Так, значить, я вже до того дійшов, що й рідня відвертається від мене, — ба, ні, — що навіть Олекса, той нещасливий, вічно погорджений і переслідуваний, котрий, хто знає, колись надіявся від мене підпори та порятунку, тепер відтручує мене! А що ж то мусить гадати про мене вітчим! Мені тепер ажень доразу прояснилася його холодно-солодка бесіда. Мені стало страх погано. Весь світ видався мені чужим, холодним, неприступним. Я чувся відорваним від усього, чув, що всяка здорова зв’язь з життям у мене перервана, чув, що будь воно так довше, мені прийдеться вдуріти, зробити собі смерть. Я рішився розказати Олексі все, роз’яснити йому свою провину.
— Ну, що ж ти мовчиш, не скажеш, що там з тобою було? — спитав Олекса вже трохи ласкавіше, видячи, що мене глибоко вразили його слова.
— Мовчу, бо що маю казати? Виджу, що й ти повірив тим брехням, які про мене рознесли. Зачну правдатнся, то скажеш, що брешу.
— Те-те-те, — відказав Олекса. — Повірив брехням! Хто єго знає, — що люди говорят, то я тобі кажу, — а відки я можу знати, ци то брехня, ци ні? Скажи ти всю правду, то тогди буду знав. Та добре, що-сьмо й тілько дізналися. А то от рознесли були чутку, що ти вже стратився, — а другі скажут: ні, єго до Берна повезли на ціле життя! Ех, що ми ту вже й наговорилися, й наплакали! Боже моцний! А твої братті!..
— Та як же ж, — спитав я, — як тобі розповідали, що за що ніби я сиджу? Мусили прецінь казати за що.
— Або я знаю? Говорили всіляко, але я не міг добре розміркувати, аж ось ми твій вітчим говорит: "А знаєш, — каже, — за що нашого Мирона заперли?" "Ну, — кажу, — за що?" — "Е, — повідає, — він там десь ся замішав, межи якихось… бунт якийсь хотят робити, бога касуют! Ну, — каже, — видиш, ци не вдурів чоловік?" Я як тото почув, то сам єм не знав, що казати.
— То так вітчим казав? А не повідав, за що той бунт має бути? Може, за Польщу?
— Ні, того не казав.
— Погдіт-но ви, Олексо, — ви прецінь і в войську бували і всякі річі виділи. Скажіт ви міні, — як кому докажут бунт, і забійство, і такі другі річі, — то як ви гадаєте, — як будут карати? Засудят вони єго на місяць або два, ци запотарайкают де з на п’ять або й більше літ?
— Е, та то стара байка! Я то й твому вітчимові казав! "Ні, — кажу, — то не може бути. Якби так, то вни би го не на місяць засудили, а де з на 10 літ!" А він усе свеї: "Ей, що ти, — каже, — знаєш".
Ми знов ішли хвилю мовчки півперечкою посеред піль, покритих зеленим вівсом. Вже ніч налягала. Перед нами в віддалі здвигався огромною чорною масою Діл, над котрим на заході ще жевріли послідні відблиски вечірнього світла. За нами лишився пахущий пастівник, немов зелене, іскристе озеро, на котре зверха чимраз густішою масою зачала налягати вечірня мряка. Рехкіт жаб нісся з річки широко по росистій траві. Пергачі звивалися в воздусі, мов великі, чорні блискавиці, черкаючи не раз в нечутнім леті поверхність зелені. З півночі повіяло холодом. Ми пішли швидше, щоби завчасу зайти в село. Олекса немов хотів щось питати мене, але не міг якось осмілитись.
— Та що, Мироне, — сказав він наконець, — ану скажи по правді, ци мере ви там хочете бога скасувати, уряд, усьо?
Я ждав подібного питання і всміхнувся.
— А ти як гадаєш, ци мере хочемо, ци ні? — спитав я.
