Я їх залишав, хоч і в приязні і з уклонами, але йшов далі.
Побував я і в Аббевіллі, де директори зустріли мене ввічливо, пояснювали, як працюють нові верстати, показували свої книги прибутків і витрат, титулували мене навіть графом, хоч я й заперечував. На аббевільських фабриках працюють здебільшого дівчата, одна в одну — прегарні, але всі мізерні як трясця, мабуть працюючи за нужденний гріш. Ось так поладнав я доручену мені справу, закупив потрібні верстати та навіть договорився щодо майстра, який поїхав би, щоб навчити ткачів і ткаль як треба працювати на цих Жакарових вигадках.
Ось так я виконав батькове доручення; залишалось ще тільки звести рахунки і мені, здається, нічого вже було робити в Парижі. Але я ще не поспішав, багато дечого варто було побачити, побувати в бібліотеці і кунст-камерах, одночасно не цураючись і розваг.
Хоч недуга короля затяглася, але мало хто в Парижі тим журився. Приходив час на весняний Баль Опери і я, звичайно, не відмовився побувати на ньому. Коли б я знав, що цей баль стане прапочатком моїх невдач, мойого нещастя, моєї лихої долі! Коли б я знав, даючи себе — ось такого дуринду в масці, завертіти у фарандолях і фандангах, засотати в шаління отих їхніх менуетів, вплутати себе у це нікому непотрібне, чортівське інтригування! Якого ж горя я накликав своїм добрим батькам!
На балі Опери було пребагато людей, як, хоч у масках, чимало високоуродженої знаті, так і різної шушвалі. Була навіть сама дофінша, австрійська ерцгерцогиня Марія-Антуанета, яка всуміш із найпосполитішими дамульками і куртизанами (бо й таких не бракувало) розважалася до схочу, так що її, мовляв, треба було відтягати за подоли. Але це можна було зрозуміти: галайстра була весела, тут кожний забавлявся як хотів. Чоловік дофінши, як щиро і голосно поговорювали і навіть поспівували сороміцьких пісеньок, був плохий нікчема. Ніяких любощів не знав, тільки гасав по полях за зайцями, а вдома займався теслярством і ковальством. Тож не диво, що вона на цьому клятому балі, крутилася як звичайна вертихвістка, думаючи, що її ніхто не пізнавав. Але навіть я її пізнав, бачивши колись на "парсуні": стан у неї осиний, ніжка — нічого собі, форемна, обличчя зате кривувате і нижня губа трохи одвисла як у всіх, хто з роду Габсбургів. Я навіть самий підійшов до неї впритул, маючи на думці, що колись у Бакланівщині буду матінці і сестрам розповідати, як я залицявся до дофінші та й танцював з нею. Але, де там! Не для пса ковбаса. У дофінші була зграя своїх зальотників, а мене вона лиш полоскотала поглядом. Я й не дуже напрохувався.
Натомість зазивно, а то й наполегливо, зазирала на мене одна чорненька, що сповивалась у малинове доміно і виглядала не так і зпроста. Оці ж то очі, що спалахували крізь маску, отой її глузуючий з усіх і всього посміх, ота її загадкова стать стали мені любою-згубою. Я вже видудлив декілька келихів вина, став сміливіший, автім хіба тільки недотепи і бовдури не були б тут сміливими. Чорненьку в масці я згубив було в юрбі, згодом знайшов її, продершись крізь натовп, а то вона мене знайшла та й інтригувала ж до біса. Кінець кінцем, я з пуздерком цукерків затягнув перелесницю в один із китайських павільйонів, бо їх набудовано в саду, серед лампіонів і фейєрверків для розваги зальотникам і розпусникам.
"— Кавалере,—сказала вона, прикриваючись віяльцем,— тільки ваша молодість вибачає вам вашу сміливість..."
"— Хто ви, о незнайома?" — стиснув я їй руку в чорній, відьомській рукавичці. Проте руки вона не відіймала.
"— Іноземка, як і ви", — зітхнула незнайома з'ява, — пізнаю по вашій мові, кавалере, що ми з вами заблукались На цих берегах, прийшовши з інших, далеких сторін, але вони проте красою своєю не гірші, а то й кращі від тутешніх..."
Хоч уста її, різко обрисовані, були запечені, немов у лихоманці, але посміх її був холодний, доймаючо-гострий. Вона мабуть потайки глузувала з мене, знаючи ціну цим зальотам і любовним визнанням серед такої хмільной ночі.
"Здійміть маску", наполягав я, бо вино мені вдарило в голову і предивна смілість, незвична мені, аж наказувала спалахувати. Так, неначе в цю мить вирішались для мене грізні і невблаганні засуди долі.
І, дивна річ, ця незнайома, покірно зняла маску і я побачив обличчя, яке імовірно в іншій порі і в іншому місці не прикувало б моєї уваги до себе. Воно було худе і болісно-бліде, гостре мов лезо шпаги, але й печальне, смутне. Тільки очі її палахкотіли, допитливі і насмішкуваті, але розумні й іскрясті, що чаклували таїнним відсвітом як далекою загравою. Орлій ніс надавав обличчю хижацької жорстокості, але враз із тим викреслював незламну гордість цієї жінки, старшої від мене на декілька років і авже ж досвідченішої. "Хто ви така, з'яво чудесна?" — промовив я, на цей раз стиха й несміло, бо коли вона відняла маску, враз потахнув мій одчайдушно-юнацький настрій, немов скорено мене раз і назавжди.
"Майже ніхто, — засміялась вона, — скажіть краще про себе. Ви — слов'янин?"... Знов її очі зловісно звузились і вона відняла свою руку.
"Я з Гетьманщини, з України, коли хочете знати, — сказав я, — але для вас це мабуть terra incognita, щось на кшталт Татарії чи країни Великого Могола".
