Приехала в Царское село,—
різниця величезна.
Не можуть же не розуміти цього й, одначе, все ж таки пишуть!
Одного разу, читаючи свіжу порцію віршів, що їх принесла пошта, я прочитав такі теревені:
Барабани, барабани,
В ногу разом треба йти...
і так далі в такому ж дусі.
Не задумуючись над питанням, що за один автор цих чудернацьких рядків, я відповів йому у "Поштовій скриньці", що —"барабани взагалі самі не ходять, їх носять, тим-то й вірш не піде". Через кілька днів його знайомий сказав мені з жалем, що автор — поважна людина, досить уже літня, агроном і, мовляв, не слід було б йому так "іронічно" відповідати.
Мене вразило не те, що у відповіді була якась нетактовність: коли вірш нікуди не годиться, треба авторові про це одверто сказати і сказати так, щоб він зрозумів кончу потребу ліквідувати якось цей свій гандж, адже графоманія — це, власне, як-то кажуть медики: не ганьба, а велике нещастя. Мене страшенно вразив контраст: піонерські барабани, що самі аж ніяк не можуть "в ногу йти", і агроном з угноєнням грунтів, морфологією рослин etc...
Так: "Темна наша батьківщина! Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему і зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками і ніяк не найде веселого шляху... Темна наша батьківщина!.."
Коли мені хочеться уявити собі велике обличчя того "початкуючого" автора, що, мов соняшник до сонця, лине до літератури, я пригадую собі такий випадок. Це було за непу, коли в торгівлі й дрібній промисловості діяв приватний підприємець'. До редакційної кімнати увійшло троє. Увійшли вони якось занадто урочисто й впевнено так, що всі присутні в мене відвідувачі одразу замовкли й нашорошились. Це була літня, але старанно й тонко підфарбована й напарфумована "мамаша" (саме—"мамаша"), донька років 15-и й п'ятилітній пестун непівського життя.
"Мамаша" підпливла до стільця й поважно сіла, донька смиренно стала позад неї, поклавши тендітні руки на спинку стільця, а п'ятилітній пестун роззявив рота й вивалив на мене лупаті з ознаками дегенерації баньки, мов розглядав якесь чудисько.
"Мамаша" поклала на мій стіл дорогого редикюля, оддихала ядуху і заливчастим томним голосом недбало звернулась до мене:
— Моя дочь пишет стихи. Лидочка, дай сюда свою тетрадку. Вот хороший стишок, например, о Парижской коммуне.
Донька, як учителеві німецької мови — диктант, подала мені тоненького альбомчика. В таких альбомчиках, з такими ж квітками та янголятами колись такі ж самі доньки таких самих мамаш писали:
Дарю тебе корзинку —
Она из тростника.
В ней фунта два малинки
И ножки с индюка.
Тепер там був вірш про Паризьку комуну...
Мене це просто приголомшило. Перше ніж читати вірша, я скоса глянув на "мамашу". Таких жінок можна було зустріти тільки на Хрещатику в робочу пору, коли вони роблять свій ранковий променад, ведучи на орчику якогось огрядного білого цуцика: Я навіть пробіг очима по кімнаті: чи не привела, глядіть, ця пані й сюди того цуцика, але цуцика не було. Для таких пань мова Шевченка й Франка є, мабуть, мовою третього гатунку, яку не годиться серйозно застосовувати в житті, але цей вірш, вірш про Паризьку комуну був написаний українською мовою! Чому — українською і чому саме про Паризьку комуну? Хіба що тільки для того, щоб надрукували. Розуміється, його не можна було друкувати, це були просто дитячі, нікудишні вправи, але, як кажуть: факт лишається фактом...
Мені пригадався тоді ж другий вірш російською мовою якогось червоного командира, що я його нещодавно одержав:
Лондон,
Белый дом,
Вашингтон и Рим
Нам готовят тинь-ди-ринь...
