Ви, мабуть, розумієте, що все ж таки — це справа таємна. Про неї ніхто не повинен знати. Сюди ви більше не будете приходити, а зв'язок ми будемо підтримувати через явочну квартиру, адресу якої я вам зараз дам. Туди вас викликатимуть на зустрічі і туди ж ви писатимете, в разі виникне потреба, а також здаватимете матеріал. Ніколи не підписуйтесь власним прізвищем, а тільки "кличкою", яку вам треба зараз обрати. "Кличку" будемо знати тільки ви і ми.
Іван Євграфович спохмурнів. Йому зовсім не імпонував флер якоїсь непотрібної таємничості, що ним огортав слідчий таку звичайну справу, як писання об'єктивної правди; насторожувало слово "матеріал" і вже зовсім не подобався вислів "кличка", наче вдеться про собаку, а не людину.
— У чому річ? — спитав слідчий, побачивши зміну в обличчі Івана Євграфовича.
— Та ось оце "кличка"
— Це те саме, що й "псевдонім". Хіба не знаєте, що в партійних документах дореволюційного періоду теж писалось "партійна кличка"? У нас в офіційному вжитку цей термін теж усталений, і змінювати його ми не будемо, — невдоволено пояснив слідчий і нетерпляче спитав: — Так як же буде ваша... ваш псевдонім?
Іван Євграфович розгублено розвів руками:
— Якщо це так потрібно, то нехай буде не "Капустян", а "Капустянський".
— Е ні, так не піде! — категорично заперечив слідчий. — У кличці не повинно бути ніякої капусти. Вигадайте щось інше.
Іван Євграфович подумав трохи і, запитливо дивлячись на слідчого, сказав:
— Ну тоді — "Гороховський"?..
— Це так-сяк підійде. А тепер візьміть перо й пишіть: "Я, Капустян Іван Євграфович, 1889 року народження, зобов'язуюсь тримати в суворій таємниці свої зв'язки з органами НКВС і виконувати всі дані мені доручення. Моя кличка в зносинах з органами НКВС — "І. Гороховський".
Що писав далі на тому триклятому бланку — Іван Євграфович згодом ніяк не міг пригадати, бо, мов у трансі, писав завороженою рукою чужі слова. Тільки й лишились у пам'яті, як два міцно прибиті цвяхи, слова "зобов'язуюсь" і "кличка — І. Гороховський".
Мов у тумані, пригадував потім Іван Євграфович, як слідчий, подаючи йому підписану перепустку, потиснув руку й сказав: "Бажаю успіху!", але чи то було щире побажання, чи в ньому крилась іронія — Іван Євграфович так і не міг збагнути.
І все ж, вийшовши з будинку НКВС на свіже повітря, Іван Євграфович відчув радість буття. Чи то справді розпогодилось, чи день сьогодні був зовсім не такий похмурий, як здалось Іванові Євграфовичу, коли ранком ішов сюди, — і в природі, і на душі було сонячно. Хоч би там що, а все обернулось таки добре для Івана Євграфовича! Він, як кажуть картярі, лишився "при своїх". Ба навіть він матиме тепер змогу рятувати інших людей. Не діждуть вони, щоб Іван Євграфович допомагав запроторювати людей у темні підвали. Дзуськи!.. А те, що слідчий обставив таємничістю виклик Івана Євграфовича до НКВС, — пусте. Там звикли до таємничості і без неї не можуть ступити й кроку. Розуміється, про розмову з слідчим нікому не треба казати; навіть у школі Іван Євграфович пояснить, що пропустив лекції через недугу, тільки й того. Головне, що відпали всі його страхи, він вільний і йому поки що нічого не загрожує.
Іван Євграфович був у такому доброму настрої, щ0 не спитав сина, коли той повернувся з школи досить пізно, куди й для чого той витратив із даних йому грошей аж три карбованці.
Два тижні Івана Євграфовича нікуди не викликали, і він став думати, що про нього забули, та ось пошта принесла йому в звичайному конверті маленького папірця: "З'явитись 4 грудня 1937 року на відому вам адресу о 16.00" Підпис був нерозбірливий, але стиль мало був схожий на парфутінський лаконічно-імперативним змістом, що скидався більше на наказ, ніж на запрошення, тоді як Парфутін справив на Івана Євграфовича враження чемної, одвертої людини.
Того дня лекції в школі кінчались у Івана Євграфовича о 15 годині, і він трохи раніше прийшов на "відому адресу" — до одноповерхового особняка, що нічим особливим не відрізнявся від безлічі подібних будинків у Києві. На дзвінок двері відчинила немолода жінка, теж без якихось особливих прикмет, і спитала:
— Ви — Гороховський?
Іван Євграфович спочатку зніяковів, почувши "кличку" замість свого прізвища, але отямився й закивав головою:
— Так, так, я — Гороховський. — Навіть повторив для чогось: — Гороховський...
Немолода жінка ввела його в маленьку залу, схожу на приймальню в дантиста, і, пропонуючи сісти в м'який фотель, коротко сказала:
— Людина, котра має з вами зустрітись, зараз прийде. Почекайте трохи. — І вийшла.
Іван Євграфович з цікавістю оглянув залу явочної квартири, шукаючи в ній якихось таємничих ознак, але це було звичайне приміщення з фікусом у кадці та олео-графіями на стінах, серед яких увагу Івана Євграфовича привернула "Тайна вечеря" Леонардо да Вінчі. "Може, це і є прикмета маленького філіалу тої установи, де все утаємничене?" — подумав Іван Євграфович, коли в кімнату увійшов високий чоловік у цивільному. Коротко підстрижений, він кивнув головою на знак привітання і, не ручкаючись, сів на стільця проти Івана Євграфовича.
