Розходимось по берегу, нишпоримо по очеретах, вибираємо, ділимось, збуджено визначаючи — хто де займає, хто де буде стояти. Обходиться без сварки, хоча я почуваю, що іноді близько до цього, мир наш на волоску! Степан-бригадир чомусь намітив був собі місце аж у кінці озера, в самім закутку, за яким далі починається на горбі кукурудза, і хоч місце не відзначалось ніякими перевагами, проте обер-майстер теж раптом запретендував на нього.
— Беріть, беріть,— одразу ж поступився йому місцем Степан, котрий ніби й сподівався, що буде саме так.— Засватана дівка завжди краща.
А сонце сідає, сідає, захід розгоряється червоно, і при його світлі здивована птиця бачить, як ми носимо знизу оберемками очерет — там його багато хтось накосив — і чепурно обставляємо, маскуємо стеблами очерету машину. Ось тут, на узвишші, на виду у всього озера буде наш табір.
На цьому ж очереті ми й спатимем, зробимо з нього собі мисливську постелю. Звісно, краще було б спати на запашному луговому сіні, про яке ми мріяли, але нічого: сухий очерет теж чудово пахне! Не второпаємо, чим він пахне, один каже — болотом, інший — свіжою рибою, а загалом чудесно!
Сонце ще не зайшло, а вже виплив місяць, якось непомітно виступив з млистого туманного небосхилу, і вже вони, обидва світила, освітлюють цей тихий, більше степовий, ніж луговий, простір, що з правіку, мабуть, носив назву Чари-Комиші... Скільки тут різних людей перейшло в різні часи, задовго до нас! Біля вогнищ збиралися, гомоніли про те, що було і що буде... Може, пробували аж до нас прозирнути крізь товщу часу... Яке запашне тут повітря, яка тиша! Навіть сюрчання коників, навіть мелодійний гуркіт трактора її не порушує.
На вечір — вогнище, це вже так треба. Мене, як новачка, першого женуть збирати по толоці сухі кізяки, за мною підводяться й інші, ходять, збирають — заняття не мудре, але кожному з нас чомусь приємне.
Коли ж кізяки викладені купкою і лишається тільки їх підпалити, звертаємось за дозволом до свого заводського пожежника:
— Дозволяєш? Він сміється.
— Дозволяю.
— А це правда, Оксене, що коли до вас у пожежну команду приймають, то спершу роблять екзамен: чи вилежить претендент двадцять чотири години на одному боці? Якщо вилежить — беруть, а не вилежить — не годиться.
Усі регочуть, і пожежник регоче, він нітрохи не ображений.
— Що ж, такий фах,— каже Петрович.— У них коли команда лежить, то якраз добре, значить, усе гаразд.
І ось, нарешті, запалахкотіло воно, мисливське наше вогнище, далеко видніючись з горба в синьому м'якому надвечір'ї. Все навкруги ніби змінилося від цього вечірнього вогника, разом з його відблисками на всі Чари-Комиші мовби лягла спокійна, мрійлива задума. Варто-таки було трястись у полуторці, блукати по тирловищах, сумніватись і розчаровуватись, щоб тільки провести цей вечір отут, біля степового озера, довкола вогнища в доброму товаристві.
Добуто з рюкзаків провізію і все, що належиться до неї: пора! Настав час приступити до традиційної мисливської трапези. Вся компанія наша в зборі, нема з нами лише обер-майстра; він одразу ж після розподілу місць подався у свій далекий закуток ставити "крякуху" — заліз в очерет, не вдалося виманити його звідти й чаркою.
— А знаєте, чого він відділився? — мружиться Костя.
— А чого?
— Битиме звечора, ось чого. Бригадир наш насторожується.
— Ну, це хай спробує!
— А що ти йому зробиш?
— Тоді побачиш.
— Та він же тобі начальство!
— Тут у мене одне начальство: закон!
Стьопа каже це з твердою внутрішньою силою, і ми почуваємо, що ради дотримання закону він не зупиниться ні перед чим.
У небі, ще рожевому від заходу, проходять табуни. Хтось десь пальнув, але дуже далеко. На нашому озері тиша, наші не б'ють, терплять. Позадиравши голови, лише дивляться на вечірній переліт. Вечірня зоря сьогодні — тільки щоб дивитись на неї, на її красу.
— Благодать,— каже інженер, і ми згодні з ним: справді, благодать.
Ну, а як старий наш — пальне чи не пальне? Ми зовсім до цього не байдужі й за розмовою весь час уцасдухаємо в той бік, де він сидить із своєю "кряку-Ясою". Ота саморобна "крякуха", видно, таки приманює дичину, качки весь час падають на воду якраз поблизу того місця, де старий замаскувався в комишах.
— Гляньте, просто на голову падають старому,— з веселою заздрістю каже пожежник.— Ану ж: пальне чи не пальне?
— З "крякухою" виходити в наш час — це взагалі варварство,— міркує голосно Костя.— То ж провокаторка! Сидить і приманює. А ти тільки бахкай та підбирай. Це вже не полювання, не спорт, а чортзна-що, грабастання якесь.
Петрович незгоден.
— А якщо зір у чоловіка здає? — заступається він за обер-майстра.— Чи, думаєш, у кожного око до старості, як і в молодого?
Ось про це ми й не подумали. Може, й справді старий відлучився і сидить там з "крякухою" тому, що зір у нього вже не той?
— Справа ж навіть не в качці,— каже, наливаючи по другій, інженер.—Головне, щоб посидіти отак на природі, щоб після нашого індустріального грюкоту відчути навколо себе оцю тишу, оце роздолля світу.