Але, далебі, цей вірш був у сто разів симпатичніший і цікавіший за ту Паризьку комуну "на украинском языке".
Молода єврейка з Одеси, яка допіру скінчила ВИШ, принесла мені якось свої вірші українською мовою. Вона зовсім не вміла говорити по-українському. Я здивувався:
— Чому ж ви пишете вірші українською мовою? Дівчина зашарілась і соромливо сказала:
— Очень красивый язык...
Про що пишуть молоді автори? Що саме їм надає натхнення, що спонукає їх братись за перо, щоб потім мерщій податись із свіжим віршем до найближчої редакції?
На це годі дати одну відповідь, що охопила б увесь той матеріал, яким молоді автори'крутять, мов циган сонцем, їхня тематика (маємо на увазі тут поетичну) така неосяжна, така часом несподівана і в той же час така трафаретна (це ніби логічний нонсенс, але насправді воно так), така убога, що іноді важко навіть подумати, в які тематичні нетра притарабанить парнаська бенеря молодого поета.
Раніш було такий поет мав певне амплуа: він писав про кохання, милувався з рідного місяченька, млів, коли замість "Аїди" в українській опері слухав соло хуторянського соловейка тощо. Але цей антураж лежить тепер у нафталіні, і рідко хто зважується ним користуватися. А проте час від часу користується. І тоді з Чернечої гори встає тінь Тараса Григоровича і гірко посміхається з таких, наприклад, рядків:
Показався із-за гори Діжою білолиций, Мов той човен в синім морі, Із-за гори виринав...
Але молодий автор, здебільшого, не такий уже наївний, щоб не знати, на що саме тепер є прпит, він знає, що квітоньками всякими редакторові туману не напустиш, що всі оті "місяченьки та личка з карими очима й коханнячком" — то тепер уже "гнила риба", що її будь-яка крам-
ниця соромиться показати своєму покупцеві. Треба, мов-
ляв, свіжішого краму. І ось молодий автор, упріваючи,
щиро тягне до своєї поезії — залізо, бетон, трактора,
радіо. Та ба — хоч і багато ще років даватиме наше
Криворіжжя залізо всьому СРСР, проте всіх залізних
покладів його не вистачило б і на один рік, коли б усе те
залізо, що його так легко розкидають молоді автори на
пустирях своєї творчості, мало б реальну вагу і хоч ма-
леньку вартість.
Отже, volens nolens, а все ж молодий автор мусить пускатись і того рятувального в сучасній поезії заліза й шукати "більш сьогоднішніх" тем. Ну, чим, скажіть, не "сьогоднішній" хоч би такий вірш, зважаючи на боротьбу ЦК з опозицією, позику на індустріалізацію тощо:
Не знаю я,
Чи може це так буть,
Щоб ми в одній своїй країні Побудували соціалізм...
"Сучасність" — ось морока для молодого автора, але без неї не обійтись, хоч вона часом призводить автора до протилежних наслідків. Я знав (листовно) одного такого поета, фахівця в китайських справах. Кожна подія в Китаї хвилювала його і зворушувала, він не міг не писати про це вірші. Але трапився такий казуе. Чи то, може, газети на той глухий куток, де сидів мій автор, запізно приходили, чи, може, його вірші чогось на пошті затримувались, але кожна його ода, присвячена котромусь із діячів китайської революції, надходила до редакції вже тоді, коли цей діяч зраджував революцію, а його син у Москві зрікався свого батька контрреволюціонера. Отже, всі ці вірші, присвячені Чан Кайші, Фін Юньсянові тощо, признатись, не такі вже й погані, швидко летіли до кошика. Молодому авторові просто фатально не щастило з Китаєм і "сучасністю"!..
