею. Читання творів Вальтера Скотта й Шекспіра, розпочате в Женеві, він швидко закинув. Клімат і краєвиди гір, рік, озер вселяли в нього іпохондрію. Втікаючи від росіян, він жалівся, що в зяючому нудьгою Веве не знайшов ні одного росіянина. На першому місці видається у нього їжа і "правильне функціонування шлунка". (Індик у Парижі коштує 300 франків — нівроку!). Писання його не завжди радує; все попередньо написане здається йому "шмаруванням паперу", він хотів би, щоб з'явилася "така міль, яка з'їла б раптом усі екземпляри "Ревізора", а з ними "Арабески", "Вечори" й ІНШУ ЧЕПУХУ". Скільки було правди в тому? Бувши на святкуванні ювілею Мольєра у "Французькій комедії", він, здається, – нарешті, – схвилювався. "Всі актори попарно підходили до бюсту і вінчали його. Купа вінків знялась на голові його. МЕНЕ ОХОПИЛО ДИВНЕ ПОЧУТТЯ...". Чи ж справді збагнув, що "тільки слава по смерти знайома душі непідробленого поета", як писав земляку Прокоповичу?
І ось, нарешті, – Італія. Париж розтряс і роздратував його вщерть своїм шумом і блиском. Париж називав він "легкими квітами, що вибігли на кручу провалля", "страшним царством слів", "утяжливою пустелею", "блискучою віньєткою". Другові Данилевському він написав із Риму, ще не встигши розглянутись як слід у ньому: "Що сказати тобі про Італію? Мені здається, наче б я заїхав до старовинних малоросійських поміщиків. Закохуєшся в Рим поволі, помалу і вже — НА ЦІЛЕ ЖИТТЯ".
А втім, котрому тільки з міст, котрій столиці він не прирікав вірність "на все життя"? Петербургу, який ще на шкільній лавці мріявся йому в снах, Москві – що їй клявся: "я ваш, я ваш", Києву – "туди, туди, в древній, в прекрасний Київ! ВІН НАШ, НЕ ЇХ!..". Дарма. "Простори поглинули все те, за що поет чує докори в глибинах душі своєї", – напише він земляку Прокоповичу. Давно закинено пляни "Історії України", припали пилом збірки українських пісень, що колись їх називав "діямантовими сльозами" й "вечірніми проміннями"; не пишеться українська повість "Гетьман" і драма "Поголений вус", та й "Вечори біля Диканьки" здаються сьогодні "чепухою". "Бідна, єдина моя Малоросія", – говорив колись, а тепер десь далеко заглухла вона зі своїми сонними Оксанами, з Солопіями, котрі поганяють лінивих волів, із Іванами Івановичами, котрим "так нудно на цьому світі", у мжичку, біля миргородської церкви або у повітовому суді, з Іванами Федоровичами Шпоньками, котрий, як і його тітка, мають тепер нові клопоти: рідкий став гріш у Малоросії, нічого не дають бідним поміщикам їхні хутори й винокурні, а йде час новий, треба-треба Малоросії переходити до торгового капіталу, до промисловости. Бідна матінка Марія Іванівна! Коли б міг їй вислати із тисячу хоч карбованців, щоб струсонути сон минувшини та вложити в ту запущену, порослу бур'янами Василівку, та прикупити нові котли – не дерев'яні – до винокурні, завести ще й інші фабрики!.. За рік ушестеро окупилося б!
Гроші – це єдине, що не дає Миколі Васильовичу часу на нудьгу. Гроші –постійний рефрен усіх його закордонних листів. Банки, власне, єдине, що в цьому суєтному, нудному й сновидному світі найреальніше. Серед найліричнішого схвилювання, серед неймовірної журби й всепожираючої нудьги, серед щирих сліз із причини смерти Пушкіна, чи з замилування римською архітектурою, Микола Васильович не забуде нагадати кому слід про гроші, що мають бути переведені на Валентина, цього, "як кажуть, найчеснішого з усіх тутешніх банкірів".
Що ж, Микола Васильович – плоть від плоті син того південного народу, який він сам окреслював і в своїх лекціях з історії: "В ньому дивно зустрілися дві різнохарактерні стихії: європейська обережність і азіятська безпечність, простодушність і хитрість, сильна активність і найвеличезніше лінивство та ніг а, прагнення до розвитку й удосконалення та – між тим – БАЖАННЯ ЗДАВАТИСЬ ПРЕЗИРЛИВИМ ДО ВСЯКОГО ДОСКОНАЛЕННЯ".
