Ми обіцяли султанові мир.
— Так він же бусурман: і бог, і святе письмо велять бити бусурманів.
— Не можна. Присягали нашою вірою. Не маємо права.
— Як ти кажеш — не маємо права? От у мене двоє синів, обидва молоді. Ще ні разу не були на війні, а ти кажеш — не маємо права, кажеш — не треба.
— Ну, вже не годиться так.
— Так. То, виходить, годиться, щоб пропадала марно козацька сила без доброго діла, щоб не було з неї вітчизні ніякої користі? То для чого ж ми живемо? На якого дідька ми живемо? Ти чоловік розумний, тебе недурно вибрали на кошового. Розтлумач мені, для чого ми живемо?
— А війні все-таки не бувати, ось поглянь...— відповів кошовий, показавши на листа.
Тарас узяв лист, читає півголосом:
— "Я, султан турецький, син Магомета, брат Сонця і Місяця, володар царства Македонського, Малого і Великого Єгипту, цар над царями... м-м... наказую вам..."
— То не бувати війні? — спитав знову Тарас.
— Ні.
— То вже й думати про це годі?
— Годі й думати.
— Ну, добре,— сказав Бульба і пішов.
Зібравши чималий гурт найодчайдушнішого вояцтва, що не раз шарпало Анатолійські береги, тонуло в Чорнім морі, бряжчало кайданами на турецьких галерах, прикуте до важких опачин, запалювало люльки на каф-ських, козловських і сінопських пожежах і все ж таки поверталося порубцьоване, і покарбоване, і невичерпно веселе до Січі-матері,— зібравши, отже, гурт отакого вояцтва навколо горілчаної бочки і посадивши серед них хитрого пройдисвіта рибалку — поета-писаря, Тарас склав султанові таку відповідь на його грізне послання:
— "Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і самого люципера секретар! Вавілонський ти кухар, македонський броварник, олександрійський козолуп, великого і малого Єгипту свинопас і байстрюк і нашого бога дурень, свиняча морда, різницька собака, кобиляча... Не годен ти синів християнських мати. Війська твого не боїмося... Землею і водою битимемось з тобою, проклятий сину, чорт би побрав твою матір. Так тобі козаки отвічають. Місяць на небі, год у книзі, числа не знаєм, бо календаря не маєм. День такий, як і у вас, поцілуйте ж ось куди нас..."
Що вже реготу було!.. П'ятеро з них, так ті прямо підійшли, обнявшись, до литавр і... давай чим попало вистукувати.
— А хто там сміє бити в литаври? — спитав довбиш, прокинувшись, і знову заснув.
Всі запорожці, вся Січ зібралася в круг. Ударили ще раз у литаври.
У січовий круг увійшли кошовий, писар і суддя з усіма клейнодами.
Кошовий і старшина скинули шапки і низько вклонилися запорожцям... На всі сторони. Козаки мовчали.
— Що означають ці збори? Чого хочете, панове? — спитав кошовий.
Тарас дав знак п'яній п'ятірці запорожців. Лайка й крики не дали кошовому далі говорити.
— Клади булаву! Клади, чортів сину, зараз же булаву!
— Не хочемо тебе більше! — кричали запорожці. Розлючена в одну мить юрба кинулася до кошового. Бачачи, що кошовому загрожує велика небезпека,
група тверезих кинулась навперейми п'яним. Почався кулачний бій.
Кошовий зрозумів, що розмови тут зайві, вклонився низенько, поклав булаву і пішов.
Булава кошового лежала на землі. Вслід кошовому лунали крики.
— Накажете, панове, й нам покласти свої клейно-ди? — сказали суддя, писар і осавул, готуючись покласти каламар, печатку і жезл.
— Зоставайтесь!..— кричали їм з юрби.
— Ми прогнали кошового, бо він баба, а нам треба чоловіка на кошового,— закричав підпилий Попович, стоячи біля задоволеного Тараса.
Булава на землі. Чути крики:
— Кого ж тепер оберете на кошового?
— Хто ж, панове молодці, підніме булаву? — питає суддя.
