Він ішов пружно й мало не підстрибував, а Настас мусив ухопитись рукою за задок, бо від голоду й цілоденних страхів геть охляв і підбився.
Десь о других півнях спинились коло іншого невеличкого струмка. Тут починалася широка й повновода річка Либідь, а по той бік її широкою долиною тяглась дорога на деревлянські городи — Іскоростень і Вручий, де вже п'яте літо княжив середульший Святославович — Ольг.
Старий Муромець недарма обрав для недозволених дій своїх цю місцину: позаду було глинясте урвище крутої гори, а обабіч Либеді стояли густі сухолисті дуби-нелині. Волів пустили пастись і неподалік від берега розвели "димок-вусогрій" — невеличке багаття.
Старий Муромець похмуро мовчав, готуючи вечерю. Що він набагато старший од своїх синів, Настас роздививсь аж коло багаття. Старий виявився не таким лихим, як здалось було Настасові.
— То куди ж лаштуєшся йти? — спитав він у нього після вечері, згрібши в жменю крихти перепічки й висипавши собі в рот.
— Не знаю, — відказав Буданко-Настас. — Хіба в греки...
— Дідню віру продав, а тепер продаси й племня? Греки лука-а-авий нарід...
Буданко-Настас нагадав Муромцеві:
— Я ізгой, де прихилю голову?
— Вашого кодла повно на Горі.
— Та й на Подолі чимало, — зайшов у розмову син Ратко. — За двором Хазарина Мусія божницю свою зводять: уже ставлять стяг.
— Мусій Хазарин перейняв юдейську віру, — заперечив старий. — Казав Щекович, начебто й хазарський хакан до тієї віри пристав. А грецька божниця є на Лисій горі над Подолом, зветься святого Іллі. Ще як Ольга повернулась од булгарів, привела по собі цілу зграю ченців грецьких чи булгарських у чорних корзнах і чорних клобуках. Про це ще дідо Дан розказував... То куди ж ти? — знову повернувся він до Настаса, який слухав, роззявивши рот. — Мабуть-таки, краще поганяй у греки, щоб не множити тому Щекові зміюків...
— Майну до Корсуня, — згідливе закивав Буданко-Настас.
По цьому розмова сама собою урвалася, місяць зайшов, і небо всіялось безліччю колючих зір. Над ранок мало ще дужче похолодати. Шестипалий Муромець вивернув під кручею кілька давніх пеньків, кинув у багаття, всі четверо поскулювались і навсидячки поснули.
Настасові снився князь Свенельд. Він був у зеленій кольчузі, що дуже нагадувала гадючу луску, й привітно посміхався до нього. "Йди до мене, йди!" — казав князь Настасові. Настас відповів: "А подолянин Муромець називає тебе Щековичем..." — "Іди до мене, йди! — так само солодко промовив той і поманив рукою: — Не бійсь! То про мене все брешуть. Я хрещених дуже люблю!" Тоді Настас глянув на його руки. Замість пальців, у того були пазурі з кривими ключками на кінцях. Настас почав кричати, але Свенельд заспокоїв його: "Ти цього не бійся. Ці гострі пазурі для нерозумних людей, що не знають істинного бога".
— Ти чого верещиш? Наче тебе да-авить хтось за горлянку, — почув Настас. Над ним сидів підпухлий од сну й холоду Вадим Муромець. — Уставай, он там варя-аги сунуть... — Останні слова він майже прошепотів, і це остаточно повернуло Настаса до тями.
Він спробував підвестись, але заклякле на холоді тіло не підкорилося, Настас упав у згасле кострище н засопів, потім став рачки й ледве випростався, та молодий Муромець знову повалив його на мокру від роси і прижухлу траву.
— Не ворушіться! — цикнув на них старий, зіщулившись темним клубком за возом. Поряд із ним чипів Ратко, зосереджено чухмарячи потилицю.
Вадим і Настас розплаталися на траві. Поза Либіддю йшла довга вервечка верхівців. Попереду, на білому княжому коні, виступав витязь у червленому корзні, і шестипалий юнак, обізнаний з прикметами, прошепотів, неначе його могли почути за річкою:
— Князь Лют... Син Свенельда... А хто ж ото з ним?
— Усе кубло зміїне, — озвався з-за колеса старий. — Удвох виповзли.
— А й пра-авда він... Местиша Варя-ажко, Лютів брат, — пояснив юнак Настасові. — Тільки не на своєму жеребці. Чого це вони так рано вертають? — сам себе запитав він.
Кінна витяга братів Свенельдичів, дві сотні мечів, ішла розміреною ступою, зайнявши долину з кінця в кінець. Уже видно було задню пару вершників, схожих зовні на отроків чи конюших холоп'яків. Було схоже, що ніхто не помітив чотирьох принишклих по цей бік Либеді людей, та коли задня пара порівнялася з ними, злигані зачухані воли, які досі паслися в бляклій траві за гаєм дубків-нелинів, раптом вийшли з гаю й посунули до води, колошкаючи кущі туго напнутим налигачем.
Задні комонники зупинилися і глянули на волів, двоє підскакали до берега, але в холодну воду не наважувались увійти. Один із них пронизливо свиснув, тоді ламаною київською говіркою погукав:
— Чия воли пастися?
Він явно не бачив чотирьох принишклих за дубками чоловіків. Другий щось гукнув до нього по-варязькому, кинув йому своє оружжя й синій щиток, а сам почав примушувати коня забрести у воду, деручи йому острогами боки та живіт. Гнідий кінь іржав од болю, аж на задні ноги присідав, але врешті мусив підкоритися людині. Крижана вода хлюпнула коневі спершу по животі, почала боками підбиратися до спини, вершник підтяг коліна до холки, й кінь поплив, нажахано форкаючи. Воли байдуже стояли при тому березі й пили, не звертаючи на нього жодної уваги. Вони попідводили голови тільки тоді, як кінь торкнувся копитами дна й збурунив перед ними прозору воду. Борозний віл коротко мукнув і понюхав здалеку коня, який почав заходити волам з підсобного боку.
