Левко стояв за спиною Женьчиної мами і показував руками: "Кінчай мерщій, та гайда на вулицю!"
Женька насупився. Йому було прикро, що пальці так підвели, і тому він нічого не знайшов іншого, як спрямувати своє невдоволення на Левка:
— Чого ти ворожиш руками?
— Мовчати! Женько, повтори, що я сказала.
— А чого він? Ну й біжи сам! Чого ти заважаєш, скажи?
Левко вийшов з кімнати і сів на лавці проти сонечка, а Женька морочився з ключиком і замочком, аж поки не почув:
— Поїж та піди перед школою трохи побігай.
Що після цього сталося з Женькою, не можна й сказати! Він підплигнув так, що коли б не стеля, то підлетів би до самої хмари, до самого сонця, а може, й ще вище.
Через мить, не перескочивши ще навіть порога, Женька закричав скільки сили:
— Ура, Левку! Помчали! Де ти? Мерщій! Нажимай! Гей, Левку, Левку, чуєш?!.
— Женько, Женько! — вискочила з хати Женьчина мама.— Постривай! Випий молока, візьми хліба…
Та вигук Женьчиної мами був гласом вопіющого в пустині. За Женькою і Левком і слід прохолов. Згодом долетіло вже з річки:
— Потім, мамо, потім, я їсти не хочу!
Де ж ділися хлопці? Що вони робили? Які трави, води і квіти пестили їх ноги і тіло своїми м’якими ніжними дотиками? Не знаю, не чув, не бачив. Згодом на Чортовій Придибанці їх випадково знайшла Ялинка. Вона йшла полоти пшеницю, аж чує на річці такий гомін, неначе сюди висипав цілий клас на перерву, і завернула поглянути.
Побачивши Ялинку, Женька безмежно зрадів:
— Чуєш, Ялинко, гей, гей, Ялинко! Я вже можу поринати до самого дна!
Ялинка посміхнулася, і коли вона це зробила, Женьці здалося, неначе це посміхнулося і сонце, і річка, і вся неосяжна земля від Чортової Придибанки до берега Тихого океану. І щоб повніше виявити свої почуття з цієї нагоди, він промовив натхненно:
— Я біля самого дна очі розплющував, а там черепашок, черепашок!
— Це добре,— відповіла Ялинка,— тільки скажіть, хлопці, а хто за вас сьогодні піде у школу?
Натхненний тон у Женьки одразу спав, і він, ковтаючи слова, упалим голосом спитав:
— А хіба вже котра година?
Ялинка підняла праву руку, закотила обшлаг — ох же ж і блиснуло скельце на годиннику проти сонця! — поглянула на стрілки й сказала:
— Без семи хвилин дев’ять.
Заняття в школі починалися о дев’ятій. Женька, як опечений, вискочив із води. В його розпорядженні залишилося тільки сім хвилин, а щоб зібратися і добігти до школи, потрібно було щонайменше десять хвилин. З криком "Левку, біжімо, бо запізнимося!" він помчав скільки сили, на бігу вплигуючи у труси.
Як не бігли хлопці, а коли задихані й червоні примчали у школу, там уже панувала тиша і тільки чути було через нещільно Причинені двері, як якийсь малюк повторяв безшабашно: "Двічі по шість — одинадцять".
— А знаєш що,— сказав Левко,— давай сховаємося, а в клас проскочимо на перерві.
Женька тільки блимнув на нього; сміливо прочинивши двері, він спитав:
— Ірино Сергіївно, можна зайти?
Ірина Сергіївна обернулася і, глянувши на хлопців, строго спитала:
— Що це за новий порядок? Хто вам дозволив запізнюватися?
Левко почав брехати:
— Еге! А мама сказала загнати корову у холодок...
— Досить. А в тебе, Женю, яка причина?
У Женьки перед очима все ще миготіли на жовтому дні черепашки, і він випалив прямо:
— От що хочете зробіть, а я скажу правду: купався на річці, а Ялинка каже: "Запізнишся!" Так я як побіг, як побіг, а двері мама замкнула, ключ не лізе в замок, а книжки, в хаті. От правду, всю правду сказав.