— Кукубенка обрати! — крикнув Попович, стоячи біля Тараса.
— Кукубенка! — підхопили братчики.
— Не хочемо Кукубенка. Рано йому ще!
— Молоко ще на губах не висохло, трясця його матері! — кричав старий Бовдюг, явно незадоволений цією недостойною кандидатурою.
— Шила в отамани! Шила! — кричали збоку.
— Шила в кошові! — закричав Голокопитенко.
— Шила! Шила! — підхопила юрба.
— А в гузно тобі шила не хочеш? — заперечив старий козак Карпо Тихий.
Юрба зареготала.
— Який же він козак? Він же прокрався, як татарин! А стонадцять чортів йому, п'яниці...
Очевидно, Тихий далі вкинув якесь дотепне слівце, але через гучний сміх його вже не було чути.
— Бородатого! Бородатого! — почулися крики поза кадром.
— Не хочемо Бородатого! — кричав Тихий з товариством у бік прихильників Бородатого.
— К нечистому Бородатого! — крикнув Устим Гуска.
— Дідько йому в бороду!
— Кричіть Кирдягу! — шепнув Тарас декому.
— Кирдягу! Кирдягу! — кричала юрба.
— Бородатого, Бородатого! — кричали одні.
— Кирдягу! Кирдягу!.. Шила!! — кричали другі. Два запорожці рішуче розійшлися в поглядах.
— Кирдягу! Кирдягу! — кричав один.
— Шила! — кричав другий.
— У гузно тобі шило!
— Кому шило в гузно?
— Тобі!
І тоді один запорожець так затопив у вухо другому, що тому нічого іншого не лишилося, як відповісти тим самим.
— Кирдягу!
— Шила!
— Кирдягу!
— Шила!
Щось подібне відбувалось і в інших групах з тією тільки різницею, що конкурентом Кирдяги називався не Шило, а Кукубенко або Гаркавий.
Козак Мусій Половець збив свого супротивника з ніг, повалив на землю і почав душити.
— Бородатого?
П'яний супротивник, упертий козак Тит Затуливітер, стверджувально закивав головою, за що й дістав од Му-сія по удару за кивок.
Билося вже багато. Але гарне ім'я Кирдяги заглушило всі інші імена.
— Ідіть по Кирдягу! — наказав Бульба, і з десяток козаків кинулись через бурхливу юрбу по Кирдягу. Деякі з них ледве трималися на ногах, так вони встигли набратися.
Кирдяга, старий розумний козак, сидів у курені, немовби й не знаючи про те, що відбувається. Раптом відчинилися двері і до нього вдерлися підпилі посланці.
— Що, панове? Чого вам треба? — спитав Кирдяга.
— Іди, тебе обрали на кошового!
— Змилуйтеся, панове,— сказав Кирдяга,— який з мене кошовий.
— Ступай, кажуть тобі! — кричали запорожці. Двоє з них схопили його під руки і потягли. Кирдяга, проте, уперся і зупинився.
— Та в мене і розуму не стане на таке діло,— відступив трохи Кирдяга. Один з козаків схопив ззаду Кирдягу за комір і штовхнув.
— Не опинайся, чортів сину!
— Та хіба ж не знайшли нікого кращого?
— Ну, йди, ідоле. Приймай честь, собако, коли тобі дають її!
Останні слова козаки промовили вже поза куренем, підштовхуючи Кирдягу ззаду кулаками, стусанами і усовіщаннями.
Коли Кирдягу привели в круг і поставили перед радою, старшина в останній раз запитала:
— Ну, як, панове, чи всі згодні, щоб Кирдяга був кошовим?
— Згодні! — закричала юрба.
Один із старшин узяв булаву і підніс її Кирдязі. Задзвонили дзвони. Кирдяга прийняв булаву. Радісний крик розлігся по всій юрбі:
— Слава!
З відчиненої брами січової Покровської церкви виходив столітній батюшка, з причтом, півчими, корогвами і святою водою.
