Змовини

Григорій Косинка

Сторінка 3 з 4

Ото вони й упадають коло неї...

Коли Мелашка сіла на лаві, Рудики — Петро й Христя — заговорили разом до неї обоє; Петро розважно здалеку повів річ, які тепер порядки настали — не дають зовсім хазяйнувати! То шарпають тебе податками й облігаціями, то наймитів держать не дають — записуй його, реєструй у книги... А на чорта такий наймит-поденщик здався хазяїнові?!

Мелашка не сперечалася, а слухала; усі багачі — знала вдова — не люблять комуни до смерті, та й не дивувала Рудикам: чого їм було любити ту комуну, коли вона за бідних руку тягне?.. А вони ж, Рудики, на все село вельможні...

— Ви ще до колективу не записалися? — запитала Мелашку Христя.

— Та в мене ж тепер Михайло, хазяйнує,— відповідала вдова,— він і на сходку ходить, він уже за все дбає...

"Бояться багачі колективу...— подумала собі Мелашка.— А мені що! Як люди, так і я... Запишеться син до колективу, а я за ним хоч у воду піду!"

— Згадали ви оце, Меланіє Прохорівно, за Михайла свого... Дак знаєте, що я вам скажу? — це Рудик так.

— Що ж ви мені скажете? — стурбувалася Мелашка. Вона ж, здається, нічого проти не сказала? А багачам — знала — не хвали колективу... Задурняють.

Дивувало Меланжу, що Рудик так празниково величав її по батькові — ніколи ще так зроду ніхто не звертався до Мелашки!

— Тепер усе, Мелашко, навиворіт,— встряла раптом у розмову Христя.— Колись на змовини до молодої йшли, а ми вже — по-совєтському! Порадилися оце з Петром, що кращої пари нашій Наталці, як ваш Михайло, на світі ще не родило! Змовимо дітей, свахо, та нехай нам онуків родять... Правда? — запобігливо якось запитала Христя.

Вона пасла очима за найменшим рухом свого Петра: боялася сказати якусь дурницю. Пильно дивилася Петрові в очі, а заспокоїлася, коли помітила, як хитнув головою... Усе, мовляв, гаразд.

Мелашці не давали й слова мовити; не встигла скінчити Христя, як почав намовляти вдову Петро Рудик.

Він хмарний сидів кінець столу — все настільника рукою розгладжував. На Меланжу не зводив очей... Глухо-глухо, ніби в діжку, говорив Рудик:

— Я вам так скажу, Меланіє Прохорівно... Нам з вами зайшло вже сонце — два віки не жити. Комуна, самі знаєте, напосідає на колективізацію... Телися, хоч і не тільний! А я, Мелашко, не хочу своє добро чорту в зуби давати... Не хочу! Я все добро своє, чуєте, Мелашко, усе до дріб’язку — дочці своїй віддам! Коні, вози, скрині — усе сьогодні ж до вашої комори переправлю... Наталка моя — дівка без ганджу. Її навіть сватав колись Шовкуненків студент... Та мені паничі ті, правду кажучи, не до серця. Діди й прадіди, думаю, хліборобили, а дочка в пани попнеться?.. Хай не цурається коло святого хліба впадати... Набивався мені в зяті й Кашуба — на змовини приходив уже... А я так подумав собі: хватить у мене свого багатства — не потрібне мені Кашубине!..

А ваш Михайло, хай здоров буде, царював би з Наталкою, а не живі Михайло, знаю, з вашого послуху не вийшов: яка ваша рада буде, так і поглаголить... Зап’ємо сьогодні змовини, запряжу коні — гайда Наталчину скриню до молодого! То яка ваша думка? Треба, по-моєму, рятувати одне одного.

Рудик неохоче якось, мляво скінчив останні слова.

Коли говорив, то з думки йому не сходила в’їдлива Кашубиха. На все село, подумав, роздзвонить, що він, Петро Рудик, з переляку дочку заміж змовив... Найшов собі свашку — Мелашку підстріпану!..

Петро й Христя не дивилися в очі одне одному,— такий сором, така наруга їм... Перші дочкою набивалися!

Обоє чекали на Мелащину згоду.

