А тим часом надійшов і отець Порфирій.
— Перебрав трохи, зятю, перебрав, — сказав він, привітно усміхаючись, і тут же додав: — Ну та в такий день можна. Вставай, та підемо похмелятися.
Федоровський почував себе страшенно винним і перед тестем, шо останні дні особливо улещав його, і перед свахою, яка, зважаючи на удівство отця Порфирія, на час весілля взяла, як видно, на себе обов'язки господині. Подаючи отцеві Порфирієві й молодому снідати, вона показала очима на пляшку з горілкою і, надавши обличчю іронічно-суворого виразу, помахала пальчиком до все ще причмеленого Федоровського і кивнула головою в бік Маргарити.
Вбрана вже у звичайну, а не підвінечну сукенку, Маргарита весело розмоатяла з якоюсь панною, аж ніяк не маючи того наполоханого, змученого вигляду, про який щойно казала сваха. Тільки коли тесть із зятем увійшли до їдальні, вона кинула пильний погляд на спохмурнілого молодого, і вираз тривожного запитання на мить промайнув у її очах. Вона не підійшла до них, і Федоровський сприйняв це як щлком зрозуміле: соромиться, значить. Він був навіть вдячний їй, що вона ні підійшла, ані словом не озвалася до нього, бо, допустивши себе до вчорашнього непристойно-безтямного стану, Федоровський не знав би зараз, що і як промовити до Маргарити.
Притримуючи лівою рукою хреста на грудях, тесть налив у чарки собі й зятеві горілки й, легенько цокнувшись, кивнув лисою головою з ріденьким волоссям на скронях та потилиці:
— Ну, за все добре, сину!
Здригаючись від огиди, Федоровський випив неповну чарку й за тестевою порадою мерщій понюхав шматочок хліба.
— Мабуть, що більше й не будемо зараз, — сказав отець Порфирій і підчепив виделкою оселедця, — але одну чарку завжди пий на похмілля: душа вимага! —повчально додав він, піднісши вгору вказівного пальця.
Але похмілля прийшло пізніше, коли отець Йосип висвятився й перебрав від тестя парафію на Юр'ївщині, а Маргарита породила йому першого сина, якого охрестив отець Порфирій, назвавши на прохання доньки Павлом. Чому Павлом? — дивувався отець Йосип, якому хотілося наректи первістка Петром або Симоном. До того ж ще з бурсацтва він звик думати, що Павлами чи Павлушками звуться або недоумки, або одчайдухи-ши-беники. Але суть навіть не в імені. Те, що Маргарита дуже швидко завагітніла після одруження, — не дивувало його: один Бог святий знає, що витворяв безпам'ятний Федоровський у першу шлюбну ніч... Але коли почалися пологи й знялася в домі метушня, бентежений отець Йосип ніяк не міг налічити дев'ятьох місяців з дня одруження. "Невже недоносок?" — подумав отець Йосип і жахнувся: чи не страшну кару посилає йому Бог за п'яне безумство першої ночі? Таж зачаті під алкоголем діти народжуються, кажуть, потворами або каліками!..
Отець Йосип став навколішки й, зводячи очі та простягаючи руки до образу Христа в терновій плетениці, ревне заблагав:
— Милосердний Господи, Сину Божий, розіп'ятий за нас грішних! Покарай мене, мерзенного, чим хочеш, тільки не карай дітьми. Чи ж винна нещасна дитина, що її батько вільно чи невільно вчинив гріх?..
Але саме дітьми й покарав його Бог.
Як на першу дитину, то Маргарита досить легко обродилася. І ніякий то не був недоносок — цілком нормальний хлопчик. Бабка-повитуха, підносячи до щасливого й разом зніяковілого отця Йосипа сповите немовля, сказала була за звичкою:
— Ну, чисто тобі викапаний... — але похопилася, глянувши на чорне попове волосся, й замість сказати "батько" вчасно виправилася: — Викапана мама!
І тесть, ще й досі стурбований, дарма що пологи закінчилися щасливо й він уже встиг побачити онука, промовив збоку до зятя:
— Виходить, пішов у наш рід — білявий, як мати його, як покійниця баба...
Отець Йосип не звернув попервах на це ніякої уваги — чи ж мало дітей буває подібних до матері, а не батька! Але він не міг не помітити в ближчі ж дні, що дружина стала інакше ставитися до нього. Вона й раніше не шедро обдаровувала його своїми пестощами, але отець Йосип пояснював це її нервовим станом від вагітності й турботами за майбутню дитину. Тепер же, коли це відпало й, здавалося, лишалося спільно тішитись здоровим первістком, та холоднеча й відчуженість, на які раз у раз натикався отець Йосип, не тільки вражали його, а й змушували тяжко замислюватися. Не так закроювалося подружнє життя, як мріялося молодому священикові. Матушки з Маргарита явно не виходило. Коли її згадували в місті, то акцизні чиновники, в товаристві яких і тепер, оклигавши після пологів, охоче бувала Маргарита Порфирівна, називали її світською матушкою, для уланських корнетів вона й тепер лишалася веселою Маргаритою, а простодушні парафіяни інакше й не називали нової матушки, як попадя з бзиком. Все це якимось способом доходило й до ушей отця Йосипа і завдавало йому смутку. Тесть, догадуючись, чого зять усамітнюється й журиться, кілька разів намагався розважити його:
— Не зважай, Йосипе! Молоде ж бо воно ще, зелене — переказиться й, побачиш, як тихо сидітиме за припічком.
Отець Йосип не сперечався з тестем, хоч той сам повинен був розуміти й розтлумачити легковажній дочці, що ходити раз у раз у синематограф або танцювати в міському клубі, полишивши дитину на няньку, — не ли-чить молодій матері, а тим більше жінці священика.