— Сідай,— сказала Ірина Сергіївна.
— І мені сідати? — несміливо спитав Левко.
— Ні, ти ще мені розкажеш, чому запізнився. Подумай, а поки пго постій у кутку.
Левко переступав з ноги на ногу. І чому він не признався, як Женька, а тепер спробуй вибрехатися! Він напружував усі мізки, але придумати нічого не міг.
— Ну, я чекаю,— сказала Ірина Сергіївна.
— Я не знаю.
— Чого ти не знаєш? — спитала Ірина Сергіївна.— Не знаєш, яг збрехати?
Левко був такий розгублений і спантеличений, що не зрозумів навіть, що сказала учителька, і чистосердо відповів:
— Еге.
Клас чмихнув.
Ірина Сергіївна звернулася до Женьки:
— То, може, ти допоможеш йому вибрехатися?
Женька ніколи не був ябедою і тому, не блимнувши оком, сказав услід за Левком:
— Так йому ж мати каже "корову..."
— Сядь. А ти, Левку, скажи: хіба річка на вигоні, що в тебе мокрі труси, а на голові жабуриння?
Левко мацнув рукою по голові і зняв звідти пасмо зелених водоростей.
Хлопці так чмихали й реготали, що аж падали на парти.
Левко, все ще тримаючи водорості у руці, схилив голову вниз і пробубонів:
— Це я зачепився за кущ, а воно і впало на голову.
У відповідь пролунав ще дужчий регіт, і ззаду хтось гукнув:
— Хлопці, нове відкриття! Досі жабуриння росло у воді, а тепер переселилося в шелюги.
Ірина Сергіївна звернулася до Женьки:
— Допоможи йому знайти правду.
— Еге ж, він як біг через шелюг, а воно і впало йому з гілки на голову...
— Ти сам бачив?
— Бачив!
— Значить, ти водночас купався на річці і заганяв з Левком корову?
Женька почервонів, закусив губи і очі йому збіглися щілинками.
— Коли ти нездатний сказати правди, то давай сюди щоденник.
Перед очима у Женьки мигнув на мить фартушок-слинявчик і пляшка із соскою. Але все одно, хай слинявчик і пляшка, а ябедою він ніколи не був і не буде!
— Ось він, будь ласка, візьміть.
Левко захвилювався. Піт виступив у нього на лобі й на носі. Він поворухнувся, кашлянув і підняв руку.
— Що тобі?
— Я всю правду скажу, тільки нічого не ставте Женьці в щоденник. Спочатку про корову я неправду сказав... А Ялинка каже: "Добре, тільки скажіть, хлопці, а хто за вас сьогодні піде у школу?" А тільки ж сім хвилин залишилося. Так ми як побігли, як побігли...
— Сідайте обоє.
Ірина Сергіївна добре знала свій хлоп’ячий народ, і завжди бачила, хто каже правду, хто бреше, хто викручується, щоб не виказати свого товариша і не стати ябедою. З самого тільки виразу обличчя вона вгадувала, що з ким трапилося дома. Коли Женька, наприклад, був правдивий, коли знав уроки на п’ять і в класі сидів тихо і уважно слухав уроки, то це значило, що дома він мав дуже серйозну розмову з матір’ю. Проте тяжко йому було додержуватися цієї лінії. От уявіть, тільки він стане дослухатися до того, що говорить Ірина Сергіївна, аж тут Валерик візьме пір’їнку і почне лоскотати Женьці потилицю або за вухами. Женька якийсь час терпить, терпить, тільки головою поводить. Але хіба ж так довго втримаєшся! Сили ж ніякої не вистачить! Обернувшись трохи, він шепоче пристрасно: "Валерко — уб’ю!" І тільки це скаже, як тут: "Що за розмови? Женю, повтори, що я сказала?"
Звичайно, Женька міг би сказати: "А чого він пір’їною лізе у вухо!", але так може сказати тільки ябеда. Отже Женька не виказує товариша, зате сам потрапляє в біду. Як же ж він може повторити те, що сказала Ірина Сергіївна, коли Валерка Заважає йому слухати? А що після цього можна прочитати в Женьчиному щоденнику, самі догадатися можете.
