Давайте гроші!
— Ні,— мовить Йойна. — Знаєте що, любі мої, ночуйте ви тут нині! Я вам завтра виплачу, не буду питати, що шабас. А нині я вам не дам нічого, щоб вас не кортіло на гуляння. Принесіть собі тут хліба, горівки, ковбаси,— я зараз накажу Мендлеві, щоби прислав вам усего досить, а самі не ходіть нікуди. Прошу вас, уже сю ніч не відходіть нікуди. Припильнуйте мені сеї ями! Мені все здається, що сеї ночі тут буде щось. А якби, нівроки, що до чого, то, прошу вас, хоч би опівночі, зараз дайте мені знати.
Він говорив, дроботів, гладив нас попід бороди, відходив і знов вертав, і просив, і підлещувався. Видно було, що страх йому не хотілося відходити від ями. Що хвиля ставав над нею, вдивлявся в її темне гирло, нюхав важкий нафтовий сопух, що валив із неї клубами, а все прислухувався, чи не булькоче що в її нутрі. Аж трясся, щоб узяти лампу і при її світлі заглянути в нутро ями, але се була небезпечна забава, міг зробитися вибух. Я все ще лежав, нібито недужий, на околоті соломи, що, розпростертий у куті кошари, служив за постіль для того, хто ночував коло ями. Лежу і потерпаю: ану ж дідьча кип’ячка бухне в тій хвилі, засичить, заклекотить і забулькоче. Кілька разів мені навіть причувався той клекіт, але все те була мана. Врешті якось-не-якось Йойна пішов. На небі замиготіла перша зірниця, йому пора була засідати на шабас. Я встав із свойого околоту і проводив його очима аж геть долі вулицею. Він жив з жінкою і дітьми в селі, доброї чверть милі від ями.
Ну, пішов! Щез! Тепер уже, певно, не верне...
V
— Гей, хлопці! — скрикнув я до своїх ріпників.— Сюди! До мене!
— А що там?
— Буде полуйка.
— Коли?
— Зараз.
— Як то зараз? Хіба є кип’ячка?
— Нема ще, але як я захочу, то зараз буде. Біжіть котрий до Нути. Здається, він ще є в кошарі.
— Я чув його, ще там щось гаркотить із своїм касієром,— потвердив один ріпник.
— Біжіть до него, кличте його сюди, а так, щоби ніхто не знав, пощо.
Поки там один скочив, перекинувся, мов собака, через паркан і побіг шукати Нути, я напомацки поліз до ями.
— Хлопці! Два вас до мене! Держіть мене за ноги! А міцно!
Вони, не говорячи ані слова, вхопили мене за ноги. Тоді я, звісившися головою вниз у яму, а за головою поповзши й цілим животом, налапав на сучку цямрини конець того шнура, що почепив там, коли мене витягали наверх. Сопух із ями дусив мене, але мені се байдуже. Обвивши собі той шнурок міцно довкола руки, я шепнув своїм хлопцям:
— Тягніть мене!
Потягли. Я міцно торгнув шнуром, підняв дзюбак, що був застромлений у землю на дні ями, його вістря — я чув се — відвалило там добрий кусень глини. І в тій хвилі в ямі засвистало, засичало, зашипіло, мов півкопи лютих гадюк, а далі забулькотіло, заклекотіло, мов окріп у великім казані. Мої товариші зрозуміли:
— Кип’ячка!
В тій хвилі вбіг Нута до кошари
— Ни, що тут чувати?
— Слухайте, Нуто!
Він недовго й надслухував.
— Ни, нівроку-нівроку! — сказав він якось так, мов раптом дістав велику оскомину.
— А чого ви мене кликали?
— Не знаєте чого? Адже се наша полуйка. Купіть собі її.
— А!
Він скрикнув се так радісно, немов знайшов на дорозі цілу сотку.
— Добре.
— Почому даєте?
— Як звичайно: десятка за бочку.
— Кілько маєте бочок порожніх?
— Ті, що на возах — усі двадцять порожні. Моя яма нині вичерпалася; я забив її.
— Добре. Ладьте гроші. А ми, хлопці, до роботи!
