Зідхав по запашних подільських паляницях. З лютим криком скидав зі столу миску з остогидлою отією мамалиґою.
Замість міцної горілки, що пече, доводилося пити тутешнє вино, яке ні до чого було. Так, аби лише слави, що пито.
Що ж до дівчат або молодиць, то на них і не дивився. Тьфукати він хотів на тутешніх дівчат, сухих і чорних, як циганки.
Не спав ночами. Накинувши на плечі жупана, виходив уночі надвір. Стояв, спершись плечем об одвірок. Вдивлявся в темряву. Слухав, як теплий вогкий вітер дме з моря, свистить між голим гіллям чорних дерев.
Вітри з моря приносили відлигу, тумани, лихоманку й чиряки, що на них хворіли козаки. (…Чи воно од води, чи що?..) А Савко мріяв про справжню зиму, яка буває там, на Поділлі, про білий рипучий сніг, про кріпкий мороз, що бере на ніч, про дерева в сяйві пухкого інею.
Казав, що втекти, потайки вернути хоче, на Поділля. Отак-о переодягнутися старцем, прикинутися сліпцем і ходити з лірою од села до села!.. Звикав закочувати очі, щоб самі білки було видно. Так і просиджував цілі дні на ослоні, нікуди з хати не виходячи, з закоченими очима. Або псальми співав про Олексія, чоловіка Божого. Наказав і ліру купити для себе, щоб грати навчитись на ній.
Старцем, сліпцем, псом смердячим краще бути на вітчизні, як полковникувати на чужині.
А то починав збиратися на Афон, в ченці, стригтися, в затвор схимницький піти, гріхи свої незлічені, кров людську пролиту одмолювати.
Та знав, що нема виходу. Лаяв себе за ці безглузді думки свої. Страждав од безсилля.
Жив лише споминами про минулі повстання. Згадував про сутички й бої з ляхами, про руїну, лихі напади на панські замки, про спалені містечка, про заграви пожеж, що освітлювали зворотний шлях до лісів гайдамакам.
При думці про пана Бартошевського скреготав зубами. Якось дивно привиджувався Савкові порубаний за клунею Онисим.
Траплялося, заснувши, раптом схоплювався з ліжка, хапався за пістолі й, вискочивши з хати надвір, гукав: "До бою! До бою!". Не раз глухою ніччю цілі Бендери полошив на ґвалт.
Душа Савкова знесилена була й знемагала. Вар'ював Савко, охоплений розпукою.
І не було вже в ньому люті, а лише гіркість і сум, темне відчуття невисловленої порожнечі.
* * *
Савко горів незгашеною жагою боротьби й помсти. Згорав од нездійсненности бажань.
— Скажи, батьку, лише одне слово скажи! — з бурхливим запалом звертався Сава до Орлика. — І завтра ж вирушу з козаками на Поділля. Завтра ж усе Поділля спалахне загравами повстань, увесь посполитий люд, усе козацтво, на мій заклик, з твоїм ім'ям, ясновельможний пане гетьмане, повстануть рятувати віру святу нашу православну!
Та Орлик, натомість, казав стримуватись. Навчав розчленовувати свої бажання, підпорядковувати окреме цілому, часткове — універсальному. Не діяти з імпульсу.
— Так! — зауважував Орлик у відповідь Савкові. —Ти вже одного разу зробив це: зняв повстання. Як вершник на чорному коні, сіючи бурю й смерть, ти пронісся над староством, нищив, палив, руйнував, убивав. Ніс з собою нищення й згубу. Ти діяв супроти ляхів, як щирий оборонець віри нашої благочестивої, як відважний герой, гідний подиву!..
— Але ж, пане полковнику, — казав Орлик прямо далі, поклавши руку на плече Савкові, — ти збагнути маєш, що світ цей просторовий не починається з цариною твого села й не кінчиться з нею. Доля батьків твоїх і віри нашої святої не вирішується в Польщі самим-но гайдамацьким повстаням кількох сіл.
