Отже, всім нам у ці дні світ роз-виднявся, почували ми себе людьми, яким віднині даровано життя, і ця переповнена сонцем, аж сяюча у цвітінні садків весна відтепер квітуватиме для нас вічно.
Та однієї ночі знову довелось довбати кирками каміння під схилом гірським, лаштувати вогневу серед фруктових дерев, чиє гілля зараз не вабило, а скорше заважало мінометним обслугам. Після ночі на світанні ми побачили, де опинились. В садах опинились, серед розквітлих персиків, де ніжні, біло-рожеві суцвіття аж торкалися наших облич! А коли довелось відкривати вогонь, то після кожного пострілу пелюстки сипались просто на розпечені жерла мінометів.
Потім був артналіт скаженої сили, був шквал дико виючого металу. На наших очах чорним вогнем трощило, спотворювало квітучі дерева, і від снарядних та бомбових ударів здригались граніти всього передгір'я. Удар, удар, і так без кінця...
Назавжди зостався Іван Артеменко в тому саду. Якісь хвилини після артнальоту він ще жив, і коли ми посхилялись над ним, виразно чути було, як губи його, бліднучи, в знемозі повторювали одне тільки слово:
— Пірошка... Пірошка...
Обличчя його в росинках солдатського поту, чисте юне обличчя, що на нього мадярське дівча так закохано видивлялось на плацдармі, зараз поймалося блідизною аж сірою, мінилося, швидко линяло на очах, росинки поту на лобі блищали застигло, а очі, які ще недавно усміхались до нас на маршах, весело променились, повні юнацького блиску й життя, тепер нічого не помічали: ні товаришів, ані дерев, знівечених снарядами, ні неба над ними по-весняному високого,— в молодих цих очах уже зринала туга згасання, туга невідворотна, найостанніша.
Людині завжди важко розставатися з життям, та стократ важчим є це розлучання для душі молодої, ненажитої, коли дихання обривається дочасно і світ тобі гасне саме тоді, коли тебе десь чекає любов.
Через багато літ випало мені побувати в рідних краях мого товариша, біля степової Калки. Річечка виявилась саме такою, якою і виникала нам із Арте-менкових розповідей, постала, власне, струмочком, що переблискував по дну степової балки, майже гублячись серед навислих із берегів величезних лопухів та будяччя. Млів спекотною духотою день, чебреці пашіли терпким прадавнім духом, де ми поволі йшли з Артеменком-старшим, Івановим батьком, теж фронтовиком. Сховавши глибоко свій біль, розпитував, він про сина в усіх подробицях, розпитував майже доскіпливо: коли ми з ним потоваришували, де були разом, та найбільше хотів знати, як відзначився син на плацдармі і що то була за дівчина, про яку Іван написав в одному з останніх листів. Довелось розповісти, яке то справді славне було дівча, і як уже згодом, після Перемоги, коли ешелони наші один за одним відправлялись із Балатону додому, в останній момент перед нашим вагоном з'явилась серед проводжаючих юна дівоча постать в рясній спідничині, і хтось шарпнув мене за плече:
— Глянь, Пірошка!
Вона швидко, аж підбігцем ішла уподовж ешелону, що вже рушив, жадібно, з надією зазирала до навстіж відкритих, переповнених бійцями вагонів, а очі її були такі неспокійні, шукаючі...
Ми окликнули:
— Пірошко!
Вона впізнала нас і на бігу щось заговорила пристрасно, по-своєму, лиш могли ми догадатись: де він? Чи він тут, Іванко з плацдарму?
Ешелон набирав швидкість, і доки ми віддалялись, дівчина все бігла й бігла, аж доки постать її й загубилася серед натовпу...
Артеменко-старший слухав, нічим не виказуючи стану своєї душі, ще раз перепитав про той артналіт, де серед весняних дерев обірвалось Іванове життя.
Потім ми їхали газиком обіч якихось кам'янистих пагорбів, де по схилу серед трав, випинаючись, зблискували величезні граніти, і батько мого товариша пояснював, що це місця заповідні, звуться вони Кам'яні Могили, і що звідси, власне, вже бере початок Донецький кряж. У світлі фар виникала раз у раз трава якась незвично висока, може, що цілинна чи тому, що це була трава нічна.
— Рослин тут безліч видів,— казав Артеменко-старший.— Ніде, мабуть, на землі не зосталось такого багатства флори...
Вже при зорях показував мені сад, який вони колись разом із сином закладали. Просто зі степу в'їхали ми в алею плодових дерев, їм, здавалось, не буде краю. Все нові й нові виникали квартали кальвілів, симирен-ків, джонатанів, гіллясті дерева гнулись під вагою плодів. Зайшла між нами мова про Левка Платоновича Симиренка, батька українського садівництва, з працями якого Артеменко-молодший, виявляється, не розлучався, коли вчився в технікумі садівництва. Симиренкова "Помологія", за словами батька, можливо, й визначила тоді Іванів життєвий вибір.
— Та якби ж не війна...— чую тихе, мовлене крізь стриманий біль.
Зупиняємось посеред саду, де колодязь із журавлем, як на подвір'ї у Пірошки в Камендіні. Вода глибоко, і зірки поблискують у ній. Все ніби заслухалось у цей світ нічний, безшелесний.
Дерева стоять тихі, в задумі, небеснрій зоряний плацдарм проглядає до нас крізь верховіття. В сутіні неподалік жебонить садовий аричок, булькає голосом дитинним, голосом життя.
1985