Кошовий Кирдяга вклонився на всі чотири сторони. А в цей час з народу вийшло четверо найстаріших си-воусих і сивочупринних запорожців. Підійшовши до Кир-дяги, кожний взяв повну жменю грязюки... і поклали Кирдязі на саму чуприну. Мокра земля стекла з його голови.
Потекла по вусах і по щоках і замазала йому болотом все лице.
— Земля єси,— співав церковний запорозький хор. Кирдяга стояв, не рухаючись з місця, і дивився
вперед.
— І отидеші в землю,— чув Кирдяга суворі слова. На останні слова пісні два церковні півчі козаки,
Мартин Стукало і Купріян Рева, викотили з своїх страшних горлянок, немов винні бочки з кам'яного льоху:
— І отидеші в землю.
Земля здригалася від цих голосів і від гучних пострілів на честь нового кошового.
— Пу-гу! Пу-гу! — кричав запорожець невідомим подорожнім, що підпливали на пороні.
— Козаки з лугу!..— почулося здалека у відповідь.
— З чим пливете? — спитав запорожець.
— З бідою! — кричав з порона присадкуватий плечистий козак Опанас Рубан, років п'ятдесяти.
Ті, що пливли, були в обідраних свитках, їх вигляд свідчив, що вони уникнули якоїсь біди. Дехто був майже зовсім голий.
— З якою? — долітав запорозький крик.
— З гіркою та лихою! — відповів Рубан, що любив, очевидно, говорити до ладу.
— Якими вітрами?
— Вітрами та ярами, очеретами та болотами, дурний тебе піп хрестив, що все питаєш. Не бачиш, що з гетьманщини?— сказав Рубан, підходячи до запорожця й товаришів, що вже наспіли, та показуючи їм на своїх обірваних, поранених, страшних супутників.— Здорові були!
— Здорові! А що там на гетьманщині?
— А ви не чули?
— А що?
— Еге, що? Видно, вам татарин клейтухом вуха позатикав.
— Та кажи вже, що там коїться?
— А таке коїться, що й родились, і хрестились, а такого ще не бачили.
— Та кажи вже, сучий сину, чого крутиш? — не витримав нарешті один з козаків.
— Та я думаю...
— Що ти там думаєш? — зовсім уже розсердився козак.
— Думаю, що б тобі, дурневі, сказати, поки збереться рада.
Бурхливі крики обурення і гніву потрясали запорозьку раду.
— Бреше він, пани-брати, не може бути, щоб так страшно оскверняли святу паску...
— Бреше! Не може!.. А чому не може? — кричали і хвилювалися навколо козаки.
— Слухайте! Ще не те скажуї — говорить тихо і зовні спокійно Рубан, стоячи біля кошового перед запорожцями.
— По всій Україні ксьондзи їздять. Знаєте в чому? У таратайках! Та не те біда, що в таратайках, а що запрягають уже не коней, а православних християн.
— Слухайте, ще не те скажу. Вже нехристи-крамарі шиють своїм жінкам спідниці з церковних риз! От які діла. А ви тут сидите та гуляєте, та й не чуєте, що коїться на світі... Тьху...
— А що ж ви, чорт би вашого батька побив, що ж ви робили самі? Шабель у вас не було?..— спитав грізно кошовий Кирдяга.
— Е, пробували. Та що вдієш, коли самих ляхів було п'ятдесят тисяч, та були, ніде правди діти, і наші собаки поміж ними...
— А гетьман, а полковники?
— Та що гетьман?—сказав Рубан.—Гетьмана спекли в мідному бику в Варшаві, а полковників, царство їм небесне, порубано начетверо і розвезено шматками по ярмарках.
Бульба стоїть вражений почутим. Всі веселі витівки походу на Туреччину були вмить забуті. Страшна дійсність постала перед його духовним поглядом у всій своїй суворій неминучості... Похід на Україну... Важка війна з панством польським... Було тихо. Та от почали долітати крики:
— Як? Щоб шинкарі тримали в оренді християнські церкви? Щоб ксьондзи запрягали православних християн у голоблі?
Стояв кошовий і дивився на своє військо, як на розбурхане море.