Білих жерців розігнав, потопив усіх чорних невільниць,
Вирвав арфи в єгиптянок і на тріски поламав,
Лотоса квіти стоптав і барку спалив на кострищі,
Тіло цариці закинув далеко в пустиню, в піски.
Там їй вихри щороку могилу рухому робили.
Сонце лило свій огнистий бальзам на дочку свою вмерлу.
Час летів, і пройшли над Єгиптом віки незчисленні.
Вже й могили царські почали западати в руїну,
Вже й імення царські почали западати в непам’ять,
Руйнувать стали руки безбожних гробниці і храми,
І не раз, як рука, чи повітря, чи сонце торкались
Тисячолітнього трупа – він розпадався на порох,
І сміялись безумні нащадки, що й мумії предків не вічні…
Раз на північ ішов караван, щоб одправить за море
Награбовані скарби з руїн фараонів забутих.
Попереду везли саркофаг величезний порожній,
Чорний камінь на сонці блищав, мов розпечена бронза,
Ледве сунули десять верблюдів тягар той пекучий.
Раптом передній погонич, ідучи, спіткнувся.
Глянув додолу й відскочив, ужалений страхом, –
Під ногами у нього лежала гадюча голівка,
І палали, мов іскри, на сонці червонії очі
"Ля Ілляга! – сказав йому шейх каравану. –
Ся гадюка не з тих, що збавляють життя правовірним, –
Гляньте, вона золота, в неї очі – коштовні рубіни".
І власноручно почав підводить з піску ту гадюку,
Але слідом за змією з піску підвелося зненацька
Ра-Менеїс підвелася, дивно-нетлінна цариця,
І здавалось, мов погляд таємний ховають закриті повіки,
А блідії уста ледве стримують усміх ворожий.
Скам’яніли погоничі, вгледівши мертву царицю.
Тільки шейх правовірний не втратив святого спокою,
Він не лякався жінок, ні живих, ані мертвих,
Звик тільки ціну складать їм на гучних базарах.
Він подумав: "Ся жінка ціни в нашім краю не має,
Але безумнії джаври заплатять безумнії гроші" –
І покласти її в саркофаг, не грабуючи злота.
Царським ложем здавалася чорна важка домовина,
Як заблищала над нею змія золотая Урея.
Але закрилося гучно каміннеє віко,
Ра-Менеїс заховалась назавжди від ясного сонця.
Далі пісками сипкими до моря подавсь караван,
Без перешкоди дійшов до приморського людного міста.
Не помилився розсудливий шейх:
справді, джаври безумні
Гроші безумні йому заплатили за мертву царицю
І повезли її геть через море на північ.
Там на півночі, далеко, в тім місті, що вкрите туманом,
Де так шумує життя, мов холодний потік верховини,
Люди північні поставили храм для богів всього світу,
Він же й гробницею був для всього, що колись панувало.
Тільки боги не були вже богами, а все неживеє
Там навіки втеряло надію воскреснути знову.
Отже, в тім храмі покласти хотіли гордую Ра-Менеїс.
Плив корабель, роздираючи хвилі, не день, не годину,
Витримав бурі, не збився з дороги в тумані,
Тишу морську переждав, минув усі скелі підводні,
Далі і далі все мчав, пронизаний вітром холодним.
І чим далі на північ плила неживая цариця,
Тим холодніша ставала пекуча колись домовина,
І виступали на чорному камені сльози солоні.
Як привезли саркофаг вже до брами новітнього храму,
Був він холодний, важкий,
мов крижина з північного моря,
Як підняли його білі раби,
щоб понести й поставити в храмі,
Руки не здержали, впав саркофаг, і земля застогнала.
Десять рабів він скалічив і сам розколовся надвоє.
Леле! розбилося ложе гордої Ра-Менеїс!
І сказали один до другого нові фараони,
Ті, що платили за неї безумнії гроші арабам:
"Хай там розбилась труна, але наша цариця зосталась,
Тисячоліття минали, вона ж не змінилася й досі.
Наша цариця коштовна, владарка Ра-Менеїс".