Вона не посміхнулась.
"Хто зна..."
Довго і пронизливо вона гляділа на мене, немов вивчаючи. А я, не бажаючи, щоб вона вважала мене за принагідного телепня, шукальника пригод, з усією щирістю розповів їй про далеку вітчизну свою — Україну, про себе, та й чому я перебуваю в Парижі, в дечому і навіть проти власної волі перебільшуючи і прикрашуючи деякі речі, хоч невідомо, чи вірила вона мені і чи цікавилась мною. Я розповів їй про графа Розумовського, про якого мабуть чувала, про те, що я йому близький родич, про маєтності моїх любих батьків, про наші незлічені табуни у степах та про всякі інші теревені.
Розповідь мою перервала поява якогось панка в білому доміно, що очевидно розшукував мою нову знайому. Він, не звертаючи на мене ніякої уваги, прошепотів їй на вухо декілька слів, після чого вона одягнула маску, закинула на рам'я своє доміно і притьмом вибігла з павільйону. Я благально гукнув їй вслід — вона озирнулась, глузливо чи жалісливо посміхнулась і щезла в натовпі.
Тимчасом шаління на балі стало нестерпним. Здокучіло це хмеління безжурної юрби, з вина, музики, танців, безглуздого гомону. Галайстра як подуріла: це вже не був баль, а казна-що. Я безцільно вештався, виглядав усюди мою нову знайому, продирався крізь очманілу юрбу, розпихав докучливих невігласів, захмелених і ще тверезих, але малинового доміно ніде не було.
Ніщо вже мене осьде не розважало. Я відбивався руками і ногами від всіляких причеп, повій і комедіанток з розмазаним по обличчях білилом і рум'янами, що вистрибували, витанцьовували, замітали підлогу своїми атласами і шовками, безсоромно зазивали кожного стрічного, поринали і знов з'являлися чортівським хороводом у винній, любашній імлі.
Мереживо мені подерто, каптан забрьохано вином, сам я ледви виніс ноги з цього очманілого зборища, яке, як видно, збиралося бешкетувати аж до світанку.
Ніщо не було миле ні того дня, ні на другий день. Все я до дідька закинув, до Аббевіллю не поїхав, вчадів тим собачим бенкетом, що називається балом Опери. Я був злющий і на себе і на увесь світ. Хто скаже мені, як у Парижі, цьому мурашнику, розшукати особу, що мене так заінтригувала? І чому я не розпитав її про чесне ім'я, а замість того точив баляндраси про батькові табуни в степах?
Голова мені тріщала, увесь день я просидів у гостинниці. Не приймав навіть теплої страви. Тільки через день взявся до безцільного шукання, тобто вештався без діла по місті, надіючись напасти на слід безіменної дами в малиновім доміно. Так надаремно проґавив я цілий тиждень, аж до смерті короля Людовика XV, що його постигла 10-го травня.
2
Увечері 10 мая, коли я походжав біля Люксембурзького саду в задумі з приводу моїх безуспішних пошуків, вулицею прочвалували вістовці, які проголосили, що свічка на підвіконні спальні у Луврі, де змагався з недугою король, зненацька погасла. Юрба гапіїв і франтів, байдикуючих з дівками біля воріт саду, стрепенулась і вигукнула: "Король помер — нехай живе король!" Я зрозумів, що король, "вельмилюблений" Людовик XV преставився, а королем Франції став дофін, Людовик ХVІ, отой опецькуватий нездара, що не міг укоськати своєї жінки придзингльованки, стрибунця Марії-Антуанети.
У мене не було ніякої причини, щоб сумувати за цим покійником, та й у всьому Парижі ця подія ніякого смутку не викликала. Старий король надто довго панував і встиг поряд надокучити, жив по сороміцьки, цвиндрив державний і скарб, розтринькав заморські колонії, морив народ голодом, нівечив податками, гнав на безглузді війни, а сам пасся під пантофлею своїх помпадурок, безсоромно жив і плюгаво помер; поховали цього бабодура-розпусника без усяких почестей, якнайшвидше; казали, що увесь він, "велелюблений", почорнів, прогнив і сморід від нього йшов чималий. Всі, водно й одверто, раділи, що володінню прачки Дюбаррі, яка роз поряджала Францією, настав нарешті кінець. А життя в Парижі поточилося безжурно, як і перед тим. Італійська Комедія відновила спектаклі; в кав’ярнях Конті і Режанс було глітно як ніколи; до готелю Монтіньї з веселими дівками, який тримала мадам Дюпюї, важко було продертися, така там була навала розбещених свищохлистів. Я, звичайно, зайшов і собі туди, лише із цікавості, а не за покликом натури, що його пробували пробуркати охочі перелесниці: їх праця видалась мені швидше нудною ніж принадною.
Того ж дня, та й у наступні, я вештався по місту від Інвалідів до Нотр-Дам, від Клюні до церкви Сен-Жермен на Лугу, побував на "Тартюфі" у Французькій Комедії, відвідав і галерію картин модного художника Фрагонара, поїхав на Марсове поле, де був військовий парад, завернув і на площу Грев, де вішали одного парубка, попередньо давши йому добру порцію канчуків та поламавши сустави. Дивувався глупоті черні, а були там і особи, здавалось, освічені і добросерді, зокрема прихорошені дами, які аж вищали і перлися наперед, щоб зблизька бачити катування нещасного парубійка і його страту. Заходив я і в церкви Сен-Жермен і до Юліана Вбогого і до святого Роха, надіючись (бо була якраз неділя), що десь таки зустріну мою любу-згубу.
Увечері я приволікався до гостинниці, забрьоханий по вуха, бо весна була з дощами і замінила паризькі вулиці та площі в непролазну грязюку.