А на ній яблучата соком поналивалися, як ніколи. А за тими червонобокими — небо блакитне, мов намальоване богомазом Тодором Трагірою...
— Не змилуюся, — чує Тодор. — Ти вбив мого воїна, ти трьох покалічив. Я б тебе на палю посадив, та часу не маю...
— Змилуйтеся, — благає Никодим.
— Сину, — кричить з останніх сил Тодор. — Не просись!
Никодим мов прокинувся. Приреченими дитячими очима подивився на батька і сказав:
— Не милуйте!
І одноокий змахнув шаблею... Ще Тодор бачить, як лежать у червоній калюжі червонобокі яблука...
А потім — червоний туман.
Ще довго потому бродила наддністрянськими горами й долами пара чорних волів, запряжена в нові сани. А на санях стояв гріб з мертвим чоловіком і лежала чорна-пречорна, стара-престара скрипка. Нікому було поховати старого Скрипника, бо того року по Поділлю наче невблаганний мор пройшов — турки брали свій страшний податок кров'ю. Тисячі людей було замордовано, а ще більше було відправлено в Туреччину, в рабство.
А там, де раніше квітувало садками велике село Сугаки, лишилися чорні руїни. По руїнах блукав безрукий сивий чоловік і, коли хтось зрідка зустрічався йому на шляху, він вишкіряв зуби і казав:
— Г-г-и-и!
Він часто підіймався на гору, до цвинтаря, де чорніла незасипана дідова Савчина могила, і щось там шукав...
Усті не таланило з самого початку. Її продали Трапезонтському бейлер-беєві Якубові-баші. Продали недорого — вона ж була всього-на-всього "евлі кадин" , й це вже був не той "товар", що потрібний для султанського гарему. Та й у господарство бей-лер-бея Устю куплено лише для того, щоб вона була служницею при котрійсь із його дружин. Тільки-но вона опинилася в господарстві бейлер-бея, як її тут же запримітила Фітне й запитала: "Ад"? Устя вже знала це слово, але удала, що не розуміє. Фітне спитала ще: "Переден"? Устя знала й це слово, але знову удала, що не розуміє.
— Ого! Ця дівка гадає, що мій чоловік триматиме для неї товмача, — сказала Фітне управителеві. — Дайте її мені, я її навчу.
І почалася "наука".
Першого ж вечора пані покликала товмача й сказала Усті таке:
— Ось цей дзвоник. Тільки-но ти почуєш його, негайно лети до мене. Зрозуміла? Будеш лінуватися — покараю. А тепер — іди.
Устя вийшла. Тут же залунав дзвоник.
Вона кинулася до покою.
Фітне показала на свої ноги й щось мовила. Що — Устя не зрозуміла. Товмач хотів було розкрити рота, але Фітне застережливо помахала перед ним рукою.
Устя подивилася на старого товмача й запитала:
— Вона хоче, щоб я помила їй ноги?
Товмач ствердно кивнув головою.
Але чому ж це вона, Устя, має мити ноги оцій розманіженій туркені? Що вона, ота Фітне, сама не може цього зробити?
Першим бажанням Усті було плюнути на всі оці слова господині, а там хай буде, що буде...
Та одразу подумала: "Я в неволі, мушу робити, що наказують, якщо навчуся всього, може, ще й утечу..."
Вона швидко побігла в передпокій до інших служниць, вхопила миску, налила туди теплої води, взяла пахощів і пішла до Фітне.
...Так минав день за днем, тиждень за тижнем. Рідко обходилося без покари — різок чи голодування, — але тяжку науку служництва Устя опанувала швидко. Минуло якихось там півроку, а вона вже могла говорити по-турецьки, швидко виконувати будь-яке бажання пані Фітне. От тільки з кожним днем важче й важче слугувати... Устю часто нудило, їй хотілося спати, вона знала, чому це, і з острахом думала про майбутнє...
