Копиленко?
— Я, товариші, зовсім не думав виступати… Але мене прикро вражає Божків виступ… Люди пишуть, учаться… Ми всі учимось… Шукаємо. Напрямку шукаємо… Б'ємосьб'ємось: куди нам іти… А Божко, він, я не знаю, чого він хоче… Так не можна… В Росії і Єсенін, і Пільняк… Всі вони шукають… А Божко чомусь зразу якось, не так якось, а отак якось… Так, товариші, не можна…
— Тов. Панів?
— Відносно Коляди… Звичайно, в його це все якось не так… У його є гарні образи, а як узяти все цілком, так щось таке ніби без образів… Він, безперечно, поет, і талановитий поет, але вірші в його якісь… я б не сказав, що талановиті… Відносно товариша Буркуна… Починає хлопець іще. Стара форма, але є рима. Стара рима, але є форма… Помоєму, хай пише. До "Плуга" прийняти можна.
— Прошу.
— Я не знайомий з літературою зовсім. Я сам селянин. І балакатиму, як із села. Для кого це пишеться? Для селян. Це ж селянські письменники. Хіба селянин оте, що написано, зрозуміє? Коли я не розумію, то куди там тому селянинові? Пишіть так, щоб було зрозуміло…
— Хто ще забирає слово?
— Дозвольте…
— Прошу!
— Я мало знайомий з літературою… Але мені здається, що нема за що вхопитися… Дайте мені за щонебудь ухопитися, щоб потягти за собою масу. Хоч за волосинку дайте вхопитися, щоб та маса за вами потяглась…
— Хто ще бере слово?
— Товариші! Наш народ темний, віками гноблений по польських в'язницях, забитий, несвідомий… Промовте до його зрозумілою українською, пролетарською, інтернаціональною мовою… Він нещасний, катований, віками гноблений український мужик, забитий, несвідомий, він не розуміє, бо йому забороняли, його катували, його в темряві держали, а коли до нього промовити зрозумілою українською мовою, то він, нещасний, катований, віками гноблений, по польських тортурах, скільки він, нещасний, лиха зазнав, бо йому забороняли, його катували, з нього знущалися… Я кінчила…
— Хто ще, товариші?.. Нема нікого. Дозвольте резюмувати! От що, товариші! Як підходити до того чи іншого твору? Це — головне! А підходити, помоєму, слід так: для кого твір писаний? На яку він аудиторію розрахований?.. Акурат і тут… Твір Колядин… Колядин, кажу, твірі На яку він аудиторію розрахований?
— Ні на яку!
— Не скажіть, товаришу! Він розрахований… Розрахований, кажу, він. Так і твір Брунчуків… На яку він аудиторію розрахований? Коли ми це твердо собі з'ясуємо, тоді дамо йому й оцінку правильну… Правильну оцінку… Завтра, товариші, об одинадцятій годині збори студії… А тепер дозвольте вечірку закінчити!..
Отак щопонеділка в Харкові. Отак щовівторка в Полтаві, щочетверга в Києві, що… що… що… та днів на тижні не вистачить вам перелічувати.
РОКУ сьомого
…І коли засурмлять срібночервоні сурми малиновим сурмом (є таке слово: сурмо, чи нема?), і коли сядуть представники всесвітнього люду трудящого на престолі колективному, оточені червоносяйними молодими ленінцями, тоді промовить президія:
— Хай українці йдуть — пускайте!
Тоді ввійдуть на барвистозелену поляну всі, хто на початку революції соціальної літературою запричастивсц і стануть перед престолом колективним…
І скаже тоді президія:
— Товариші! Взавтра в царство комунізму всесвітнього увіходимо. Розказуйте, що робили року сьомого — Жовтневого?
А голова комуни хліборобської, що на геть усе Правобережжя аж до Сяну розпістерлася, піддасть:
— Кккажіть, поослухаємо!
І завгубфінвідділом міста Львова українського погодиться.
— Евентуально, — каже, — послухаєм!
І слухатимуть.
І вийде першим ЦБ "ГАРТУ"
і скрикне радісно:
— Хай живе…
— Уже живе! — президія скаже. — Що робили року сьомого? Розказуйте!