— А хто вас там знає! Я собі гадаю, що то не може бути! Але-бо то от у нашім місті, то є й урядник, — я з ним не раз видаюся, — то він мені раз при пиву говорит: "Що ти, — каже, — Олексо, знаєш! Ви гадаєте, що воно так усе, як попи кажут, і вірите, і даєте тощо, — а пани та попи сміються з того! Вони нічому не вірят, а кажут, що то лиш така мана на простих людей, щоби їх слухали". Ци правда тото?
— Може й так, а може й ні, — відповів я, — тілько ж ти міні скажи, ци судили того урядника так само, як мене?
— Судили? Угу! Він он ходит по місті, як звір, — і волос му з голови не злетит.
— Ну, видиш, — то він же тобі говорив против бога, а єго не судили, — а від мене ти щось такого ніколи не чув, а мене судили. Значит, — то за щось іншого.
— Та воно якось так виходит, — відповів Олекса.
— Отже ж я тобі розповім, за що нас судили. Нам сказали, що ми — нас було кілька люда — зробили межи собов таємну кумпанію, щоби ширити між людьми соціалізм.
— Ага, ага, — перебив мене Олекса, — щось-то й ту наш ксьондз говорили про той соціалізм. Скажи-но ти мені, що то таке?
— Соціалізм, — відповів я, — то така наука, щоби, от для прикладу, — що мають люди обробляти поле по кусничкові, кождий окремо для себе, — то щоби обробляли разом, — то ніби, щоби все поле збили в один лан громадський і щоби на нім робили всі разом, — що ся вродит, також разом іде до громадського шпихліра, а відтак уряд громадський ділит кождому після того, як робив; робив більше, більше дістає, — робив менше, то й менше дістає.
Олекса слухав, здивований.
— Ба, та що тото, — каже, — то є така наука?
— А так, наука.
— А тота наука заказана?
— Ні, не заказана.
— Ба, то за що ж вас судили, коли не заказана?
— Чуєш, що сказали нам, що ми ніби зробили межи собою таємну кумпанію, — а то не вольно.
— Ну, а ви робили таку кумпанію?
— Га, — кажу я, — нам того надокладь не довели, — а тільки виміркували з того, що в нас понаходили листи, що ми писали один до другого.
— Але скажи ж мені, — зачав Олекса по короткій мовчанці. — Тут о вас говорили, що ви уряд касуєте, — а ти ось говориш, що буде уряд громадський, щоби ніби паювати, що ся кождому належит?
— А так, — відповів я, — то видно тоті брехали, що о нас таке говорили. Ми тілько того хочемо, щоби кождий працював на користь усеї громади, — а тогди вся громада буде могла кождому забезпечити таке життя і таку вигоду, якої тепер не має і найбагатший газда.
— Ба, а то як? — спитав Олекса.
— А так, що як у громаді всі будут робити разом, — то зроб’ят далеко більше, ніж кождий собі окремо. Ба, чоловік, працюючи порядно, все зробит більше, ніж йому треба до життя. Збіжжя все не з’їсться в громаді, хоть ніхто не буде й голоду терпіти, — а як прийдеся продавати, то на гурт і там, де найліпше платят. І ту буде зиск. От возьми бодай такий приклад. Ти знаєш, що тепер повинаходжено різні машини до господарства, плуги ліпші, сіялки, молотилки, косарки, січкарні і багато других: вони роблят усяку роботу і ліпше і швидше, ніж чоловік руками. Один господар не має за що завести не раз і одну таку машину, — а вся громада, господарюючи враз, ніби одно велике газдівство, може легко посправляти такі машини: тоді до тої роботи, що тепер потребує місяць часу, вистачит дві неділі, — то значит, що як тепер усі люди роб’ят раз у раз по цілому дневі, тоді будут могли робити по півдня. Ще й друга користь може з того бути. Тепер, як видиш, кождий газда про себе займаєся однакою роботою: все коло поля та й коло поля. А як усі господарства в цілій громаді перейдут у одно велике господарство, — а при машинах не буде потрібно тілько людей до поля, що тепер, — то одна часть буде мусила взятися до всілякого ремесла та торгування. Тоді буде також досить рук, щоб повисушувати багна, помурувати гостинці, повикорчовувати хащі, плекати пчоли та худобу. Діти, що тепер літом пасут худобу, будут могли ходити до школи, бо на них уже не будут кожду дрібку старатися родичі, а громада. Громада для свого ж добра схоче мати з них здорових і розумних людей. Таким способом можна буде помочи всім бідним, можна буде так зробити, щоби не було ні бідних, ні багачів, а були всі рівні люди робучі, котрі на свою працю жили б хорошо і в достатку і не терпіли б такої нужди, як тепер.
