— Се не поезія, не вірші, а якесь дрюччя, пов’язане по парі.
Я сказав, що на віршову форму не треба вважати: се ж віршував граматик, не поет, треба брати саму річ.
— Дайте мені спокій з тими червоношкірими! — кричав він, мішаючи індусів з американськими індіанами. — Можна здуріти, слідячи за шаленими скоками їх фантазії. Жаль мені вас, що вам се подобається. Нічого з вас не буде.
Так само він не міг набрати смаку до середньовікової німецької поезії, до "Пісні про Нібелунгів", до рицарських епопей та романів — розуміється, з виїмком "Дон Кіхота". Його вдача була реалістична, любила ясність красок і простоту ліній. Гомер і Шекспір, "Дон Кіхот" і Вальтер Скотт, Гете і Шіллер, а особливо Діккенс — то були його улюблені письменники.
— Тих держіться! — повторяв він мені не раз. — Від них учіться не лише писати, але — головна річ — бачити! Бачити те, що довкола вас діється, що вас окружає. В баченні, в оці головна штука. Ту саму річ можна бачити різними очима, і вона зробить різні вражіння. А найбільша часть людей — то сліпі оводи: не бачать того, з чого ссуть кров. Ходять по світі напомацки, як по темнім лісі. А прочитає в книжці опис сходу сонця, або опис вечера, або бурі, та й ахає, дурень: "Ах, яке-то гарне!" Очевидно, сам своїми сліпаками ніколи того не видів і своїм курячим мізком не міг відчути того, що бачили його сліпаки. От чим великі ті письменники, особливо Діккенс. Се Колумби свойого роду: вони відкривають нам нові світи, нові Америки скрізь довкола нас, уміють у найпростішій, найбуденнішій річі показати нам щось нового, нечуваного й несподіваного.
Не диво, що отакими гарячими промовами Лімбах впливав на вироблення моїх літературних поглядів та замилувань більше, ніж се могла чинити шкільна наука, майже наскрізь шаблонова та формалістична. Правда, й у Лімбаха не було ясного та одноцільного погляду; безпосередньо поруч з такими поглядами, як наведений вище, у нього межували такі думки, що поезія і загалом белетристика повинні займатися "вищими" темами і навіть найнижчі, найбуденніші предмети "ублагороднювати". Він над усі роди поезії цінив драму, розуміється, писану ямбами, на взір Шекспіра або Шіллера, найрадше історичну або таку, де поет зумів поставити свій предмет на вищім п’єдесталі, дати йому глибшу, символістичну чи алегоричну підкладку. Він не раз цілими годинами з захватом розсновував перед нами алегоричні толкування "Фауста", "Вільгельма Телля" та "Іфігенії в Таврії" і часто договорювався до думок, зовсім суперечних з тими реалістичними та раціоналістичними поглядами, які з таким самим запалом виголошував перед годиною.
— Пане Лімбах,— скаже було дехто з молодих його слухачів,— то ви твердите, що се правда?
— Але ж, очевидно, правда.
— А перед годиною ви твердили те й те, зовсім суперечне з сим.
— І тамто правда! — каже, не задумуючись, Лімбах.
— Як то, й одно й друге?
— А так.
— Але ж одно перечить другому.
— То в нашім курячім мізку перечаться наші власні глупі поняття. В природі, в дійсності нема ніякої суперечності, а властиво міліони суперечностей ходять собі рука в руку і сміються з нас.
— Ну, в природі — нехай собі! Але в вашій голові як воно годиться се з тим?
— Я не Beschwichtigungshofrat*. Я не маю обов’язку мати все в згоді,— відріже було Лімбах.— Я з ніякою думкою, з ніяким поглядом шлюбу не брав. Завсігди говорю так, як мені виходить з контексту. Вийде раз так, другий раз інакше,— що я тому винен? Я говорю, що думаю і як знаю, а ви собі міркуйте, як ви знаєте. "Ich bin kein Buch, ich bin ein Mensch mit seinem Widerspruch"*.
Не знаю, відки він узяв отсю Маєрову приказку, що послужила епіграфом до його "Остатніх днів Гуттена"; мусив десь вичитати її в газеті, бо К. Ф. Маєра та його поеми,
виданої пару років перед тим, не знав напевно. Але приказку любив повторяти не раз, і вона дуже добре характеризувала сього незвичайного чоловіка.
IV
Хто він був, із якого стану, з якого міста, з якого роду? Про се його питати мені якось ніколи не прийшло до голови. Кожда розмова з ним то був вилет у якісь повітряні краї, в немежовані степи духового життя, естетичних питань та привабливих творів людської фантазії, де всякі питання дійсного, практичного життя, а властиво тої мізерії, що нас окружала, щезали, попросту переставали існувати. Ми переживали в такі хвилі те, що Гете писав про Шіллера:
Und hinter ihm im wesen losen Scheine
Lag, was uns alle bändigt, das Gemeine*.