Ми лежимо коло багаття, а над нами то парами, то цілими табунами пролітають птиці. Без кінця дивився б на них. Не смеркалося ще, та чи й смеркнеться, бо світить повний місяць, внизу на озері вода все дужче блищить. За синьою млою, що стелиться луками, на задніпровських висотах по обрію дедалі виразніш проступають могутні червонясті дими нашого заводу.
Тиша, вільгота, пахне димок, тріпоче вогник...
Глибшає вечірня синява, і все яскравіше палахкотить на пагорку наше багаттячко, мовби скликаючи до себе всіх тутешніх і нетутешніх. На пропозицію інженера, домовляємось, щоб, на відміну від традиційних мисливських побрехеньок, біля нашого вогнища розповідалося лише правду, дійсні випадки та життєві пригоди.
— Ну, розкажи тоді, Оксене, як ти на Редуті полював,— з іскрами сміху в очах звертається Костя до нашого пожежника.
— Та що ж,— Оксен і сам посміхається, видно, пригадавши той випадок.— Іду, бачу край озера між осокою табун крижаків отакенних... От би, думаю, не сполохати! От би, думаю, підповзти та шарахнути по них на воді (в повітрі я погано влучаю). Щоб не помітили, впав на землю і давай до них по-пластунському. Повзу, повзу, а воно пісок, якірців, колючок повно, весь уже поколовся, жарко мені, та не зважаю, повзу. Вже ось зовсім близько до них, наче мусили б знятись, а вони не знімаються. Що за рахуба? Мабуть, не дикі, а наські! І стаю на ноги. Справді, наські: не бояться мене, сидять собі на воді. Така досада. Даремно стільки по якірцях повз, повні руки понаганяв. Стою, дивлюсь на тих качок, вони на мене, а я тоді, сам не знаю для чого, рукою мах та "киш!" на них, а вони крилами ляп-ляп-ляп і... вгору. Знялись — і бувай здоров. А я стою ошелешений і тільки чую, як картуз на мені оцей піднімається-піднімається, їй-богу, й слова не брешу...
За сміхом ми не помічаємо, як підходить до нас високий дядько в кобеняці, хоч дощу й близько нема, на руці у нього щось поблискує — шмат якогось ланцюга. То кінське металеве путо, а сам він — колгоспний конюх, пасе коней неподалік.
Доки дядько, присівши навпочіпки, прикурює з вогнища, ми починаємо розпитувати його про тутешні місця, про це озеро та чи водиться тут лиска, хитруща болотяна плавуха, що якраз любить отакі очерети.
— Водилася й лиска,— глухим, чомусь невдоволе-ним голосом відповідає нам конюх.— Ще я пам'ятаю, озеро це було вдвічі більшим, тяглося аж он туди...
Курить він якось сердито, спльовує, хмуриться. Нам неприємно, що він хмуриться, до того ж не знаєм, чим він невдоволений: чи що ми сюди забралися, чи, може, має свої якісь прикрощі та незлагоди. Піднесли чарку, випив, але й це не розвеселило. Все тим же глухуватим голосом розповідає, що недавно тут навіть і олені були, в їхніх Чари-Комишах. Звідкись були з'явились,— може, як плавні для Каховського моря вирубували, так вони, розполохані, сюди забігли, в Чари-Комишах останній притулок собі знайшли. Колгоспні косарі отам сіно косили і викосили в траві двох оленят. Зовсім маленькі були, ще й на ногах не тримались. Забрали їх дівчата на ферму, випоїли молоком, як телят. Тепер їх фотографувати з міста приїжджають.
— А оленихи що, не було? Конюх насупився, помовчав.
— Олениху шульгівські зацькували. Оточили, хотіли впіймати, так вона куди — та до Дніпра. Кинулась у воду і давай на той бік плисти прямо на заводи.
— Ти диви! — вигукує пожежник.— Ні домен, ні вогню не злякалась?
— До середини допливла, але й там хижачня знайшлась. Риб'ячі браконьєри якісь з неводом кинулись на зморену олениху, накинули їй невід на голову і...— дядько сердито махнув путом,— потопили.
Ми мовчимо, не знаходимо слів, щоб висловити своє обурення, своє презирство до тих безчесних браконьєрів. Ми ніби бачимо, як, задихаючись, пливе ота зацькована олениха через Дніпро, пливе просто на чорні індустріальні хащі нашого міста, не лякаючись, що там до неба — дим, і гуркіт, і заграви над домнами та мартенами.,. Не боялась цього, наче відчувала, що знайшла б собі там і захист, і порятунок.
— А ті негідники ще потім і шкуру принесли здавати...
Боляче й прикро слухати нам цю історію. У всьому цьому вчувається нашому братові і докір, і ніби пересторога. Нам якось аж ніяково стає дивитись на свої рушниці та туго набиті патронами патронташі, що лежать купою осторонь. Мимоволі і слух, і думка звертаються в той бік, де в очереті засів біля своєї "крякухи" обер-майстер і куди весь вечір падають качки. Що буде, якщо саме зараз та пролунає звідти Сахнів браконьєрський постріл? Від сорому, здається, ми провалились би крізь землю отут перед конюхом. На щастя, в Сахновому очереті тихо. Може, старий просто заснув?
Покуривши, конюх іде кудись, побрязкуючи в сутіні путом. Ми ще довго чуємо, як воно поволі побрязкує в такт його ході.
Під враженням щойно почутого ми деякий час мовчимо, потім мовчанку несподівано порушує Павлов-ський, водій нашої півторатонки. Людина він стримана, небалакуча, і, якби не цей вечір, та не вогнище, та ще не отой дядько з металевим путом, так, мабуть би, ми і не дізналися, що в минулому водій наш був танкістом, ще в перші дні війни горів у танку, а потім побував ледве не в усіх найбільших концтаборах Європи.