Олекса мовчав. Помимо густого змроку, видно було по нім, що думка в голові заворушилася, що старається поняти і розміркувати собі все, що чув.
Тим часом дійшли ми до Олексової хати. Обгороджена старим, напіврозваленим плотом і захищена кількома напівпідсохлими яблінками, вона схилилася в один бік, бовваніючи в сумерці старою, попродираною стріхою та покривленими стінами, що ледве держалися на підпорах.
— Ось і мої палаци препишні! — промовив Олекса з гірким усміхом. — Ходи, брате, посидь троха, — побесідуємо.
Ми ввійшли. В хаті була Олексова жінка Катерина, молода ще, але з нужди дуже помарніла молодиця, а довкола неї стояла ціла купка дрібних дітей. Вона годувала їх черешнями, а найменше держала коло грудей. Вона з великою втіхою почала вітати мене.
— Ну, боже милий, — не гадали вже ми вас видіти, як розпустили чутку: ого, нема Сторожа Мирона! Що я ся тогди наплакала!..
Катерина й тепер зачала обтирати очі рукавом. Олекса за час нашого вітання стояв збоку, всміхаючись добродушно та поводячи очима по хаті. Хата була крайнє бідна, посудина вся нужденна, діти марні і слабовиті (вони вже від тижня жили майже черешнями, бо хліба не стало, а бульби нової, єдиної опори в передновинок, ще не було!).
— Видиш, — то мій двір! — відозвався Олекса. — Ну, але сідай же собі!
Я сів. Олекса присунув собі столець і сів насупротив мене. Він почав було заходитися — гостити мене, але я відмовився. Катерина зачала розповідати дещо о своїм житті і о тім, як вітчим збиткується над моїми браттями. В мене духу нестає повторювати ті страшні факти, — вони записані в мене глибоко в серці, а вам до них нема ніякого діла.
Олекса за той час, хоть і мішався не раз в жінчину бесіду, — видно було, думав о чім іншім. Коли Катерина скінчила, він звернувся знов до мене.
— Ну, дивна ж у вас тота наука, що ти ми казав. Мені видиться, що в ній багато правди.
— Яка то наука? — запитала Катерина.
Олекса почав своїм способом і своїми словами роз’яснювати їй, в чім діло. Вона дивувалася, схапувалася з місця і скрикала час від часу: "Ну, ци видиш! Не раз чоловік сам собі таке дещо гадає, — а вно от і в школах того вчат!" Олекса, розповідаючи їй, сам розгарячився, його сірі очі почали блищати, він не міг спокійно всидіти на місці і вкінці скрикнув:
— А боже, боже, чому-то чоловік темний, чому-то не видит нічого, що ся в світі діє! Ну, дивися, жінко, — якби всі люди до того дійшли, то що би їм було затяжко зробити так? І заборонити би їм ніхто не смів! Ну, але скажи мені, брате, — коли тота наука не заборонена, то за що ж на вас таке кричат?
— Е, то різні тому причини, — відповів я. — Треба видіти, хто кричит.