— Ви знаєте, — спитав він, — секретаря вашої рай-наросвіти Поліщука?
— Знаю, — відповів Іван Євграфович.
— Напишіть на нього характеристику і через три дні принесіть. У вас у школі коли кінчаються лекції сьомого грудня?
— О п'ятій вечора.
— Рівно о шостій я чекатиму.
Високий чоловік підвівся й, кивнувши на прощання, пішов.
Івана Євграфовича трохи здивувала офіційно-холодна поведінка високого, але він тут же пояснив її собі: це, мабуть, звичайний виконавець, щось на зразок кур'єра в установі. Такий інакше й не міг поводитись.
Того ж вечора Іван Євграфович сів писати характеристику.
"Поліщук Микола Гнатович — людина дуже патріотично настроєна..."
Іван Євграфович подумки посміхнувся: напиши таке років десять тому, ох, як накинулись би на нього: що за білогвардійська термінологія — "патріотизм"! Хіба невідомо, що в світового пролетаріату нема й не може бути ніякого патріотизму, а є тільки інтернаціоналізм! Але "времена и нравы меняются", і нині слово "патріотизм" вбирає в себе всі чесноти, які повинен мати кожний радянський громадянин.
Написавши про цю рису Поліщука, що гарантувала тому безпеку, Іван Євграфович відбувся далі загальниками: "добре знається на своєму ділі", "працьовитий", "сумлінний", "з людьми привітний" тощо.
Закінчивши писати, Іван Євграфович лишився вельми задоволений, що вдало виконав завдання, а головне, врятував симпатичного Поліщука від можливого арешту: Іванові Євграфовичу там вірять, він і вони тепер свої люди, як сказав Парфугін.
Точно в призначений час Іван Євграфович здав сьомого грудня високому чоловікові характеристику. Той мовчки прочитав її і спитав:
— А зава райнаросвіти Прокоповича знаєте?
— Більш-менш.
— Напишіть і на нього характеристику. Через п'ять днів принесіть сюди о 18.00.
Іван Євграфович трохи здивувався, що на Прокопо-вича йому дають не три дні, а п'ять, проте одразу ж пояснив собі: це, мабуть, що я сказав не просто "знаю", а — "більш-менш", тому й дають більше часу, щоб я міг, на їхню думку, ліпше розпізнати Прокоповича. Давайте, давайте, товариші, мені більше часу, але наслідки однаково будуть ті ж, — посміхнувся Іван Євграфович.
Того ж вечора він сів писати характеристику на Прокоповича.
"Усім відомий патріотизм тов. Прокоповича, який проявляється в кожному його виступі й у загальному керівництві наросвітою. Тов. Прокопович сам колишній педагог і добре знає шкільне діло та його потреби..."
Хоч Іван Євграфович був у офіційних стосунках з Прокоповичем, знав його здалека, як і кожний учитель їхнього району, але чом не одвести небезпеку і від свого начальства? Далі Іван Євграфович написав для годиться кілька загальників: "Чемний з підлеглим", "Уважний до кожного, хто до нього звертається" тощо.
12 грудня в призначений час Іван Євграфович приніс характеристику на Прокоповича. Той самий високий чоловік, до якого вже став звикати Іван Євграфович, безпристрасно прочитав нову характеристику і сказав:
— А тепер напишіть характеристику на Прийменка, що працює у вашій школі. Три дні вам вистачить?
Доната Карповича Прийменка, викладача природознавства, Іван Євграфович добре знав уже кілька років, і для написання характеристики йому досить було б і одного дня, але що це вони так напосілись на Івана Євг-рафовича — пиши й пиши характеристики! І йому стало здаватися, що він мусить тепер працювати не тільки на своїй педагогічній ниві, а ще й, мовби за сумісництвом, на якійсь безплатній нецікавій роботі, котру йому накинуто порядком громадського навантаження. Це не подобалось Іванові Євграфовичу, але не скажеш же про це високому, котрий не інакше як служить у НКВС за попихача, а не виконує якісь поважні функції.
Характеристику на Доната Карповича Прийменка, компанійську людину веселої вдачі, що любив сам посміятись і насмішити інших, Іван Євграфович також написав того ж вечора, не відволікаючи надалі. Він не поскупився на схвальні епітети: "широко ерудована людина", "закоханий у свій предмет учитель", "активний громадський працівник", розуміється, не забувши написати на початку характеристики: "патріот, що всіма силами прагне прищепити патріотизм і своїм учням"
Іван Євграфович лишився дуже задоволений своїм новим витвором, певний, що одвів грозу й від Доната Карповича, надавши тому можливість і далі безжурно веселитись серед зовсім невеселих теперішніх обставин.
Наступного дня в Івана Євграфовича, Доната Карповича й нового викладача української літератури Палянички, який посів місце Порфира Григоровича Понома-ренка й до якого ще не придивився як слід Іван Євграфович, були "вікна" і вони залишилися втрьох в учительській пересидіти порожню годину. Робити було нічого, і вони гаяли час, розмовляючи про різні шкільні справи.
— Добре вам, викладачам точних наук, — з року в рік можете викладати одне й те ж, не припасовуючись до змінних обставин, а що накажете робити нам, нещасним гуманітарникам? Як подавати тепер учням, скажімо, Пушкіна — чи й далі згадувати, що він камер-юнкер при дворі Миколи Першого, дворянин, автор вірша "Нет, я не льстец, когда слагаю царю хвалу", чи мовчати про це? У якому аспекті подавати вступ до "Руслана и Людмилы"? Пам'ятаєте:
У лукоморья дуб зеленый, Златая цепь на дубе том, И днем и ночью кот ученый Все ходит по цепи кругом.