Перший похопився Толька: він підскочив до Генки, схопив його санчата і з переможним вигуком повернувся до нас Якщо чорна сотня кепкує з нас, то санчата Генки-чорно-сотенця будуть нам за барикаду. Ми перекинули санчата набік, устромили збоку в сніг Тольчиного кийка з червоним напірником — і революційна барикада готова! Спритно почали кидати з-за барикади в чорну сотню сніжки, а над нами пурхав на легкому вітерці наш прапор. Ми на хвилину замислилися, що б оце повинні зробити ще революціонери, здобувши таку перемогу над "оборонцями"1 царя, як раптом хтось крикнув у дворі:
— На станції б'ються! Замкніть ворота! Чорна сотня наскочила!..
Наша хазяйка похапливо замикала хвіртку, на ґанки повиходили стурбовані мешканці, і серед напруженої тиші, що враз зайшла у дворі, здалека почувся глухий гомін. Я, Толька і Генка з Купровичем забули про нашу сутичку й барикаду і полізли на паркан дивитись.
Від станції лунали крики, спів і поодинокі зойки. Все те мішалось у страшний галас, дужчало й котилося сюди. Толька перший УЄ витримав:
— Я побіжу подивитись!
— І я!.. Тільки ж хвіртку зачинено?
— Плювать! Ходім за дровітню, а там — через паркан. Ми весело стрибнули на пухкий сніг за нашим двором,
уже почуваючи себе учасниками незвичайної події. Я тільки на мить з гіркотою глянув на свій щойно розірваний рукав, за який мені вдома, безперечно, буде від матері, й ми побігли до станції.
Я дуже засапався й просив Тольку почекати, коли це враз перед нами постала дивовижна картина, аж ми спинились і прикипіли до місця.
Назустріч від станції просто до нас сунув перемішаний, скаламучений, галасливий натовп. Від подиву ми пороззявляли роти й не могли нічого зрозуміти. Перед нами махали в повітрі руками, ціпками, летіли вгору калоші, хтось одчайдушно кричав, чути було, як кілька грубих голосів почали співати: "Боже, царя храни..." Та ось збоку залунало ще дужче: "Вставай, подымайся, рабочий народ! Вставай..." І знову заревли п'яні баси: "Сильный, державный, царствуй на славу!.."
Натовп котився, тупцяючи й кружляючи, немов його
розмішувано зсередини велетенською кописткою, і окремі
люди цієї ворушкої строкатої маси мигтіли перед нами, як
на каруселі. (
Ми трохи оговталися, підійшли ближче, і я перший злякався: ще ніколи не бачив я, щоб билося стільки людей! Ось висунувся наперед кремезний дядько в білому фартусі й з рудою бородою. Здоровезні кулаки його молотили на всі боки, і я чув, як за кожним замашним ударом дядько гучно кректав і важко відсапував. "Не інакше як двірник якийсь,— промайнуло мені на думці.— Оце ж воно і є та чорна сотня!" І я з страхом подумав, невже вони переможуть робітників?..
Толька смикнув мене за рукав і, показуючи на кулак рудого дядька, де блиснуло щось металеве, прошепотів:
— Диви, диви — з кастетом б'ється! Хіба ж це по правилу? Так нечесно...
Від важкого вдару по голові відлетів якийсь худорлявий чоловік з одірваним коміром на пальті й покотився від натовпу. Він, стогнучи, підвівся і, заточуючись, поплентався до нас. Обома руками він тримався за голову, і і з-під його пальців по зблідлому обличчю струмочками текла кров і капала на сніг.
Побачивши нас, він хрипко прошепотів:
— Діти! Чого ви тут?
Ми не знали, що відповісти, й винувато розглядали скривавленого чоловіка. Тоді він суворо крикнув:
— Зараз же мені додому, жовтороті!