А в Мелашки, коли слухала Рудиків, одно на мислі: "Як змовляють, то сто коней дають, а як змовлять, то чортма і одного!"

Вона, звичайно, не посміла сказати цього Рудикам, бо й сама вдова не знала ще гаразд, що їй слід відказати на змовини весільні. Таке багатство їй обіцяють — з кіньми й возами,— аж страшно слухати. У Мелашки глибоко десь, на одну лишь мить, виринула була дивна думка: р о з б а г а т і т и. Хіба-таки їй вік прожити у злиднях?.. Щастя ж на порозі стоїть...

А з думки не сходило інше: хіба вона, Мелашка, рівня Рудикам, що вони дочкою набиваються? Не прийшла б колективізація, то зроду-віку Рудики й не згадали б за її Михайла... А то впадають коло неї. А Петро все кіньми й возами вихваляється, наче Михайлові з тими кіньми жити!

— Як вам сказати,— мовила тихо Мелашка.— Ручатися за Михайла не буду. Його добра воля: хоче — хай сватає вашу Наталку, як вона піде за його. А тільки коні й вози ваші, Петре, ні до чого тут. Ви ж, здається мені, сина мого єднаєте, а не коні з возами? Я не ганю дочки вашої... Але ви, Петре, пробачте мені на слові, таке говорили, що мені слухать соромно було. Добре знаєте, що я з трудів своїх вік уже прожила,— мені тими кіньми не їздити,— а все-таки... переховувати чуже добро я не буду. Вам колектив не потрібний, а мені — не знаю ще: я к л ю д и, т а к і я.

Христя скипіла з люті... Вона ніколи не сподівалася на таку наругу з вуст Козленкової Мелашки — отієї Мелашки, що раз на рік, може, сало їсть! Христя дивилася на вистріпані поділки Мелащиної сорочки, не втерпіла:

— Убогість вас, Мелашко, засліпила. Ви вік прожили у своїй злидоті, шматка хліба до пуття не з’їли, а ми ж вам у комору все своє добро звозимо!.. Родаємося з вами. Дивлюся на вашу сорочку й думаю: зроду Мелашка тонкої сорочки не носила — усе в товстих ходить, а візьме Наталку — в тонкій танцюватиме! У Наталки ж повна скриня того добра: вік цілий я дбала за ту скриню. Аж віко в ній тріщить...

— Не треба, Христе,— з обуренням у голосі сказав Петро. Він, не зводячи очей на Меланжу, голосно промовив на всю хату:

— Люди не брешуть: чешися кінь з конем, віл з волом.— Підвів на Меланжу гнівом розпалені очі й додав: — А свиня — в тин, як нема з ким!..

Мелашка розгнівалася; у гніві свому забула за покору... Не думала більше, чи пристати їй на змовини, не вагалася й не запобігала ласки. Вона все зрозуміла. Підвівшись з лави, Мелашка хитнула Христі головою — вклонилася нібито — і, хвилюючись, тремтячим голосом проказала:

— Я, Христе, не прийшла сюди, щоб мою вбогість тут попрікали, щоб мені очі кололи тонкими сорочками. Пани, Христе, в шовках ходили, а ви тонким полотном вихваляєтеся!..

Рудик теж устав з лави і стояв посеред хати блідо-сизий; він підступив до Мелашки на два кроки — стояв близько обличчя, бо високий був на зріст.

Мелашка, задкуючи до дверей, з острахом думала: "Ще з доброго дива наб’є в хаті... Пам’ятай, небого, змовини весільні до самої смерті!.."

Рудик нахилився близько Мелащиного обличчя... В очах йому — бачила Мелашка — застиг такий жаль якийсь і злоба...

"Ударить",— промайнула в Мелашки думка,— і вдова мивоволі підняла свою руку на рівень вуха.

— Дайте мені, Мелашко, слово, що ви нікому за наші змовини й слова ніде не дзєкнете!.. А за коні й добро моє,— я дуже вас прошу,— ви нічого не чули...

— Мені ваші коні й вози, Петре, не потрібні,— голосно промовила Мелашка й бистро, "на добраніч" не сказавши, вийшла з хати.

На порозі вона зустрілася з Наталкою: дівка несла на тарілці сало, різане скибками, а в лівій руці — пляшку червоної, з осені настояної на вишнях, наливки...