Зараз мої хлопці кинулися, розібрали одно перило паркана, прикотили віз з бочкою, вложили в відро тяжкий камінь і спустили його в яму. Недалеко й ішло вниз! За хвилю вернуло назад повне. Зараз ми від Нути принесли ще три відра, почепили всі чотири на один вал на дві линви і давай черпати. За півгодини бочка повна — назад з нею на Нутів грунт! Свіжу сюди! За півгодини і ся повна — назад з нею! Свіжу сюди!..
Попрацювали ми отак до самого рана. Нута не сидів при нас, але його касієр, відправивши свойого сторожа, сам сидів цілу ніч у своїй кошарі. Ще не світ не зоря, а всі двадцять бочок Нутових були повні. Тоді ми паркан назад поставили, сліди позагрібали, в своїй кошарі зробили порядок, а діставши кождий, як нас було вісім, по двадцять і п’ять ринських на руку, а надто ще десятку на почесне, полягали спати, мов і ніде нічого.
Ледво ми хвилечку полежали, не встигли і задрімати, аж біжить наш Йойна.
— Що тут чувати? — то були перші його слова. І, не чекаючи відповіді, він просто біжить до ями. Не потребував і заглядати до неї: корби, линви, всі цямрини, все було чорне, все так і капало від кип’ячки.
— Іване! Іване! — крикнув він не своїм голосом, торгаючи мене за плече.
— А що там? — буркнув я мов спросоння, хоч я не спав і чув усе добре.
— Ни, що тут сталося?
— Та самі бачите.
— Є кип’ячка?
— А є.
— А чого корба мокра? Чого цямрина мокра?
— Бо вибухла і все забризькала.
— Ой-ой! Вибухла! Так міцно вибухла!
— Адіть, нас усіх обляпала.
— Вас усіх? А то як?
— То як зачало в ямі щось шипіти та свистати, аж ми побудилися і скочили всі до ями. а в тій хвилі як не бухне кип’ячка, так нас усіх і обляпала.
— Ни, Івануню, то не може бути! Ви мене дурите!
— Та подивіться на мене, як я виглядаю!
Справді, я виглядав, як дідько, весь обмазаний кип’ячкою. Ми вночі про се й не подумали, а тепер мусив чоловік вибріхуватися. Але жид як учора був розгарячкований та сам не свій, так тепер, коли вже був певний свойого, був холодний, немовби обілляв його холодною водою.
— Ей, Івануню, якось то мені не віриться! Я ще не чув, щоби кип’ячка так бухала.
— А я чув і сам на свої очі бачив.
Тим часом у кошарі робилося чимраз видніше і видно було сліди свіжої розритої землі, перемішаної з кип’ячкою, і сліди коліс, що вели аж до Нутового паркана. Йойна мало не пожирав очима ті сліди.
— Івануню, а то що за сліди?
— Які сліди?
— Та от, так, як би вози заїздили і виїздили з кошари.
— Ще, може, й кінські копита побачите? Певно, дідько чвіркою заїздив і вам маєток у яму кинув.
— Ні, Йвануню, не жартуй! Що то за сліди?
— Та то від наших тачок сліди. Ми ще вчора вечір вивозили леп із кошари.
— Ага! Ну, але ж бо тут усюди кип’ячки накапано!
— Та що вам, Йойно, привиджується? Чого ви чіпаєтеся? Накапано, бо з ями бухло та накапало. Адже ж ми вашу нафту не закрали. Візьміть її собі! Он там вам її, певно, повна яма.
— А може, ви й закрали, Івануню, га? Знаєте, я не хочу вам сказати злого слова, але мені здається, що ви вже троха черпали її.
— Ага! — скрикнули ріпники, що, лежачи в кошарі і досі, мовчки прислухувалися тій розмові. — Тепер ми вас розуміємо, Йойно! Ви заговорюєте так, щоби не дати нам полуйки.
— Певно, що не дам! — скрикнув нараз Йойна, аж підскочивши спересердя. — За що маю дати? Ви самі взяли собі. Ви не дали мені знати! Ви обікрали мене! Ви цілу ніч черпали мою кип’ячку. Гвалт! Злодії! Гвалт! Розбійники! Що я маю робити?