З завулка вискочили якісь нові люди й кинулися до натовпу. До йас збоку долетіло:
— Бий христопродавців! Лови! Бий їх, червоних!.. І ми щодуху пустилися навтіки.
VI
Вже два дні, як мовчить станція. І вранці вже не нагадує мені бадьорий гудок московського поїзда, що треба йти до школи.
Страйк...
Я приходжу до класу, але мені не хочеться розв'язувати моїх книжок і дивитись у зошит. Справді, з якої речі ми тут, коли всі не працюють? Толька підліз до мене з своєї "Камчатки" й почав спокушати:
— Давай забастуємо! Мій тато не пішов і сьогодні в депо. Чого нам тут сидіти? Ходім на станцію.
Ми скористувалися тим, що вчителя ще не було, й шмигнули з школи.
Опинившись надворі, ми, весело підстрибуючи, зневажливо підкидали вгору наші книжки й простували до станції.
...Нам не нужны златые кумиры,
Ненавистен нам царский чертог!..
Наче невидима всемогутня рука вирвала в одну мить із станції її душу. Стояли коло депо мовчазні, покинуті паровози. Здавалося, вони замовкли навіки.
З чорних, закурених вікон залізничних майстерень віяло холодом і пусткою.
Ми цікаво розглядали незвичайну, дивовижну картину. Через перон мляво пройшли якісь випадкові транзитні пасажири й, мов тіні, зникли в дверях вокзалу. Начальник станції нерішуче виглянув з-за ріжка й повернувся назад. Тиша.
Толька, що почував себе зовсім вільно серед цієї * загальної настороженої тиші, сказав:
— Ось тепер-то ми покатаємося на дрезині. Гайда!
Покататися на дрезині вже здавна було нашою заказаною мрією. І от зараз ця мрія мала здійснитися. Ми пробігли через північний парк, заглянули на всякий випадок у вікно стрілочної будки, але і там, як і скрізь, було тихо і навіть сумно; наче стрілочник розвів останню колію і вже ніколи не зніметься його рука з зеленим прапорцем, вітаючи московський поїзд, що, немовби дуже зморившись, поволі підходить до станції.
Була відлига, й порський вітерець, розігнавшись із сизої безконечності, куди побігла колія, тричі перестрибнув через шпали й закрутився коло наших облич.
Толька вже порався на дрезині. Він завзято крутив якусь гайку, натискував на держальце, але дрезина не піддавалася. Вона жалібно скавчала, наче скаржилася комусь на нових, нахабних хазяїв, поволі посувалася трохи наперед і знову поверталась назад. Толька скомандував:
— Чого рота роззявив? Стань сюди й крути. Ну — раз! Я з усієї сили став крутити колесо, та раптом перед
нами виросла сіра жандармська шинеля, мигнули в очах червоні аксельбанти, срібні медалі й над вухом гримнуло:
— Ви тут чого, сучі сини?
Ми стрімголов метнулись у рівчак за колію й загрузли в пухкому снігу, але новий гуркіт жандармського баса виніс нас на поле й погнав навпростець.
Вітер вилетів нам назустріч і радісно хльоснув по щоках. Стало до лоскоту весело й кортіло утнути ще щось таке, від чого б засміялись і пішли навприсядки далекі хати, і густий бір, і вітер, і навіть низьке, похмуре небо. Толька, розігнавшись, став на руки й задриґав у повітрі своїми благенькими шкарбанами. Я зупинився й, витанцьовуючи на одному місці, сукав жандармові дулі.
Толька одсунув на потилицю шапку і, надриваючи горло, щодуху заревів своїм хрипкуватим голосом:
— Барбо-о-ос!..
Жандарм здалека погрозився кулаком і сердито забубонів щось.
У відповідь Толька задерикувато заспівав ненависну жандармові "Марсельєзу", від якої тому аж рота перекосило.
Жандарм гримнув, погрозливо затрусив над головою кулаком і, підібравши поли шинелі, обережно ступив до рівчака.