За Мелашкою ніхто з Рудиків не вийшов з хати.

"Хто б подумав: старчиха, наймит людський, на змовини з хазяїном не стала?.."

І Петро Рудик вдруге залаяв люто всі порядки на світі, комуну й голоту разом.

Стояв на подвір’ї непорушно, ніби з каменю тесаний... А над головою Рудикові, вергаючи хмарами, проходила темна вітряна ніч.

"Суховій дме...— Повернув голову до хатніх вікон, чи позапинала Христя вікна? — Так, позапинала..."

Він, Рудик, дав жінкам на цілу ніч роботу: ховати й пакувати добро. У хаті такий розгардіяш, аж голова Петрові взялася жаром. Стояв непорушно і говорив стиха сам до себе:

— Радив Кашубові, а довелося самому робити... Подумати тільки: старчиха, наймит людський, на змовини з хазяїном не стала!..

Петро пішов до коней — треба всипати їм лишню порцію вівса. Він любив коні і кохав їх, як діти... Стайню держав у такому порядкові, як у німців на степу: на помості, вибілена й затишна, з маленькими вікнами вгорі,— Рудикова стайня справедливо мала славу на все село... Любив свої коні Петро Рудик!

Він засипав коням вівса, погладив їм сизо-вороні гриви, а далі став коло порога і довго не виходив із стайні. Держав у руках замок.

Все йому весілля Наталчине верзлося. Дивно Рудикові: давно колись — на одному весіллі — він чув пісню; слова з пісні загубилися — не пам’ятав гаразд,— проте добре знав мотив тієї пісні... Її запивали — пам’ятає Рудик — медом:

Мої коні, сідлані, готові,

Стоять на припоні...

Такі, здається Рудикові, були слова тієї пісні. І чого вона приверзлася йому на пам’ять, пісня ця?

З жалю чи просто так Петро впустив з рук замок. Він не шукав його під ногами, не нахилявся навіть: "Хазяйство гине... А замок?.."

Рудик безнадійно махнув у просторінь рукою і нервово причинив хвіртку стайні. Стояв і довго слухав на подвір’ї, як десь на селі валували собаки...

Вітер заносив у вуха Рудикові глухе й далеке гавкання псів: гав, гав, гав-уй...

"І чого вони юрмують?.."

Підійшов до ліси у воротях і наставив на дорогу вухо, прислухався.

На Рудиковій вулиці — тиша, мертва тиша; собаки гавкають десь на селі, а пора ж така, дивується Рудик, коли все навкруги спить мертвим сном... З хатніх вікон ясно чути Рудикові: плаче й приказує щось Христя. За вітром не чути слів, не вловити їх...

На горі, поскрипуючи крилами, меле вітряк: гер, гер, гер...

"Хай меле цілу ніч",— мляво подумав Рудик.

Він обережно, по-злодійському, рушив до клуні; коли переходив подвір’я, то все оглядався на замкнені ворота, а ногами ступав легко, мов той кіт на траві. У руках тримав ліхтар і сокиру. Ліхтаря погасив ще в стайні, щоб не метляти світлом на подвір’ї... Все за Мелашку думав: "Три чисниці їй до смерті, а вона за гонор згадала! Гади! "Як люди, так і я!" Боїться, не знає, на яку ступити... Дурний, а вже старий! Треба було залякати її панщиною, а тоді вже на змовини річ навертати, а я — за шерстю, гладенько..."

Зачинив у шальованій клуні ворота і засвітив ліхтаря. Скупе світло упало на горбату віялку, накриту брезентом, на блискучі триби січкарні, а коли підняв ліхтаря вище трохи — на трієра...

Рудик підійшов до січкарні; ліхтаря поставив на току, у руки взяв сокиру і розмахнувся — на всю силу хотів рубнути блискучі триби.

— Так по-дурному не роблять,— сказав.

Тоді дістав з полиці над ворітьми скриньку з ключами і обценьками.

Вигвинчував з машини найтендітніші частини і клав їх обережно, по-хазяйському, на тік; деякі відкладав набік, а ті, що були на току, закладав між блискучі зуби трибів...

Криця скреготала й сковзалася...

1 2 3 4