Йойна зачав кричати і скакати по кошарі, мов божевільний.
— Будьте тихо, Йойно,— промовили ми до нього помалу, але з притиском. — Будьте тихо, бо вам буде гірше. Де маєте хоч одного свідка на те, що говорите?
— Я знайду!
— Як знайдете, тоді говоріть. Скаржте нас до суду. А тепер будьте тихо! І заплатіть нам за роботу.
— Заплатити? За що я вам буду платити? Ви обікрали, обрабували мене, а я ще маю вам платити?
Сего було для нас забагато. Бачу, що мої хлопці зуби закусують, а се злий знак. Коли чоловік натще, а зуби закусує, то стережись його.
— Хлопці,— мовлю до них. — Будьте спокійні. Йойна жартує.
Але Йойні не до жартів. Його очі, мов миші, раз у раз бігають за слідами коліс із кошари до паркана і назад. Далі він не витримав, скочив з кошари, мов кіт, видряпався на паркан і зирнув на той бік.
— Ай-ай! А тут що! А тут що! — скрикнув він, і вхопив себе за пейси, і в тій хвилі як довгий гримнув із паркана.
— Та що там, Йойно?
— Я зараз біжу до Дрогобича! Даю знати до криміналу. Пішлю по шандарів. Се крадіж! Се розбій на гладкій дорозі. Таж там, як на долоні, видно цілий гостинець, куди мою кип’ячку возили. Цілі калюжі накапано.
— Не робіть із себе дурня, Йойно! Адже при вас учора Нута возив кип’ячку — свою, не вашу. Ще якраз під парканом одна бочка трісла. Ви самі бачили, самі сміялися! — Так говорили Йойні ріпники. Але Йойна не переставав йойкати і вайкати.
— Слухайте, Йойно,— мовив я до него, коли він увійшов до кошари,— не шукайте собі напасті на нас. Заплатіть нам за роботу, дайте нам за полуйку, що нам належиться, і розстанемося по-доброму.
— Розстанемося?
— Ну, та певно! — скрикнули ріпники. — Коли ви ні за що, ні про що позлодіяли нас, то ми у вас довше не будемо робити! Шукайте собі інших робітників.
— Овва! І знайду! — скрикнув Йойна.
З тяжким болем серця він виплатив нам наш заробіток, ще з півгодини ми мусили торгуватися з ним за полуйку і ледво видерли її у него, мов собаці з зубів, і тоді попрощалися з ним.
— Бувайте здорові, Йойно! Дай вам, боже, щоб та яма була така щедра для вас, як ви для нас! — крикнув йому один на відхіднім.
— І щоб ви не дочекали більше нікому полуйки давати! — поправив другий.
А Йойна все ще стояв у кошарі, вайкотів потиху і з острахом та цікавістю вдивлявся в недобре затерті сліди, що вели з єго кошари до Нутового_ паркана.
VI
Чи не сміха? Як йому закляли ріпники, так усе доразу з ним сталося!
Цілий той шабас нипав Йойна, муркотів, цмокав, йойкав, а далі зібрався і рушив до рабина. Заскаржив Нуту. А я у Нути став на роботу, то все знаю від него самого. Заскаржив Нуту у рабина, що сей обікрав його, а Нута собі байдуже. Сміється. Що йому рабин зробить? Він за нашу полуйку взяв чистих п’ять соток, і що йому біда зробить!
Почав Йойна на вулиці чіпатися Нути, почав кидатися на него зовсім без пам’яті. Видно було, що чоловік помалу з глузду зсувається. А все одно торочить: обікрали мене! обрабували мене!
Та бо й яма, в котрій показалася кип’ячка, зробила йому збитка. Йойна наняв нових робітників, почали черпати, начерпали щось п’ять бочок кип’ячки та й годі. Забив Йойна яму, переждав день — пусто, переждав другий — пусто. А у Нути, хоч яма плитша, кип’ячка йде та йде. Я, роблячи у Нути, бачу бувало, як Йойна ходить коло своєї кошари, розводить руками, муркоче щось, стає, і знов бігає, і заглядає до ями, і сам не знає, що з собою діяти. Не раз аж язик мене свербить, щоб закпити собі з него, але знов і жаль мені його стане.