Перед нами знову мигнули назад широкі простори, йуром став праворуч Брянський бір і переможно пахкав у лице й співав над вухом свою "Марсельєзу" баламута вітер.
Дзвіночком калатало під кожушком серце, в грудях уже бракувало повітря, а Толька на бігу, не обертаючись назад, усе кричав:
— Барбос! Оселедець! Барбо-о-ос!..
VII
Це був пам'ятний вечір 1905 року.
Завтра різдво. А тата мого нема. Вже п'ятий день, як вимерло все на станції, і ні один гудок не розітне тиші зимового вечора. Мій тато поїхав саме за день до страйку, і його паровоз замовк тепер десь під Ворожбою. В кімнаті холодно і не стоїть у кутку ялинка, бо тато не. привіз її, як привозив торік і позаторік.
Мати дивиться, підперши рукою голову, в замерзле, мережане вікно, мовчки вдивляється туди, де станція, де рейки врозтіч тікають до Москви й до. Ворожби.
Я витяг із скрині кілька торішніх ялинкових цяцьок, що їх колись зробив з картону мені тато, і по моїй щоці тече й капає на паперову хатку маленька, гірка сльоза. Цього різдва не буде ялинки... А з-під стелі раз у раз долітають до нас з другого поверху веселий сміх і рвучкі слова:
Вечер был, сверкали звезды,
На дворе мороз трещал...
То касирів Павлушка вивчає святкові вірші. Його запросили на ялинку до Генки Климовського й Рудольфа Карловича. Йому справили на різдво новий костюмчик і чобітки. У горлі в мене застрягають якісь грудочки, і я знаю, що тільки сльози розтоплять їх. Але я нізащо не буду сьогодні плакати: хіба годиться плакати революціонерові!
То може рюмсати тільки Ядзя, Генка та Павлушка, а ми з Толькою — майстеровщина! І хай касирів Павлушка йде до Рудольфа Карловича і Генчин батько тепер спокійнісінько сидить удома! Зате мій тато — робітник. Він теж, як повернеться, промовлятиме на мітингу разом із Тольчиним батьком. Мій тато — страйкує! О!..
Мороз скував уже половину вікна й добирається до кватирки. Він вигаптував на шибці якісь казкові срібні рослини, лапате листя, буйне гілля пальм, і тільки ледве-ледве пробиваються крізь них далекі, тьмяні вогники нашої станції.
Надворі темно й тихо. Люди кинули працю й сидять по домівках. У кутку на сіні, там, де блимає старезна лампадка, стоїть наша самотня кутя.
Я хотів був намалювати собі на свята червоного прапорця і вже взяв був олівця, коли раптом від станції... Ні, то не здалося мені й не наснилося,— справді від станції протяжно долинув тоненький паровозний гудок.
Мати стрепенулась і прикипіла до шибки. А знадвору чулося таке самотнє, таке жалісливе, але заразом таке яскраве й виразне — гу-у-у... гу-у-у-у... гу-гу-гу-гу-у-у... То просився десь під семафором на станцію якийсь паровоз.
Ми одвикли вже за кілька днів страйку від гомону на станції, і цей раптовий гудок, що голосив серед вечірньої морозної тиші, чомусь здався нам страшним. Він не віщував нічого доброго. Цей жалісливий, тоненький гудок начебто наважився зламати страйк, він зрадив замовклі, покинуті, припорошені снігом паровози, він зганьбив урочисту тишу замкнених майстерень і чорного мовчазного депо.
За стіною зашаруділи в сусідів. Хтось похапливо пробіг під вікном. До нас стукали з коридора.
— Гудок! Що таке? Хто міг приїхати? Відкіля паровоз, коли на станції ні душі?..
— Тривога! Товариші, готуйтеся!
— В чому річ?.. Чорна сотня? Солдати? Де?..
В коридорі метушилися. З усіх квартир повибігали люди й, стурбовані, розпитували одне одного.