* * *
Пізня була осінь. Безнастанні лили дощі. Чорноземля розмокла, й Бендери серед безкраїх піль здавалися островом на морі, одрізаним од цілого світу.
Після того, як Туреччина, а за нею й Крим не наважилися взяти участь у війні за польську корону й можливість безпосереднього чину знов одпала для Орлика, у нього було тепер багато часу.
Годинами простоював Орлик коло вікна, дивлячись у ніщо, у присмерки дня, на дощ, на низьке захмарене небо, на бульбочки, що підстрибували на воді калюж, на болото, що росло, затоплювало двір, заливало вулицю, майдан, Бендери, довкілля, світ, його душу.
Безділля гнітило Орлика. Нетерплячий, він засуджений був чекати. Непосидющий, він нікуди не міг податися з самотньої глухоти будинкових покоїв. Він любив товариство і не мав жадного. У вимушеному спокої йому не лишалося нічого, як вести щоденник, писати листи, складати меморіали, мріяти, міряти, абстрагувати, творити теорії, розмовляти з Савою Чалим.
Пишався старий гетьман Пилип Орлик зі сина свого Григора, генерала військ Його Маєстатности Короля французького, що при королівському дворі в Парижі, разом з іншими куртизанами, щодня буває присутній при леве короля Людовікуса XV, і вже не раз із відповідальними дорученнями, як персональний представник Його Величности, побував і в Царгороді, і в Стокгольмі.
З Сави Чалого, з цього гайдамацького ватажка, з неотесаного селюха, з дейнеки, з ґевала, він теж хотів зробити куртизана й дипломата.
Навчав. Не шкодував часу. Часу було досить. Раз-у-раз повторював те саме.
Казав, замість чобіт, черевики взувати. Суворо заборонив смарувати їх дьогтем. Наказував, замість мастити волосся олією з лампадки перед іконами, одягати на голову пудровану, в кучерях, з чужого волосся зроблену перуку. Соромив, якщо Савко приходив до нього неголений. Вимагав од нього, щоб не лише в неділю, до служби Божої йшовши, але й щодня голився.
Пріла голова під перукою. Почував себе в ній Савко ніяково, немов у хаті в шапці сидів. Вузький комір тиснув на шию. Нога в легкому черевикові здавалася немов босою. А голитися щодня зовсім не можна було витерпіти. Насилу одпросився у Орлика голитися через день.
Орлик прищеплював Савкові розуміння універсального.
Не чинність кількох роздрібнених і відокремлених сіл, а гайдамацтво як цілість, як сукупна політична сила. Не село й містечко, а спільнота. Україна, як окрема ланка в європейській системі рівноваги сил. Світ як універс, як гармонія зрівноважених сил.
Світ, як його бачив Орлик, одкривався йому в абстракції числа, міри й ваги, в схрещенні прямих, у взаємодії сил, у схемах геометричних фігур, в літерних означеннях креслеників, в формулах фізики, в обов'язковості математичних аксіом.
Усе це тяжко входило Савкові в голову. Власне, не входило. Він майже не сприймав сенсу Орликових слів. Він слухав Орлика, власні свої думки переслідуючи.
— Ворога рубати треба! — казав він. — Знищити, в попіл стерти, з землею зрівняти. Замки, костьоли, міста!
Це було просто й ясно!..
— Ти мислиш рустикально, по-селянськи, — відповідав йому на те Орлик, — ми ж повинні мислити універсально!
В універсі Орлик бачив машину.
— Машина, — казав він, — є образ, копія, модель всесвіту!.. Зведи, — навчав Орлик Савка, — зір свій з часткового на ціле. Пізнай у цілому універсі дію одної й тієї сили, завжди тотожної собі, що її політики й філософи, геометри й фізики називають силою тяжіння.