Молодому авторові хочеться бути оригінальним, для нього немає більшої образи, як сказати: "У вас, товаришу, помітко вплив Тичини, або Сосюри, скажімо". Автор боїться тих упливів, як криміналу, через те він згоджується поставити раптом серед українського села мінарет і яку-небудь сільську Марусю озвіздити на Марієту, аби це було хоч трохи оригінально. Ось вам один із таких творів:
Синьою наміткою напнулось село, Ген в небі вершок мінарета. "Чи скоро приїдуть в село Шефи?" — питає мене Марієта.
гівтор щиро хотів написати оригінального вірша під знаком "Змичка города з селом", але хіба то, з кінцем, його вина, що вірш вийшов, як-то кажуть,—"ни к селу, ни к городу"...
Летючи навзаводи за оригінальністю, молодий автор часом залітає на самісінький краєчок прірви, що розмежовує нормальну мову з непевним маячінням. Хто розбере, про що тут мова мовиться:
Нам не нужні потухші вогні,
Серця більше вони не зогріють,
Хай морочать північні тіні,
Поки вітри і рештки розвіють.
Про цю нісенітницю можна сказати хіба що словами чеховського героя: "Этот писатель туманно пишет"...
Дивна все ж таки річ: масовий молодий автор часто буває песиміст. Поза залізобетонними мурами й височенними радіощоглами його охоплює сум. Бактерії занепадництва занадто рано потрапляють до його молодого поетичного організму, і часто пристойний молодий автор уважає за свій обов'язок пожуритися. В 20 років він журно згадує дитинство, в 22 роки — юнацтво. Йому, кінець кінцем, байдуже про що журитись, аби журитись! І він журиться:
Дорога — степ, а небо синє, Летять по проводах слова. А думка лине, лине, лине, Болить, кружиться голова.
ЛІТЕРАТУРНИЙ БЗИК
Власне кажучи, кожна людина, що, замість підручника хімії чи там бухгалтерського гросбуха, сідає писати вірші, немаючи до того ніякого хисту, вже, очевидно, має свого "бзика". Але є автори, що в них цей "бзик" — перманентний, він давно вже перейшов у хроніку, набув собі хворобливого стажу й не менш хворобливої кваліфікації. Це звичайні божевільні. Проте вони цілком безпечні й навіть, коли хочете,— страшенні симпатяги. Я познайомлю вас, читачу, із ними. Щоб показати вам усіх нещасних, що мені їх трапилось бачити на цьому карколомному шляху до легкої слави, я приховав на останнє ще двох. Це один —"Великий диктатор", а другий — автор повісті "Импонирующая квартира, или Сущий ад с глазами сатаны".
Цим питанням мають зацікавитись лікарі-психіатри, а я сам не можу пояснити, чому божевільних так вабить редакція.
(...)
їх багато тиняється по наших редакціях, заважаючи працювати редакційним співробітникам, але я спинюсь зараз тільки на двох найцікавіших.
З "Великим диктатором" у мене утворились досить таки приятельські стосунки... Ми познайомились із ним так: якось до мого стола в редакції підійшов дід. Власне, "дід" до нього не підходило б, це скорше був "дєдушка", але наша мова ще не створила слова, що увібрало б у себе поняття російського "дєдушки": "дід" — занадто гостро й суворо, "дідусь" — занадто м'яко й солодкувато. Так ось цей "дєдушка", дебелої постави, з лагідними очима й великими рум'янцями на щоках, підійшов до мене. На голові йому була довга грива СИВОРО волосся під Карла Маркса, але цё не перешкоджало йому в цілому являти собою типа, близького до категорії попа-розстриги.
"Дєдушка" простягнув мені руку й одрекоменду-вався:
— Борець за справедливость і виновник усіх недостатков Советской Райросії, что значить — автор, Кирил Са-мойленко.
Я спочатку не збагнув, у чому тут річ, і здивовано оглянув "дєдушку".
— У мене тут і візитні карточки є, пожалуйста, возь-міть на пам'ять.
Він справді видобув із бічної кишені кілька карток та етикеток.