І відхилили розколене віко того саркофага…
Що ж там було? Жмут сповивачів тонких,
твердих від бальзаму,
Жовтії кості, покритії порохом вогким,
Чорні пасма волосся, між пасмами тими
Матовим блиском ясніла подвійна корона Єгипту
І сіяли рубінові очі змії золотої Уреї.
Холод безжалісний, вогкий, знищив безсмертну царицю,
Що пролежала віки під єгипетським сонцем жарущим,
Дивну нетлінність і вроду черпаючи
з хвиль променистих.
Ра, бог південного сонця, в північній країні не правив,
Правив там холод ворожий і вогкість байдужа туману.
Мусила в землю вернутись гордая Ра-Менеїс.
25.07.1900
ЖЕРТВА
Се було в ті часи, як Месія живий був між людьми.
Се було в ті часи, як його ще на хрест не прибили.
Зготували вечерю для нього апостоли вірні:
хто приніс йому хліба, хто риби, вина та олії;
всі злягли за столами і вкупі з учителем їли,
і незчулись, як більше від нього взяли,
ніж для нього принесли.
Тільки потім, уже по вечері, прийшла до господи
жінка якась "одержима" – їй дав колись поміч Месія –
і принесла для Месії олії пахучої міру,
що не годилась ні в страву, ні в лампу до світла.
Правду казали апостоли: жертва була непотрібна,
їх Месія не звик до царської розкоші, –
нащо йому та олія, що тільки царі уживали?
Чом не сказав він тій жінці: яке тобі діло до мене?
Він же до рідної матері так обізватись одваживсь, –
нащо приймав він олію і тії гарячії сльози,
що застилали розширений погляд отій одержимій,
нащо він мовив апостолам: дайте їй спокій, тій жінці?..
1.08.1900
ЛЕГЕНДИ
Посвята товаришці
Л. Старицькій-Черняхівській
У легендах стародавніх
справедливості немає,
все там річ іде про жертви
та кривавії події.
В тих легендах ми читаєм,
як дитяча кров рожева
рани гоїла на тілі
жебрака, старого діда;
як раз дівчина убога
хрестоносця врятувала
від прокази сарацинів,
свого серця кров віддавши;
як людей лихії чари
в мертвий камінь обертали,
але кров невинна знову
оживляла те каміння.
Ті легенди червоніють,
наче пишна багряниця,
наче пурпур благородний,
від крові людей невинних.
Та горить у мене серце,
коли я їх пригадаю, –
проти сих легенд червоних
білий світ блідим здається.
1.08.1900
САУЛ
(Монолог)
"…І дух господній відступив від Саула і гнітив його дух лукавий від господа.
…І бувало, як тільки дух лукавий находив на Саула, брав Давид гусла і грав рукою своєю, і відпочивав Саул, і добре йому було, і відступав від нього дух лукавий.
…Як вернувся Давид з перемоги над чужинцем… вийшли жінки, радіючи і промовляючи: переміг Саул з тисячами своїми, а Давид із тьмами своїми…
І почав Саул підозрівати Давида від того дня і потім.
І нападав дух лукавий від бога на Саула і пророкував він посеред дому свого; Давид взявся рукою за гусла, як і щодня, а спис був у руці Сауловій. І взяв Саул списа і сказав: приб’ю Давида до стіни!
І вхилився Давид від лиця його двічі…"
(Книга Царств 1, 16, 14 – 15; 18, 6 – 7, 9 – 11)
Грай, хлопче, грай, нехай голосить арфа,
хай плачуть струни, як жінки над гробом.
Я сам себе оплакати не можу, бо сліз нема.
Нехай ридає арфа, нехай я неоплаканим не згину.
Грай, хлопче, грай! нехай той голос арфи
заглушить голоси в моєму серці,
ті голоси пророчі, неспокійні…
О! не на щастя став Саул пророком,
господь його карає віщим духом!
Саул не знає страху серед бою –
хто бачив, щоб його рука тремтіла?
Хто бачив, як він блідне й одступає?