І скаже ЦБ "ГАРТУ":
— Бракувало пленуму! Голова — в Москві, Хвильовий не прийшов, а ми й не знаємо, чи розказувать, чи не розказувать… Як отак, так ніби й розказувать, а як отак, так ніби й не розказувать…
І скаже президія:
— Розказуйте, ЦБ! І скаже ЦБ:
— Слухайте! Року сьомого найшли ми для "Гарту" прекрасне помешкання. Отак — зала театральна, а отак — зала музична, а отак — ательє, а отак — студія літературна, а отак — президія, а отак — притулок для приїжджих…
І скаже президія:
— Молодці! 1 скаже ЦБ:
— А ви думали?! Ого! І Наркомос, і відділ мистецтв, як прочули, що ми без помешкання, — боже мій, що було в Харкові!? Бігають, шукають! З'їзд агітпропів нас визнав, і РобітничоСелянська Інспекція, і ЦК… Всі визнали. Ну, ви ж розумієте, що було тоді в нас! Театральний "Гарт" у Еллана на столі масове дійство провадить… Літстудія в кишені у Йогансена… Ательє у Сашка в капелюсі… Для хореографічної "студії" одвели місце на підносі з Настиного самовара… Робота просто кипіла…
Хвильовий ходить та тільки в руки хукає:
— Ех і подобається ж мені, накажи мене бог!
— Подобається? Що пишете, т. Миколо?
— Та так, знаєте… Сидів і як прицілився, так, даю вам слово честі (цілий ключ крижнів летів), на чотириста п'ятдесят кроків однією дробинкою як бахнув! — так задньому як смальнув під хвіст, і до того правильно взяв на мушку, що пройшла та дробина із хвоста останнього крижня до рота першого в ключі… Так цілісінький ключ і обемберився… Та ото ще не знаю; хто мій новий роман видрукує… 24 аркушики.
…Тичина радий! Приходить хвалиться…
— Лежав, — розказує,— думав, на який розмір "Вітер на Україну" написати… Повернувсь на ліжкові, а ліжко тільки — рип! Рип! — рип! На три чверті! Це знак, думаю! На чверті й пишу… Кволеньке в мене ліжко. Але то нічого — скоро й це одберуть!
…Еллан тільки суворий!
Ш
— Язви його, — каже, — душу! Дайте ж мені хоч кінчиком зачепитися, щоб передову написать… Та вийміть ногу з чорнильниці… Чия то нога? Поставте на прибор, а то пером уколю!
І скаже президія:
— А ще що маєте? І скаже ЦБ:
— В газетах працюємо, в Держвидаві працюємо, в "Червонім Шляху" працюємо. Студію маємо, для робітників інсценізації ставимо, на вечірках читаємо, книжки видаємо… Філії маємо…
І скаже президія:
— Ага… Ну, гаразд. "Альманах" видали?
— Видали.
— Скільки чисел?
— Для другого вже матеріали збираємо! Уже зібрані! їйбогу, вже!
— Ага… Ну, гаразд! А де Сосюра?
— Він, перед тим, як у царство комунізму ввійти, всі свої вірші видекламовує. Чотири роки декламує безперестану… Через два місяці кінчить… І прийде…
— Ага… Ну, гаразд. Ідіть! Присуд оголосимо! І засурмлять сурми голосно:
— Трутутутутууу! І замовкнуть…
І промовить президія:
— Хто далі?!
І вийде перед президію ЦК
"ПЛУГУ"
І скаже президія:
— ІІу?! Чого наорали? І скаже ЦК "Плугу":
— Наорали, наорали…
— Говори хтонебудь один. Хай голова говорить! І заговорить голова:
— Орали! Цілий сьомий рік орали! Нових лемешів понаховували: дитячий леміш є, драматичний леміш є, літературний леміш є, жіночий леміш є…
— І жіночий є?
— Є!
— Не гнеться?
— Ні! Оре! Скиби тільки великі й рипить, як іде.
— Ну, далі…
— Вечірки тепер уже сотнями. У "Червонім Шляху" працюємо, в Держвидаві працюємо, в газетах працюємо, в театрах працюємо, в сельбудах працюємо, в хатахчитальнях працюємо…
І скаже президія:
— Добре, хлопці! Тільки ж ви не лише працюйте, а давайте змогу й "Селянській правді" вечорами працювать…
І скаже голова:
— Угу! Та ми помешкання маємо. Після того, як нашу діяльність було ухвалено, — дитяча студія сидить увечері на столі в секретаря "Селянської правди" на правім ріжку, літературна — на лівім, а жіноча в попільниці. То нічого, що іноді секретар цигарку об голову жіночої секції гасить… Головне — робота.
