Приходжу додому, — властивець жде вже з своїми драбами. — Чи дістану гроші? — питає грубо. — Нині ні, — кажу. — В такім разі буду вас просив віддалитися з мого помешкання. Світлицю з меблями ми в тій хвилі при вас запечатаємо. Остане нетикана аж до дня ліцитації. Тоді принесете, що мені належиться з додатком коштів, і одержите свої річі.
— Але прошу, тут у мене рукописи, котрих зараз потребую. Вони вам нічого не варті, а мені потрібні, прошу мені їх видати!
— Все під секвестром, нічого видавати не можна!
Витисли мене за двері, замкнули, запечатали, і я опинився на улиці. Мені тільки тепер те положення видається смішним, а тоді видавалося дуже поганим. Я не знав, що з собою почати, куди кинутись, кого просити о рятунок. Я зайшов до кав’ярні і взяв читати газети. Читав до пізньої ночі, хоч і нічого не тямив. Далі замкнуто кав’ярню, я вийшов на вулицю без цента. Ходжу, ходжу, далі втомився, сів на лавочку, задрімав. Буджуся, щось термосить мене за плече. Прокидаюся — поліціянт.
— Що пан ту сплять? — питає.
— Так, ходив та й задрімався.
— Де пан ночують?
— Ніде.
— Прошу за мною.
— Куди?
— Не питай, а ходи! — сказав він грубо. Прийшли до поліції. Комісар знав мене.
— А, то ви! — спитав.
— Я.
— Дійшло нас донесення, що ви остаєтесь без удержання.
— Віднині, так.
— І без помешкання.
— Правда.
— І без заняття, — цідив він слова. — А затим не прогнівайтесь, коли поки що кажу умістити вас в нашім притулку, а відтак поліція зарадить, що треба, щоб вас, яко не маючого ніяких средств удержання, примусово відставити на місце уродження.
— Але ж моє місце уродження в горах, десь у Турчанськім повіті! — скрикнув я.
— То нічо не шкодить.
— Але ж я там не маю нікого знакомого, ані близького. Батько мій був там пару літ попом, відтак перенісся і вмер коло Дрогобича!
— То нас нічо не обходить. Право наказує, а ми робимо. Ординанс, відпровадити сего пана, помістити відповідно!
Від тої хвилі починається темнота забуття. Немов в моїй голові усі основи перевернулися догори ногами, всі образи замазалися чорнилом. Тільки мигають передо мною брудні, вогкі стіни, якісь нужденні, обшарпані люди, що сміялися з мене, як я в розпуці дерся по стінах, зубами кусав руки і виривав собі волосся з голови. Відтак мусили мене, певно, завести сюда, до шпиталю.
4 година
Чим більше вдумуюся в тоту історію, тим виразніше бачу, що все се була підла, огидна інтрига її братів. Всі були з ними в змові: і журналісти, і мій властивець помешкання, і комісар поліції! Задумали позбутися мене, спрятати мя з видоку, і се їм удалося, проклятим. Але що се значить! Вона мене любить! Її вони не спрячуть, не залякають, не зломлять, — вона хоче бути моєю і буде моєю! А їх інтриги тепер не страшні мені, коли я їх добачив! Але чекайте ви! Я вам відплачуся! Я вас в натуральній величині опишу в своїй повісті! Я на вас поверну своє оружіє, остріше і страшніше, ніж ваші підлі інтриги.
Своїм пером я повалю двох волів додолу! Побачимо, хто буде дужчий! А моя повість зиськає через те два портрети таких пишних передпотопових мастодонтів! Ті вже портрети, певно, будуть писані огнем і жовчю! Відтепер тішуся ними, відтепер чую тоту розкіш, як вони з-під мойого пера виходитимуть живі, в цілій своїй огиді, гордості і пустоті! Ех, моя повість, моя повість!