Тривожної червневої ночі, коли над Трапезонтом лютував шторм, у служниці бейлер-беевої дружини Фітне народився син. Це був буцматий хлоп'як, дуже схожий на свою чорняву матір, тільки що очі були батьківські — сині-сині, як волошки на далекій Україні.
Бездітна Фітне не любила дітей. Через місяць чи два після народження малого Тодорка — так Устя сама для себе назвала сина — Фітне дала наказ відібрати дитину від служниці й віддати у спеціальний притулок.
Одна з служниць — стара болгарка — шепнула Усті:
— Ти дивись, Усте, як би не було біди з малим...
— А що? — аж кинулася Устя. — Хіба мало біди, що він сирота й раб?
— Так при матері ж... А то можуть віддати в яничари . Збасурманиться, візьме собі інше ім'я — не знатиме ні батька, ні матері, покладе свою голову десь на війні.
— Господи боже мій, — наполохалася Устя. — Та його не дам же, хай краще мене уб'ють — не дам... Та й у яничари ж самі йдуть.
— Всяк буває. От Фітне захоче — та й зробить, як схоче…
— О, горе моє!
— Слухай, що я скажу, — зашепотіла болгарка. — Я можу позначити твого сина, та так, що вік з тим знаком ходитиме до кінця свого життя.
— Боже мій, як же?
— Є такий спосіб. Я свого сина теж позначила. Може, дасть бог, пізнаю колись серед яничарів...
В цю мить залунав дзвінок. Устя поклала малого на підстилку й пішла до господині. Та якраз готувалася до сну.
— Розкажи мені казку — і найцікавішу, чуєш, Усте? — мовила вона усміхаючись.
Господиня лежала в ліжку, напахчена найкоштовнішими парфумами, в самотині їй було нудно. Устя подивилася на її пещене біле тіло, на пишні чорні коси, на тонкі брови, що сходилися над переніссям, на малесенький носик, на примхливий, нафарбований червоним ротик, на вузькі очі кольору дозрілої сливи... Ледве стримала важке зітхання. Присіла біля ліжка господині й стала розповідати їй казку про парубка й хитру царівну.
Вона розповідала, а сама думала: що там робить її Тодорко, чи не прокинувся він, чи не плаче. То добре, що біля нього болгарка, але їй самій біля нього треба бути...
— Ну, ти, чого замовкла? — сердито сказала Фітне.
— Га? — мов прокинулася Устя.
— Ти сказала, що царівна попросила збудувати кришталевий палац до ранку. Ну й що?
— Пані, — заридала Устя й впала ниць. — Не забирайте від мене моєї дитини!
— Ти мені казку розказуй, чуєш? — верескнула Фітне.
— Пані, я благаю...
— Казку!!!
Ковтаючи сльози. Устя розповідала казку. Вона дивилася на підлогу, встелену коштовними килимами, й думала про одне: хоч би скоріше закінчилася та казка...
Сльози текли по схудлих щоках, горіло обличчя, візерунки килимів двоїлися й троїлися перед очима, а вона говорила, говорила, говорила...
І от нарешті кінець. Тепер можна спитати пані Фітне про сина. Вона глянула на господиню. Але Фітне спала, її довгі красиві вії відкидали тінь аж до маленьких вуст, груди спокійно підіймались і опускалися. Мабуть, пані Фітне снився кришталевий палац і вона сама — господинею в нім.
Устя тихенько вийшла із спальні — і прожогом до свого кутка. Болгарка колисала малого.
— Ось і все, — прошепотіла вона. — Я позначила його.
Вона розгорнула пелюшки, і Устя побачила чорні плямки на ступнях Тодорчикових ніг...
— Це така фарба. З країни Чин . Я йому наколола ніжки і над бровою. Це вже нічим не змиєш.
Устя заридала і притисла малого до грудей. Тодорчика забрали від Усті наступного дня. Вона була в своєї господині, вислуховувала якісь довгі й нудні повчання. Й тут щось раптом шпигонуло в серце. Їй почувся за дверима дитячий плач. Прислухалася — тихо. Щось говорила Фітне, але Устя її не чула. Вона вслухалася в тишу за дверима.