Інакше було із Левком. Учив уроки і виконував домашні завдання він за натхненням. Хотів учити — учив; не хотів, то й не вчив. Йому що? Поставлять четвірку — гаразд; вліплять двійку — байдужісінько. Часом мати скаже: "Як же ж так можна жити, сину, що ти ні за холодну воду?" А він на це: "Коли б міг, то й робив би; і сидів би тихо у класі; а то поки дочекаєшся того дзвінка, то й голова опухне від підметів та велосипедистів, що з двох протилежних міст мчать назустріч один одному".
А то ще так. Учителька розповідає про корисні копалини в тайзі. Інші хлопці, слухаючи її, сидять тут-таки в класі, а Левко зник, його немає в класі. А де ж дівся Левко? Еге, знайдіть його, коли він давно вже у джунглях... Та він уже й не учень четвертого класу, а завзятий мисливець на тигрів. Чуєте, як гримлять постріли! Це він полює на тигра. Страшний звір робить свій смертоносний стрибок. Левкові це байдуже. Гримить другий постріл і водночас Левко чує, як його, штовхають в плече: "Встань, встань!" Левко невидющими очима дивиться на Женьку, потім на Ірину Сергіївну.
— Левку, перекажи про корисні копалини в тайзі.
Левко збирається з силами і починає:
— Найстрашніший звір Уссурійської тайги — тигр. Це страшний хижак. Ударом своєї могутньої лапи він убиває коня і може перескочити з ним через огорожу. Його улюблена страва — мисливські собаки...
У класі регіт.
— А чого ви смієтеся? Я сам про це читав у книжці!
Ірина Сергіївна дивиться на нього і похитує головою:
— Ти знову не слухав, Левку?
— Я не знаю.
— Що не знаєш?
— Уроку.
— Я тебе не урок питаю, а те, про що розповідала у класі.
— Все одно, й цього не знаю.
— Ірино Сергіївно,— каже Каленик,— та він же не сповна розуму!
Женька підскакує:
— Чого там "не сповна". Усе "не сповна" та "не сповна"!
Ірина Сергіївна велить сидіти тихо. Левко теж сідає, але учителька каже йому:
— Піди до карти. Знайди спочатку ріку Амур, а потім Уссурі.
Ех, коли б Левко знав, де-то вони протікають! А проте карта така велика і стільки там намальовано всякої всячини, що й голова обертом піде. Він нахиляє голову і тихо одказує:
— Я не знаю.
Женька давно вже підняв руку і аж тіпається, так його пориває допомогти товаришеві.
Учителька підводить на нього очі:
— Ну, піди покажи.
Женька вже біля карти і сердиться:
— Як ти не запам’ятаєш нічого! Ось глянь. Оце тече ріка Амур, а це осьдечки знизу — Уссурі. Бачиш? Кажи, бачиш?
— Бачу.
— Так це ж тут і тигри. Тут їм воля! А оце, бачиш, кружечок? Це Сучан. Куди не копни, все вугілля та вугілля, а біля самого Сучана дуб, а біля цього дуба тигрова яма. То, думаєш, чого так зветься? Один шахтар ішов, то тигр прямо на нього, а він як замахнеться з усієї сили, та його кайлом, то голова так і розсіклася надвоє. Так і назвали, ото що дуб — то тигровий дуб, а що яма біля нього — то тигрова яма, бо він у тій ямі й сконав. Правда ж, Ірино Сергіївно, той шахтар був сильніший, ніж силач Яків Куценко?
— Еге,— оживився Левко,— а якби те кайло Куценкові, то ого! Він би як рубонув... Бо знаєте, скільки він вижимає?
— Ірино Сергіївно, а хто сильніший — лев чи тигр?
Цей день для Женьки проминув щасливо. На кожному уроці він підіймав руку і палав бажанням допомогти товаришам у тяжку для них хвилину. Але тріумфом його була задача на поїзди. Коли Вітька запнувся і Ірина Сергіївна викликала Женьку до дошки, то він не розповів, а випалив одним духом.