Я так і не дізнався ніколи, чим властиво займався, чим жив у Дрогобичі Лімбах, з чого вдержував — хоч у тій крайній нужді, з якої не вилазив ніколи,— себе й свойого сина. Його ім’я, його предилекція до німецької літератури і цілковитий брак якої-будь патріотичної ноти в його розмовах — се була теж одна з тих його прикмет, що робила розмови з ним привабними для мене і не допускала до них ані тіні фальші та робленого пафосу,— веліли догадуватися, що він походив із німецької, мабуть, урядницької, родини, що зайшла до Галичини. Які були первісно його обставини, які школи він кінчив, яке становище займав і з яких причин опинився на дні бідності, на тій абсолютній площі пролетарського життя, на якій я застав його,— не знаю. З деяких натяків у розмовах — рідких і нецікавих — з його сином я міг догадуватися, що й сам старий Лімбах був первісно якимсь урядником, мав жінку, яка вмерла з гризоти над його поведенням, доживши того, що її чоловіка за щось прогнано зі служби,— одним словом, була якась тиха, мовчазна трагедія в його сімейнім житті, і тінь тої трагедії лежала перегородою між сином і батьком. Син майже ніколи не брав участі в розмовах батька з учениками, державсь осторонь, вічно занятий лекціями, якими заробляв на удержання своє, а може, й батькове. Чи й старий Лімбах давав які лекції, не знаю; здається, що ні. Ближчою до правди мені видається поголоска, яку повторяв дехто в Дрогобичі, що він займався покутним писарством, але й тут я з власного спостереження не можу сказати нічого.
Чи він пив? І того не знаю. П’яним я його не бачив ніколи, горілчаного духу від нього не чув, так само як і цинічних розмов, у яких любуються налогові п’яниці в його віці. З якої причини його видалено зі служби — коли правдива ся моя догадка,— не вмію придумати. Що він не покрав нічого, про се свідчила його бідність; що не пропив, ані не програв у карти — за сим промовляв брак усякого сліду налоговості і та молодеча свіжість та наївність духова, що виявлялася в його розмовах і так притягала до нього наші молодечі серця. Та коли й були які плями в його минувшині, в усякім разі він дав доказ незвичайної сили духу, скинувши з себе всі давні шкаралущі, спустившися з сином на саме дно бідності і ходячи по тім дні так безжурно та безпристрасно та помагаючи синові вибитися вгору.
Здавши матуру, я перейшов до Львова на університет і покинув обох Лімбахів у Дрогобичі. По році ми знов здибались у Львові. Вони знов жили оба в убогій, голій, нужденній халабудці при Академічній улиці. Старий Лімбах був такий самий, як у Дрогобичі, бідно вбраний та безжурний, усе чимось занятий та все готов фуркнути від того заняття в безкінечні розмови про літературу та естетику. Молодий Лімбах був слухачем університету, мав дуже добру лекцію у одного з університетських професорів, перед ним стелилася дорога до життя, щоправда, повного праці, але достатнього та урегульованого, далекого від тої пролетарської голоти, до якої так привик його батько.
— Ну, що чувати? Як живете? Що нового читаєте? — Такими питаннями привітав мене старий Лімбах, коли ми здибалися раз на вулиці. — Заходьте до мене, поговоримо.
І у нас було про що говорити. Я тоді зачитувався "Детством, отрочеством и юностью" Толстого та першими романами Золя, що вийшли в російських та польських перекладах (німці ще тоді, 1876 р., не знали й не перекладали сього письменника). Я знав уже дещо про нові літературні поклики, про реалізм і натуралізм, про соціальне питання та соціалізм і пробував зацікавити тим усім Лімбаха. На жаль, по-російськи читати він не вмів, а польський переклад першого тому "Ругон-Маккарів" прочитав.
— Той пан Золь... Золь... ну, ну, він добре пише, добре пише,— мовив він, віддаючи мені книжку. — Але він злий! Він лютий! Чого він такий злий? Кождий його опис — то бомба. Кождий діалог — то ніж у серце. Чого він так сердиться на весь світ?
Я відповідав йому, що не можу добачити такої сердитості у Золя.
— Не можете добачити? Е, ви того не розумієте. Він мусив дуже бідувати, його мусила наскрізь перепалити зависть.
Я всміхнувся на таку здогадку.
— Адже й ми з вами бідували...
— Е, що, не говоріть! — буркнув він, і перший раз я почув у його словах якусь прикру, сердиту ноту. — Не можна так казати: "ми з вами". Що ви рівняєте себе зо мною? Ви жили бідно, але не бідували. Розумієте? То величезна різниця. Жили в бідності, але рівно, правильно, не знаючи іншого життя, отже, не знаючи ані зависті, ані такого, щоб одного дня не відати, що будете їсти, де подієтесь на другий день. То значить бідування. Ви щасливий чоловік. Ви жили бідно, але не бідували. То ви й не можете тут, у того пана Золя, дочутися тої ноти.
— Але ж власне в ньому хвалять і подивляють його об’єктивність, незрівняну вірність його описів і обсервацій, його повну правдивість,— вирецитував я.
— Дурниця! Глупі формули! Für die Katz! — буркнув Лімбах. — Правдивість! Що таке правдивість? Правда, абсолютна правда недоступна для нас. Кождий бачить лиш те, що йому позволяють бачити його очі, і бачить так, як уставлені й зафарбовані ті очі. В одного вони зафарбовані на зелено, то й бачить він усе в весняній зелені; у іншого на червоно, то й бачить усе в огнистім сяєві. А у пана Золя вони зафарбовані на жовто, то й бачить він усе жовте, так, як салон його старої Ругонихи. Ні, волю Діккенса. Тамтой і забавить, і пострашить, а сей, мов розбійник, вирветься чортзна-відки і хапає за горло й дусить. І пощо? За що? Що я йому винен?
Ще від дрогобицьких часів Лімбах живо цікавився моїми літературними пробами; не диво, що зацікавився й тепер,
— Що нового пишете?
Я відповів йому, що задумав у ряді дрібних нарисів та сцен змалювати ту частину галицької суспільності, яку встиг досі пізнати.
— Machen Sie aber mich nicht unsterblich!* — зажартував він, сміючись.