Нарешті господиня відпустила її, вона кинулася до свого закутка, лапнула руками — і закричала страшним, нелюдським голосом, як тоді, коли побачила на землі відрубану Никодимову голову. Вона побігла довгими вузькими двірцевими коридорами, розкидаючи євнухів та вартових, але Тодорчика ніде не було.
Вона билася щосили головою й грудьми об замкнену браму, її схопили вартові, вона кусала їх за руки, а вони тягли її назад, вона волала, скільки було в неї сили, біснувалася, наче одержима чорною хворобою.
Нарешті її кинули до ніг Фітне-ханум. І тоді, роздираючи собі щоки нігтями, зриваючи навіки свій голос, Устя закричала:
— Убий мене, спали живою, не муч тільки! Йилан! Чингиракли-йилан! Алчак-ханим!
— Камчи! — вигукнула Фітне, і її незрівняні брови зламалися, мов хвиля біля Трапезонту при штормовому вітрі. — Камчи! Камчи! Камчи!
Били Устю тією камчею, та так, що шкіра репалась на ній, а вона дряпала руками землю й кричала: "Фітне — чингиракли-йилан!" Потім вона вже не відчувала болю, а тільки мов крізь сон чула, як на її тіло щось опускається — важке й нещадне...
Її відливали водою й знову сікли, аж поки не потомилися кати. Після того її кинули на стайню до волів...
Стара болгарка прокралася наступного дня в стайню, знайшла Устю, зашепотіла:
— Тримайся, майка . Твій синок живий...
— Де він? — тільки й спромоглася спитати Устя.
— Та там же, в тому яничарському притулку.
Вірні люди казали. Ну, чого ти плачеш?
Устя мовчала. В неї страшенно боліли спина й плечі, посічені камчею, все тіло й душу рвав біль у розбухлих грудях...
— Усте, слухай, — продовжувала болгарка. — Є тут харем-агаси Махмуд. Болгарин. Мій земляк. Він служить у ханим-ефенді Єлени...
Устя мовчала. Їй було все одно.
— Я розповіла Махмудові про твоє горе. Хоч він і харем-агаси, але в нього добре серце. Він сказав про тебе Єлені. І вона тебе купує для себе.
Устя заридала. Що вона — якась ганчірка, чи що? Купити, продати, забрати дитину, відшмагати нагайками! Будьте ви всі прокляті — геть усі, геть увесь ваш чорний світ!
— Єлена — гречанка, — вела своєї стара. Тут її шепіт перейшов просто на шелест, — дружина султана. Тільки зараз султан її не любить, от і відпустив її в Трапезонт з дитиною. Там таке гарне султаненятко бігає...
Устя аж заскреготіла зубами. Султаненятко! Виросте — буде такий же ішкенджеджі , як і всі інші султани...
— Завтра прийдуть за тобою, заберуть, — шепотіла болгарка. — Будеш, як підлікуєшся, служницею в Єлени-ханим... Ти не плач. Там тобі буде краще. Єлена-ханим така ж рабиня, як і ти, і так же боїться за свою дитину, як і ти...
А майбутній ішкенджеджі був звичайнісінький чорноокий хлоп'як, як, скажімо, Устин брат Петро шість-сім років тому. В ньому нічого ще не було ні султанського, ні мучительського.
"Господи, твоя воля, — подумала Устя. — І з отакого маляти Ях'ї виросте колись султан Ях'я, одного тільки імені якого будуть боятися в усій Туреччині і поза нею. І матері на Україні лякатимуть своїх дітей: ану спи, а то прийдуть баба-яга і султан Ях'я, заберуть тебе в турецьку неволю, завезуть за сині моря й за високі гори та вкинуть тебе у чорну яму, щоб ти в ній пропав навіки..."
Султаненяті було нудно в цьому палаці, де за кожним його кроком пильнували дорослі, де ні з ким було йому погратися, повеселитися, попустувати.