— Як з "Альманахом"?
— Виходить під гаслом: "Присилайте матеріали"!
— Присилають?
— Присилають…
— Ага… Ну, гаразд! А чого ото так була Україна завіршувала сьомого року? Хто винен?
— Хто й зна… Пишуть…
— Пишуть, кажете? Бить не пробували?
— Ні!
— Ага… Ну, гаразд! Ідіть! Присуд оголосимо! В сурми:
— Трутутутуту! І замовкнуть.
II
І промовить президія:
— Хто далі?!
І вийде перед президією ЦБ
АСКК
І запитає президія:
— Хто ви за їдні?
— АСКК!
— Це не те, що ЦКК?
— В сто раз більше!
— Ага… Ну, гаразд! Що робили сьомого року?
— Переїздили! Із Києва в Одесу, з Одеси до Харкова.
— "Благополушно"?
— Загубили в Києві пів ЦБ!..
— Знайшли?..
— Знайшлись! Тільки як падали, ідеологію надбили. Тепер на тім місці якісь надбудови ростуть. Ніби струп… Лікували — не бере… Довелось забракувати…
— Далі…
— Далі було раніш…
— Ага… Ну, гаразд… Ідіть! Присуд оголосимо… А сурма тільки:
— Ту…
— Годі! Ша! Вона й замовкла…
І скаже президія:
— Хто далі?
І вийде перед президію ЦР
ВСЕУКРПРОЛЕТКУЛЬТУ
І скаже президія:
— Ну?!
— їйбогу, не винуваті!
— Ну?!
— Майстерня слова… Майстерня дійства…
— Знаряддя до праці?
— Радгосп, гусениця, озима совка, хлібний жук, ховрашки, коровка, кося і кілька прогорілих крамницькнигарень…
— Що інспекція ухвалила?
— їйбогу, не винуваті. Та то ще й не остаточне!..
— Не похвалила?
— їйбогу, не винуваті. Ми маємо клуб, маємо будинок, маємо радгосп, маємо книгарні… Ми ж усе маємо…
— Ага… Ну, гаразд… Ідіть. Присуд оголосимо!
— Дядю! Ми вже інститут журналістики!
— Писали колинебудь у журналах?
— Писали! І Федорченко в нас писала, Луначарський у нас писав…
— Ага… Ну, гаразд. Ідіть…
А голова комуни правобережної дивиться, дивиться, дивиться та тоді:
Ви жертвою впали В нерівній борні…
А товариш голови шапку зразу скидать.
— Надінь, — каже голова, — то я спросоння!.. А сурмач питає:
— Може, хоч потихеньку засурмить?
— Не треба! Голосника спортиш! І промовить президія:
— Хто ще там?
— "Авангард"!
— Чого "авангард"?
— "Авангард"… Ми цілий рік надії подавали…
— Подали?
— Подавали…
— Ну, гаразд… Подавайте й далі… Хто ще?.. Нема. Перерва. Йдемо на нараду…
— Дозвольте!.. Я ще!
— А ти хто такий?
— Фейлетони писав…
— Двадцять п'ять!
— Ой! Бийте ж хоч по невідповідальній ставці!
— Там знають, як бить!
Присуд оголосимо потім.
"ВІСТІ"
"ВІСТІ" 1921 РОКУ (Тіні предків незабутих)
І
— Тов. Кукуй, принесіть із друкарні запас!
— Во-первых — раз: это же ваше личное дело. Во-вторых — два: если вы будете поручать мне свои личные дела, я буду жаловаться в третій Конгресе Коммунистического Интернационала и в четвертий Сьезд совнархозов тоже.
— Ну, сидіть. Бог з вами.
— А если я хочу стоять?
— Ну, стійте.
— А если я хочу сидеть?
— Ну, йдіть к чортам!
— Хорошо.
Це "Вісті" — почали ранкову працю.
II
— Ну, що це за "Роста"? Дає телеграму, що в Севастополі зацвіла яблуня, а в Криму гарбуз зійшов.