Варяг був іще зовсім молодий, руда борідка ледь пухнатіла в нього на підборідді, й кияни мали добре знати його. Наміри варяга не викликали сумнівів. Старий Муромець виліз із-за воза й попростував до води.
— Флелафе, ці воли мої. — Він намагався не дратувати гридня, й лише запалі щоки над порістю виказували його.
— Бігати! — коверканою мовою гаркнув на нього варяжий і підняв вад головою мокрого бича, щоб полоснути межи очі. Коли вже він вимок у крижаній воді, то мусив мати за віщо: здобич належала йому.
Однак за крупом його коня виросло ще дві постаті — кремезні Муромцеві сини, — й варяг опустив руку з бичем додолу. Молодшого з них Флелаф добре знав: цей міг утримати в кузні задню ногу найлютішому жеребцеві. Другий варяг, що лишився на тому боці Либеді, щось гукнув. Муромці побачили в його руках лук із напнутою тятивою: він закликав свого друга відскочити вбік — це можна було вгадати.
Але здоровезний юнак уже схопив варязького коня за хвіст. Варяг свиснув бичем спересердя, та мало не впав додолу разом з конем — так шарпнув їх обох Муромець. Його брат узяв коня за вуздечку й повів до гаю, куди батько вже тяг сірих волів, ні на кого не дивлячись, а шестипалий Вадим, не випускаючи хвоста гнідого, йшов слідом і лише зрідка позирав назад. Варяг з того берега тепер не міг стріляти, щоб не вразити свого.
Відійшовши кроків на сто від берега, куди вже не долетіла б з того боку жодна стріла, Ратко спинив гнідого й глянув спідлоба на Флелафа. Збагнувши свій безпорадний стан, гридень од розгублення по-дурному засміявся. Він уже не погрожував, не кричав. Ці двоє здорованів могли його просто задушити. Флелаф намагався знайти в пам'яті бодай якісь руські слова, але пам'ять геть відбило.
А той, другий, тим часом шарпався то до води, то в бік дороги, де давно зникли останні витязі київської гридьби.
Та ось батько братів Муромців, прив'язавши волів коло ярма, підійшов і перебрав повід од старшого сина.
— Здоганяй, варяже, своїх! — сказав він у смерть переляканому гридневі й, розвернувши коня мордою до води, ляснув його по крупі долонею.
Кінь, мовби все зрозумівши, подався підтюпцем через дубовий гай. Варяг кілька разів озирнувся, не перестаючи безглуздо розтягувати рот, але ті троє лишались на місці. Він рвучко переплив річку й зіскочив із сідла, тоді забрав у товариша своє оружжя й знову сів на коня. Флелаф витяг меча, посварився ним здалеку, обидва зострожили коней і кинулися наздоганяти своїх.
— А де ж Буданко? — перший схопився Вадим.
Вони здивовано розглянулись. Буданка-Настаса ніде не було.
— Беріть заступи та починаймо, — буркнув старий. — Тут і викопаємо коптильню. Навряд чи гридні вернуться знову сюди.
— Флелаф добре викупавсь у Либеді, — глянув на другий берег річки Ратко. — А ти тепер начувайся, малий. У гридниці він своє надолужить.
Вадим не відповів. Незважаючи на свою неймовірну силу, він почувався серед варягів плохим ягням, у гридниці один з-поперед одного збиткували з нього, а він лише тупив голову й червонів.
І нічого не міг із собою вчинити.
МІСЯЦЯ ГРУДНЯ
В ШОСТИЙ ДЕНЬ
Після того, як світлий князь Свейнальдр, задля простоти званий у Києві Свенельдом, звелів обом своїм синам, Людвікові й Мстиславу, йти в полюддя по городах і селах Деревлянської землі, його правнучатий племінник, великий київський князь Ярополк, уникав з ним зустрічатися. Але старий Свейнальдр не вельми й зважав на те. Сімнадцятирічний Ярополк то ховався в світлицях своєї жони-грекині, яку подарував йому із свого полону Святослав, то блукав у стайнях, то велів осідлати коня й з кількома отроками учти годинами тинявся понад Дніпром. Та Свейнальдр був невтомний: він знаходив його скрізь.
— Маю вісти з Іскоростеня, — сказав він, увійшовши до Ярополкової одрини, коли той ще спав, уткнувшись носом у мармурове плече молодої грекині.
Ярополк не знав, як йому повестися, і його пойняла злість. Він не міг устати з одра при Свейнальдрові, а Свейнальдр, мовби нічого не помічаючи, дивився на голе плече Марії і вів своє: з Деревлянської землі прийшов вивідець — купець-хазарин Мусій зі своїм товаром... По якомусь слові Ярополк постеріг, що Свейнальдрові очі почали братися сльозою. Старий усе дивився на Маріїне плече. Ярополк хотів був прикрити її периною, але жінка від його поруху кліпнула й не далась, лише щось млосно промуркотіла. Вона була зовсім короткозора. Та ось їй здалося, що в ногах одра щось ожило, Марія спочатку подумала, що то котрась із її служниць, а коли світлий князь кахикнув, несвідомо сховалася під перину аж до очей.
— Я пожду в красній світлиці, — нарешті проказав Свейнальдр, потоптався й рушив до порога.
— Сцо він казав? — злякано прошепотіла княгиня. — Про мене казав?
Ярополк роздратовано крутнув головою. Скидалося на те, що сьогодні йому не пощастить ухилитись від розмови, якої він досі так старанно уникав.