Політика була для нього фізикою. Тим розділом фізики, який становить науку про тяжіння й зветься механікою. Закони суспільства він розглядав як фізикальні закони механічної рівноваги.
Орлик говорив, не питаючи, чи розуміє його співрозмовник, чи ні. Його розмови з Савою були швидше монологи людини, яка бажає висловитись, утворити для себе в цілковитій внутрішній самоті ілюзію розмови вдвох.
По одній з учт, щедро политій шампанею, до якої почав звикати й знаходити в ній смак і Савко, гетьман узяв його під руку й підвів до дзиґарів, що стояли в кутку покою. Показуючи їх, гетьман сказав:
— Сія рідка й коштовна річ, яку й при дворах королів і імператорів ти не часто потрапиш бачити, є дорогоцінний подарунок мого покровителя й друга, державного секретаря шведського Гелкена!.. Понад 30 років, ціле майже життя своє, працював в Амстердамі над ними один хитроумний мистець і механік на ім'я Віллєм ван дер Веер!.. Не лише години, хвилини й секунди показують дзиґарі ці, але й дні тижня, перебіг місяців, зміну років Божих, фази місяця, рух небесних світил!.. Сказати б годилось так: сія часова машина в малому образі відтворює увесь часовий рух цілого великого світу!
Коли ж Савко, приглянувшись, упевнився, часова машина ця далеко краще за нього знала, яке число було того дня і який день тижня, і чи повень, чи квадра місяця мала прийти, і рахувала вона точніше й досконаліше за людину, жадних не робила в лічбі своїй помилок, не було меж його здивованню.
— То є чудо! — в захваті вигукнув він.
— Правдиво кажеш, пане полковнику, що чудо, — зауважив Орлик, — але чудо відмінне од інших, зі Святого Письма тобі знаних, теологічних чудес, бо то є механічне чудо.
І він одсунув дзиґарі вбік, одкрив задню стіну й показав Савкові часову машину зсередини. Там не було нічого, окрім коліщаток. Відблисками лискованого металу мерехтіли перед очима Сави коліщатка, великі й малі, більші й менші, і зовсім дрібні. І всі вони рухалися. Одні швидше, інші повільніше, одні крутилися в один бік, інші в протилежний, але жадне з них не рухалося само по собі, а у взаємодії з іншими, чіпляючись зубцями, одне за одне.
— Так, — зауважив Орлик стоячи перед дзиґарями, — є і в великому світі. Подібно до того, як у дзиґарях цих усі коліщатка й стрілки приводяться в рух силою тяжіння, вагою гир, так і в цілому великому світі вся машина, земна й небесна, рухається за законами тягару.
І тоді, злегка обнявши Савка, Орлик посадовив його поруч себе на вкриту килимом лаву, коло якої на малому, чорного дерева, столикові, прикрашеному перламутром і арабесками різьби, вже пашіла, за турецьким звичаєм, у невеличких порцелянових філіжанках, міцна кава.
— Пригощайся! — запросив гетьман і, сьорбаючи 3 філіжанки гарячу рідину, сказав. — Сам падишах не їв смачнішої халви й кращого рахатлукуму. І ти можеш повірити мені, мій друже, коли я кажу тобі це, бо в роки, коли мені довелося жити в Салоніках, я мав нагоду не раз смакувати ці солодощі на прийняттях у падишаха.
Орлик поставив порожню філіжанку на столик і, розглядаючи свої вузькі й тонкі пальці в перстенях, пальці людини, що ціле життя своє провела, віддаючись письмовій канцелярській праці, сказав:
— Ми живемо в час великих зламів і багатьох несподіванок. Хто може сказати, як виглядатиме світ завтра? Як вгадати, до чого призведе війна між Росією й Туреччиною, якщо вона спалахне ще сьогодні? Хто буде польським королем: Лещинський чи Фрідріх Авґуст, чи, може, постане якась інша досі не передбачена комбінація?..