Говорив про це з Маргаритою тесть чи ні — отець Йосип не знав, але коли через рік після цього немощ-ний отець Порфирій застудився й помер, донька, не довго й пожурившись, скинула жалобу й просто пустилась берега. Щовечора вона тинялася, не знати чого, по алеях міського саду, а як приїхав на гастролі восени цирк, вона спішила туди, як на роботу. І не було для неї ні суботи, ні передодня великих свят, коли годилось би й попаді піти до церкви на вечірні постояти.
^ Маргарита Порфирівна рішуче не хотіла більше дітей, боячись за свою зграбну фігуру, на якій, на щастя їй, майже не позначилася перша вагітність, і коли чоловік спокійно сказав, що багатодітність — звичайне явище в духовних родинах і додав, що діти — благословення
Боже, Маргарита Порфирінна, колишня вихованка духовного дівочого єпархіального училища, як сказилася:
— Дай спокій з своєю попівщиною! І не думай зробити з мене попадю, що, як квочка, наплодить тобі виводок поповичів і попівен. Я жити хочу!.. — і осіклася.
Чоловік так подивився на неї, що вперше їй стало страшно погляду тих чорних вирл (Маргарита Порфирі-вна, коли сердилася, подумки вдавалася до простонародних слів). Чорні й хмурі, вони ніби пропекли її до серця, бачачи всю наскрізь. Коли чоловік, так нічого й не сказавши, за хвилину вийшов з кімнати, вона довго не могла зійти з дива: де взялася така владна сила в очах молодого попа, які, власне, вона ще й не роздивилася гаразд, відколи побралися.
"Тихий та сумирний, як ягнятко. На руках носитиме й ніжки цілуватиме!" — згадала Маргарита Порфирівна, як характеризувала Федоровського шахрайка Баранова, й, почуваючи, ніби її спритно ошукали, промовила сама до себе обурено:
— Не ягня, а бугай лютий! Ох, як тяжко буде з ним у житті...
Почував, що його хитро ошукано, і отець Йосип, повернувшись до свого кабінету й поринувши в невеселі думки. Ні, не скромну єпархіалку, виховану на засадах релігії і моральної доброчинності, що була б доброю господинею в хаті, дбайливою матір'ю дітей і дорадницею йому, пастиреві, в мирських справах, підсунули йому лихі люди, а пустопорожню вітрогонку балаболку, що їй тільки б тягатися з шмендриками-чиновниками та за-льотниками-корнетами! Підсунуто підло, ницо, як фар-мазонщики у великих містах підсувають наївному осто-лопові замість діаманта вправно підфарбоване скло. Ще й пустили славу, ніби чинять йому, безрідному злидареві, велике добродійство!.. Фальш, фальш у всьому, починаючи з імені й прізвища! Ніяка вона не Маргарита, а Марта — то брехня, начебто куми чи священик наплутали й через те в метриці написано — Марта; і не Дзюбина вона, а Дзюба: старі парафіяни, коли згадують померлого отця Порфирія, то інакше й не звуть його, як отець Дзюба.
І перший раз отець Йосип погано подумав про покійного тестя, хоч той до самої смерті ставився до нього лагідно й, либонь, ні в чому не завинив перед ним. 44 Святий та гожий, а хіба не знав свого чада? Не знав, Шо під личиною голубки криється сорока? І чого він так приспішив з весіллям?" — думав отець Йосип, і тут диявол уперше підступив до отця Йосипа й став нашіптувати йому несусвітні думки:
" Сліпий! Невже ти не бачив, що облудному святосі Порфирієві треба було невідкладним шлюбом з тобою прикрити доньчин гріх і свій, що не догледів свого чада, не зберіг її непорочності для чесного зятя? А хіба ти не здогадався, для чого тебе так обпоїли, що ти і досі не знаєш, чи взяв чесну дівчину, чи хтось до тебе ще зірвав її дівочий вінок?.."
Відповіді та ці справді пекельні запитання були такі прості й логічно переконливі, що отця Йосипа охопив жах. Він широко розплющив очі й відсутнім поглядом дивився на стінку, де диявол легко стирав збляклі тепер барви його ілюзорного щастя, залишаючи бридку картину реальної дійсності. А диявол уже глузував з нього: "І ти думаєш, що й дитина — твоя, від тебе? Диваче, не сміши хоч людей, називаючи оте біляве немовля, що народилося раніше дев'ятьох місяців, своїм сином!.."
Жах змінився гнівом. Отцеві Йосипові хотілося кинутися до спальні, де вже вкладалася на ніч дружина, схопити цю брехливу жінку за горло й змусити сказати правду. Але він здолав і свій гнів, і щемлячий біль від розпеченої ревності й, розпластавшись ниць перед іконою стражденного Христа в терновій плетениці, благав спасти його від підступів диявола.
Диявол на якийсь час ніби й відступився від отця Йосипа, але тепер не спускав його з ока. І чи не він спонукував його знову лічити місяці й дні від весілля до пологів, а через кілька днів, коли отець Йосип знову почав розмовляти з дружиною, не хто інший, як диявол змусив його, ні сіло ні впало, спитати Маргариту Пор-фирівну, як звали тих уланських офіцерів, що були на весіллі. Здивована й трохи збентежена пильним поглядом "вирл" свого чоловіка, вона одразу ж, не розуміючи, для чого стали потрібні йому ці імена, відповіла:
— Менший, блондин, — Жорж, а другий, шатен, — Костя...
"Напевно, б^еше: не Жорж, а Павлушка, мабуть", — подумав отець Йосип, і, коли Маргарита Порфирівна спитала: "А що таке? Чого ти питаєш?", він, нічого не відповівши, вийшов у сад.
Тепер він ні в чому не вірив їй.