Запам'ятайте це, читачу!
ІЗ ЗАПИСОК ХУДОЖНИКА ПЕТРА ШАПОВАЛЕНКА
Я розгорнув на підвіконні етюдний зшиток. Пахло трояндами. Сади біля палаців Барберіні й Колонни, сади під тересами Монте Пінчіо осипались білим квіттям. У глибоке небо вростав купол св. Петра, аж тремтючи, висяюючи від ранкової голубіні.
Я знав, що за плечима у мене стоїть мій земляк, мій біс, який так мріє про пенсію дячка консульської церкви. Я знав, що він завітає сьогодні до мене: я його непокоїв. Його волосся було гладко причесане, гривка зовсім прикривала одну сторону чола, чуприна блищала, чимсь напомазана, як і вуса: розповідали, що він іноді присвячує їм багато уваги (згадайте "Невський проспект" й опис петербурзьких вусів: "чудові, жодним пером, жодним пензлем незобразимі вуса; вуса, яким присвячена краща половина життя — предмет довгих леліянь удень і вночі, вуса, на які вилились найвитонченіші парфуми й аромати..."). Земляк був одягнений святково: на шиї була барвиста, ним же скроєна косинка ("...я добре знаю кравецтво..."), на тлі малинового фрака й кремових вузьких штанів зі стрипками – я подумав про малину в сметані. Рукавички він перестав носити в Римі, зате поперек камізельки висів литий ланцюжок від годинника.
– Добре, земляче, добре! Ви доходите до таїни освітлення – це означає, що ви дитина свого віку. Людина в наш час зливається з природою, пізнаючи її, — ви це збагнули. Яка прозорість води, як дише вона! Як яро відходить прекрасне небо! Як сміло вживаєте ви тіней! Яка ніжність, яка музика!..
Я бачив, що він хоче потрапити в той ненависний для мене тон гучних, а водночас мертвих слів. У них – для мене, принаймні, – завжди скреготала фальшивість, або ж дячківський дилетантизм.
– Я чув, що ви копіюєте Перуджіно? Ви щасливий, що в таких юних літах можете перебувати в нічному Римі. О, Рим, о, Рим! Нехай вас діймають тут злидні й невигоди – дарма, живіть і працюйте лише тут, у цій колисці найвищої краси й гармонії. Я завжди смучуся за тих наших бідних молодих художників, котрі примушені жити на півночі. У них на картинах сіренький, каламутний колорит, чи не так? Печать півночі, мій друже...
Я обернувся до нього. Сеньйор Ніколо сидів уже в кріслі, опершись обома руками на паличку.
– Чи ви чули про такого Тараса Шевченка, Миколо Васильовичу? Він прищулив свої карі очі й зітхнув.
– Аякже, аякже. Не тільки чув, але знаю його. Я навіть брав деяку участь вулаштуванні його долі, безталанного.
За вікном щебетали дівчата, проїздили ветуріни . Продавці котили свої візки й вигукували. Ще тьмяніше запахло трояндами.
– З Василем Андрійовичем Жуковським я теж приклав деяких зусиль до визволення Шевченка. Оця льотерія з портретом пензля Брюлова, знаєте? Над усе ж цінна була участь імператорської сім'ї. Як всі вони перейнялися нещасним кріпаком! Талановитий юнак, що й казати, непогано малює...
– Він і пише. Ви знаєте?
–Читав, – спохмурів Гоголь, – дещо читав. Показували мені одну його поему. Не пам'ятаю нічого, крім початку: "Реве та стогне Дніпр...", чи щось таке... Що ж, нехай збагачує письменство нашої бідної України. Ось тут поет Беллі пише на трантстеверинському наріччі чудесні вірші. Або провасалець Жасмен...
Я не втерпів, кинув пензель і закрив зшиток.
– Але ж, Миколо Васильовичу, Шевченко – не Беллі і не Жасмен! Це поет, це великий народний поет! Ви не знаєте його "Катерини", або "Перебенді", або "Івана Підкови"? Вони в Україні по руках ходять, їх із рук собі рвуть, люди плачуть щирими сльозами... Це бард України, це наш Осіян, а то й більше!
Микола Васильович слухав мене, потупивши очі й лукаво посміхаючись під вусом. Його обличчя стало ще гостріше, трикутніше.
– Гай, гай, всі наші земляки ось такі.