Прийди ж, поглянь на мене серед ночі,
як я блукаю по своїх хоромах,
безлюдних, темних, і здіймаю руки
і ними голову безумну закриваю,
і блідну, і тремчу, і падаю додолу,
і перед власними думками одступаю,
і власних слів жахаюся пророчих…
То не мої слова – то дух лукавий
мені через мої уста віщує,
що мушу я… Не слухай; хлопче, грай,
не допусти, щоб знов я був пророком.
Грай, хлопче, грай і не дивись на мене.
Вони лагідні, тії чорні очі,
але на дні я бачу щось вороже…
За віщо ти ненавидиш мене?
Що завинив тобі Саул безумний?
Не говори, не говори нічого!
Не я питав тебе, то дух лукавий.
О, зачаруй його, заворожи!
Безсильні проти його всі закляття,
але музика має божу силу.
Не голосно, лагідно, ніжно грай,
хай спів твій має силу, як струмочок,
що тихо й ніжно точить твердий камінь.
На серці в мене кремінь – хай же спів твій
його підточить і в безодню скине,
в безодню забуття…
Мій любий хлопче,
в той час, коли так солодко говорить
до мене срібний бренькіт струн тонких,
не вірю я ні голосам пророчим,
ні тим ворожим поглядам твоїм.
Хто грає так, ненавидіть не може.
Та й за що б ти ненавидів мене?
Що значать всі славутні перемоги
против одного руху твоїх рук?
Я тільки вмів людей перемагати,
а ти самого духа переміг.
Чи заздрісно тобі на сю корону,
сю багряницю, сеє берло? Хлопче,
повір мені, без них я щасливішим
і кращим був в той час, як пас отари
на батьківських зелених полонинах.
Не гнулася моя висока постать,
і не тьмарився мій веселий погляд,
я простий був і думкою, і серцем.
Гай, гай! Чи міг же хто тоді подумать,
що і Саул колись пророком стане?
Отак, так грай! Нехай бринить легенько,
лагідно арфа. Се ж немов дзвіночки
моїх отар… Се мов гірські потоки…
Я вже було й забув їх любий гомін.
Тут у дворці я чую інші гуки,
а в гори я виходжу лиш на бій:
тоді не чутно гомону потоків –
їх заглушає лютий брязкіт зброї
і сурми військові…
Ой, що за гук?
Навіщо ти ударив військової?
Не хочу! Годі! Не вражай! Я знаю,
за віщо ти ненавидиш мене.
Ти згадуєш, що я був пастухом
і став царем, а ти вівчар і досі.
Ти згадуєш про свій славутний вчинок,
як ти звалив пращею філістинця.
Дитино ти, дитяча в тебе й зброя!
Ти, може, хтів улучить горобця,
а дав господь, що влучив Голіафа.
Ох, що за погляд! Мов з пращі камінчик!
Ти от за що ненавидиш мене:
що ти мені не зброєю сподобавсь,
а тільки арфою, що я тебе тримаю
не тільки по неволі, бо ти сам
займаєшся святим огнем, як граєш
перед царем безумним. Жаль тобі
того, кого за ворога вважаєш.
Я так тебе музикою твоєю
скував, зв’язав, немов залізним путом.
Я цар не тільки тіла, а й душі,
душі твоєї, ти, хлоп’я чорняве.
І ти повстать не можеш проти мене!
Чого ти знов так дивишся на мене?
Підступний погляд твій, немов отрута.
Отрутою боротись проти мене,
отрутою, гадаєш? О, не діждеш!
Гей, де мій спис? Приб’ю тебе до муру,
єхидно клята!..
О моя дитино,
чи се ж я вбив тебе? Ні, ні, мій спис
не зачепив тебе… О боже правий,
який же я нещасний і безумний!
Гей, ви, раби, візьміть сього співця,
надгородіть його, нехай іде додому.
Він більш не буде вже ніколи грати!
* * *
Він буде грати, але тут ніколи !
Хіба тоді, як сяде тут на троні.
Адонаї ! За що мене караєш
пророчим духом і остатню пільгу,
остатню оборону відбираєш?
Адонаї !
Моя дитино люба !
Мій хлопчику лагідний ! Де ти, де ти ?
Невже мене ніхто не порятує ?
18.11.1900
ТРАГЕДІЯ
Посвята товаришці
Л.