Де що росло, там і з'їдалося. Нікому не вдавалося з'їсти того, що не виросло. Всемогутній транспорт покінчив з цією віковічною несправедливістю, і тепер чоловік, що сидить усю свою історію па голому камені, може їсти ще жирніше, ніж той, що живе па родиземлі; в зоні вічної мерзлоти людина розкошує тропічними плодами, а який-небудь бідний африканець, сидячи під своїми баобабами, має змогу довідатися про пухкість пампушок з найбілішого в світі борошна.
Та все ж той чи інший харч, смачна страва має точне місце народження, ноходження й історичного буття і тримається часом своїх першоджерел навіть тоді, коли вже зник первісний продукт, потрібний для приготування. Скажімо, севрюга по-келебердянськп1 або стерлядь по-переволочанськи — що це такс? Севрюга вже давно не допливає до Келеборди, бо не пускають її туди греблі дніпровських гідростанцій, а Переволочну, мабуть, і перейменували тому, що в Дніпрі коло неї більше по ловиться стерлядь. Світлоярськ таких втрат не зазнав, бо первожителі Карпового Яру винайшли в свій час таку неповторну страву, як вареники; вареники ж, як відомо, безсмертні й вічні, бо ця вічність базується на безконечній кількості їхніх модифікацій, або різновидів.
Слово "вареник", на превеликий жаль, досі ще не має точного наукового визначення. Українська Радянська Енциклопедія, що залюбки пише навіть про якусь буцімто перуанську співачку Іму
1 Коли Леся Українка і М. Коцюбинський були в Полтаві па відкритті пам'ятника Котляревському, то в меню урочистого обіду значилася севрюга по-келебердяпськи. Ласував нею і М. Рильський, завдяки його дружбі з академіком Д. Япорницькпм, для якого, як відомо, були приступні всі скарби нашого сивого Дніпра. А от уже Михайлу Стельмаху, так само, як і авторові, пе домелося скуштувати цієї страви з причин, що зазначені ппяечв.
Сумак, про вареники зовсім не згадує. Словник Гріпчетша стверджує, що це варені пиріжки. Тоді пиріжками можна б називати печені вареники, котом те, що не є собакою, а собакою — те, що не є котом, чи як? Академічний словник української мови, піддаючись вимогам стехнізованої ери, називає вареник уже й не стравою, а "виробом": "Невеликий варений виріб, зліплений з прісного тіста і начинений сиром, ягодами, капустою і т. ін". На щастя, ніхто із світлоярівців не читав цих слів, інакше в пресі неодмінно б з'явився лист трудівників, обурених непродуманими лінгвістичними формулюваннями, яких припускаються деякі працівники Інституту мовознавства. Ні, світлоярівці нічого не читають про вареники — вони їх варять і їдять па здоров'я! А варять тут вареники з сиром (свіжим і соленим), з картоплею (давленою, кришеною і тертою), з капустою (свіжою й квашеною), з м'ясом, з соминою (колись були й з осетриною), з потрібкою, з салом (світлоярів-ський споціалітет!), з яєчнею (теж снеціалітет), з вудрею (розмочена конопляна макуха), з вишнями, з яблуками, з малиною, з шовковицями, з пасльоном, з ожиною, з калиною, з гарбузом, з маком, а також з "таком", що вимагає окремого пояснення. Вареники з "таком" ліпляться або ж для жарту, або для знаку, а то й відвертої ненависті. Для жарту — з тістом або з сухим борошном. Розкусить чоловік, а воно — або ж заліпить йому рот, або — шпак! — і реготу повна хата. Для знаку — з дрібковою сіллю. Гризнеш, аж зуби заскреготять, так і знай, що ти гість не дуже бажаний. З ненависті — це вже й пе вареники, а знаряддя класової боротьби, вони можуть бутп із свинцевим дробом, з рубаними гвіздками, з товченим склом, з тертою цеглою. їж та озирайся, щоб зубів не поламав або й кишок не порізав.