5 година
Музика реве, аж мури трясуться. В перестанках мимрить піп крізь ніс латинські співи таким голосом, мовби з нього живого жили тяг. Коругви мелькають попід вікна, мов величезні шмати, промочені в крові мучеників. Поза стінами чути хрускіт тисячів людей, ідучих по шутрованій улиці, і глухий гомін народної маси. Се попри шпиталь ідуть похорони на кладовище.
Один з моїх товаришів виліз на вікно. — Дуже пишні похорони, — говорить. — Металева труна. Несуть молоді паничі в чорних фраках. Вінці з лілій та безсмертників. Кого се ховають? Герби на каритах, ба й на труні, мабуть, чи не герб?.. Ох, коб се були тих гербів похорони! І всіх гербових порядків! І всіх тих віків, котрі витворили герби і потребували їх! Панове, зложімся на голоси і заспіваймо "вічная пам’ять" гербам, гербовичам і гербовим порядкам! Зо всіми прочими безумствами вічний упокой! — Заспівали. Товариш, сидячий на вікні, зареготався і розказує, що попи з обуренням позирають на наше вікно і якісь два високі пани, що в жалобі йдуть за труною, і ті позирнули на наше вікно. Сміху варто! Але цікава річ, що се за пани і кого се в самій річі ховають?..
Півшостої
Телень-телень-телень! Що се? Доктор? Ні, він о тій порі не приходить. Ах, бач, то сестра-законниця з "хлібом душі". А за нею що се за драб в ліберії? Чи невже ж? Се льокай від її братів, той сам, що підслухував нашу розмову! Господи, що се має значитися? Чого я затремтів? Від чого такий мороз заворушився в серці і поплив жилами, мов пливучі ледники?
Лист, до мене! Чень від неї? Але ні, присутність сього драба не може віщувати мені щастя! Товариші говорять, що частенько видали його тутка, — шептав щось із сестрою, але очевидячки уникав доктора. Що се може значитися! Мала ж би тут знов бути яка інтрига тих поганців. Мала б і сестра бути з ними в змові?
Але що се я нараз, мов розбитий, не можу відважитись узяти до рук сей лист? Лежить на моїм бюрку, як його сестра положила, адресом наверха, спокійно, рівнодушно, мов загадка життя. Хто се писав той адрес? А, се він, "старший пан". Ну, цікава, прецінь, річ, що він міг мені писати?
На другім боці жалібна обвідка. Чорна печать…
Умерла! Вона умерла! І се її похорони були! Ох, серце моє, чом ти не пукнеш, пам’яте, чом ти не закаламутишся і не затемнишся навіки, щоб не тямити, не чути, не знати сього болю, сеї розпуки?.. Таки, таки, вовки прокляті, вони доконали свого — уклали її в могилу! І ще кепкують собі! "Яко почасти інтересованій особі і повнячи виразну волю покійної, доносимо вам"… Прокляття на вас! Се не могла бути її послідня воля! Вона ж любила мене, а ви сим листом зарізали мене! У, як холодно, як страшно холодно, як тисне за серце, а в мозку горить, кипить, бентежиться! О-де-де-де-де! Умерла! Wir können uns auch selbst nicht erretten!* Р-р-р-р-р-р-трах! Бийте плішки, бийте, бийте! Валиться, бачите, — валиться! Бийте плішки, бийте! . . . . . . . . . . . . . . .
Як громи валять! Трах-трах! Як земля дрижить! Рятуйтеся! Набігає хвиля! Потопа, потопа! Сини будущини, зв’язані з дочками минувшости, — загибель ваша! Не пощадить хвиля! І мене не мине! Серце вже залите, вже втопилося, мертве… До мозгу доходить. У, як холодно! Плюсь-плюсь! Як темно, яка бездонна пітьма. Пропасти, пропасти! Як порошина, безслідно, безпожиточно! О моя повість, моя повість!
_____________________
* Ніхто не мусить мусити (нім.).— Ред.
* Ніхто не може вас урятувати: ні герой, ні святий, ні бог! Ви можете тільки самі себе врятувати (нім.).— Ред.
* Ви не можете також самі себе врятувати (нім.). — Ред.
* Ми не можемо також самі себе врятувати! (нім.)— Ред.