Усталеного розміру для вареників не існує. З пшеничного борошна бувають такі малесенькі, як дитяче вушко, а вже з гречаного — то й такі, що один вареник насилу вміщується в макітерці. Подаються, залежно від начинки, з сметаною, з салом, з маслом, із засмажкою, з олією, з юшкою, з медом, з узваром, з сирівцем, з вершками — вигадливості немає меж, бо цінується ж, як відомо, не так уміння готувати, як уміння подавати.
Вже з цього коротенького опису видно, що вареники виникли саме в Карповому Яру, бо ніде більше пе зустрінемо такої, сказати б, строкатості й неповторності в приготуванні цієї страви. Окрім того, вареники, як і Карпів Яр, налічують не тисячоліття свого існування, а тільки століття, бо київським князям вони не були відомі (інакше літописці тільки й зпали б, що писати про вареники!), а ще в XVI столітті вареником звався... коштовний камінь, про що свідчить Торгова книга 1575 року: "А вареник знати: хоти красенъ, ино цълое мьсто светить бЪло, как і всякой хрусталь".
Отже, ми з повним правом можемо стверджувати, що Світлоярськ — батьківщина, а також столиця вареників!
Про одяг для світлоярівців, як і взагалі для наших селян, якось забуто. Колись вони дбали про нього самі. Вовпа, кожухи, полот-
Ьо, шкіра, чоботи-витяжки. Але тепер усе це належить ДО прикмет обмеженості, провінціалізму, а по-українськи кажучи — до хуто-рянства. Уявити колгоспника в полотняних штанях, а колгоспницю в кожусі? Жах!
| Зате з транспортом — ніяких проблем. Тільки подумати: сто вап-'тажних автомобілів, у голови Зіньки Федорівни — нова "Волга", у агронома Лисички — "Москвич", у бригадира тракторної бригади Безкоровайпого — "Москвич" і мотоцикл з коляскою, у Са-куся — "Жигулі" й два мотоцикли (обидва — премія, і "Жигулі"— 'так само премія), у... Але перелічити всіх просто незмога. А тракторів? Та ще які! Навіть "Кіровець-700" є, і два Т-150 (обидва поламані, щоправда, але завод обіцяв гарантійно полагодити), а дрібніших — без ліку!
І Дядько Обеліск (справжнє його прізвище було Надутий Микола [Миколайович, але прозвано Обеліском для зручності), впіймавши | автора цісї розповіді за петельки (бо всі ґудзики він повідкручував Іуже до цього), довго перелічував транспортні й тяглові засоби сво-|го колгоспу і все доскіпувався: ! — Відчуваєте, як пове перемагає?
— Відчуваю.
| — Отож— бо! А чого не вистачає? І — Мабуть, ще мало техніки?
— Техніки? Чоловіче, побійтеся бога! Обеліска не вистачає!
— Обеліска?
І — На честь перемоги над відсталістю. Обеліск у вигляді кам'яНОГО вола і у вигляді мідного коня!
— Вола?
І — А що? Волів ми знищили як клас, і тепер треба водрузити !на честь цього обеліск. Бо воли — це відсталість і ганьба. Подумати І страшно, скільки віків ми були жертвами такої злочинно повільної [тяглової сили.
— А хіба кіпь — теж відсталість? — несміливо спробував захистити бодай коня автор.
— Кінь? Тільки те й зпаєш, що стоїш позад нього з паштар-маками та підбираєш балабухи, а воно валить, а воно валить! Суцільні відходи, а користі — одна кінська сила! А трактор або автомобіль — десятки й сотні кінських сил у кожному: що в нього не 18алий, усе тобі спалить, ніяких відходів, попрацює й стоїть — пі тобі їжі, ні тобі прибирання.
— Від коня добрива,— нагадав автор знов несміливо й тихо.
— Добрива. А хімізація плюс електрифікація? Чули?
! Кожне село повинно мати свого революціонера, який би нагадував людям, що революція триває вічно й ніколи не кінчається. [В Світлоярську цю почесну роль узяв добровільно на себе дядько І Обеліск і хоч виконував її з деякими, сказати б, перебільшеннями, І але чесно й послідовно. Він жив лозунгами, які вигадував сам, без 'будь-чиєї допомоги, і намагався примусити жити цими лозунгами також і всіх інших.
Не можна стверджувати, що свої заклики дядько Обеліск просто вигадував. Маючи зірке око, він помічав якісь настрої, тенденції, мерщій узагальнював їх, відповідно оформлював: "Знищимо корову в індивідуальному користуванні як клас і па честь цього водрузи-мо обеліск!" Або: "Викорчуємо й переоремо всі садові й плодоягідні насадження і дамо нашим любим споживачам додаткові тонни золотої пшениці!" І, ясна річ,— обеліск!
У своєму городі дядько Обеліск вів точний облік урожаїв. Писав:
"Долучено цибулі на 7,8 % більше, ніж минулого року, квасолі — па 1,3 %, огірок знищений як клас, бо — сама вода, користі від цього продукту соціалізмові ніякої, а БЄМЛІО виснажує".
Послідовно відстоюючи право па самостійність і оригінальність мислення, дядько Обеліск аж ніяк не був схильний визнавати це право за іншими. Так, довідавшись про думки автора цих писань щодо перейменовування населених пунктів, він обурився:
— То це ж як по-вашому: трудовий народ не має ніякого права на своїй землі?
— Я щось не чув про таке право — право перейменувань.
— По-вашому, як: я на землі чи земля на мені?
— Ну, звичайно ж, ви па землі.
— А коли я, то хто хазяїн? І чому маю терпіти глум і знущання з трудового пароду? От у нас в районі були колись двоє сіл. Одне Великі Поповичі, а друге — Малі Дячепки. Глум?
— Глум,— згодився автор.
— Зліквідувать як клас — не зліквідуєш, бо село, а перейменувать можна. У Великих Поповичах організувався радгосп "Передовик", село так і назвали: Передове. А в Малих Дяченках був колгосп "Вирішальний" — і село стало Вирішальне.
— Назва щось не дуже,— скривився автор.
— А ви не кривіться, чоловіче,— порадив Обеліск,— не кривіться. Нові назви, питаю вас?
— Та нові.
— То чого ж вам ще треба? Чи все лишати в такому етапі, як воно було при проклятому минулому? Он я чув, десь була назва: Нахалівка. Хотіли б ви народитися в Нахалівці?
— Ну...
— Пптаю — хотіли б? І щоб вас усе життя звали: отой з На-халівки.
— Загалом кажучи, не дуже хотілося б.
— Тож-бо!
Але ця розповідь все 'ЛІ таки пе про дядька Обеліска, навіть пе про Світлоярськ, хоч тут і довелося трохи поговорити про цей населений пункт. Чи сказано головне? Автор не дуже в цьому переконаний. Наприклад, він зовсім забув повідомити, що в Світлоярську ніколи не було (і не буде!) зоопарку і навіть пересувний звіринець теж ніколи за всю історію села сюди не замандрував (та, мабуть, і не замандрує!). А все ж — левине серце!
Де почалося тоді, коли обліковець тракторної бригади Іван І Іванович назвав свого сина Рекордистом. Чи то запанував такий дух часу, чи то пошесть пройшла по батьках, але Івап Іванович у Світлоярську виявився не самотній, бо через рік у землеміра Левенця народився син, і Левепець назвав його Річардом. Про Ле-венця багато говорити тут не доведеться. Коли Іван Іванович, навиваючи свого сина Рекордистом, надихався вищими цілями, то Левенець мав на увазі зовсім не те.