– Пила чай? Ні? все мене ждала? От який я, справді! Коли ж, бачиш, там у Олесі якось так час той іде. Я прийшов, вона співала, я не хтів їй перебивати, далі якось втягся в розмову. Ну, а се вже довга справа. Потім Олеся знов співала, – знаєш, тую: "Gdyby ja była". "Gdyby ja była gwiazdeczką na niebie"… – завів Павло, але зараз же сам себе перебив: – Славно вона співа сюю пісню! Шкода, що ти не пішла зо мною.
– Та чого б я пішла? Ти ж казав, що тільки на хвилинку забіжиш, – сказала Настя і всміхнулась, лагідно дивлячись на брата; вона знала добре, чим завжди кінчалось теє "на хвилинку до Олесі".
Настя налагодила чай на Павловому столі, поодсувавши книжки та зшитки; почали пити, – Павло за співами та розмовами не пив чаю в гостях; Настя розпитувала, чи влагодиться гулянка на завтра, про що говорилося в Олесі, чи хто був у неї в гостях і т. ін. Павло жваво розказував, спогадував різні дотепи, підспівував різні пісні та раз у раз споминав Олесю, який у неї голос, як вона цікаво говорить, як гарно співає.
Настя дивилась на нього ласкавими очима і думала: "От де щастя! так і грає, мов вільна хвиля!" Їй думалось, що, може, хутко тая хвиля розлучить їх з братом, – його занесе до любої дружини у тиху пристань, а її, Настю, покине тут на самотньому березі одиноку і ще смутнішу… Але їй стало сором за свою думку. "Невже мене жаль бере за його щастя?" – подумала вона і почала розпитуватись, чи Олеся вже прочитала ті книжки, що взяла у неї, чи не піде вона разом з ними в театр і чи хутко вже приїде італьянська трупа на гастролі. Але якось розмова велась насилу; се навіть Павло врешті завважив:
– Що з тобою, Настусю? ти якась немов смутна, такі маєш втомлені очі. Чи ти слаба, чи тобі журба яка? Я вже не перший день помічаю. Що тобі таке?
Настя подивилась на нього, його очі були такі щирі, немов дивились їй у душу. Вона спустила очі і сказала тихо:
– Ні, мені нічого не робиться. А що втомлена, то правда, – сьогодні чимало пройшла, і в школі довго тримали.
Їй стало трохи сором за свою нещиру відповідь, але що ж би мала іншого сказати? Павло був такий веселий, щасливий…
Скінчили чай, Настя все поприймала, і Павло сів щось писати на порізнених клаптях паперу.
– Чи я тобі не заважатиму, Павлусю, як буду грати? – спитала Настя.
– Ні! ти знаєш, що мені се ніколи не заважає, а ще навіть якось краще робота йде під музику.
Настя сіла за фортеп'яно. Який час було тихо, тільки рипіло перо Павлове. Настя взяла гучний акорд, потім виразно залунала перша фраза "Ich grolle nicht" i раптом обірвалась. Ніжна, тиха, кристально чиста мелодія почулася ніби здалека, як світлий спомин з глибини душі. Іноді ця лагідна мелодія ставала подібною до заглушеного стогону, але потім лилась вона далі, як прозорий струмок, то співаючи, то розпливаючись, як сон. Прокидалися знову любі, давно забуті мрії, але враз вони стали жалісним плачем. Тихо, сумно звуки тужили, ридма ридали, але глухі акорди заглушували журливий стогін і стишувались, замовкали сами собою… Тоді звилась полум'яна, гучна мелодія, горда і буйна, сповнена болю і розпачу, що збудила всі струни.
Бушувала буря, крізь яку іноді звучала перша мелодія спомину, але вона була сумна і переривчаста і скоро поринула цілком у хвилях гордого розпачу. Все потонуло в них – світлі мрії, жалісні плачі, сміливі пориви і трепетні сльози. Хвилі гуділи все дужче, все неспокійніше і тривожніше, оглушуючи самих себе. Швидше і швидше котилися хвилі, заливали все, розливалися ширше і помалу заспокоювались. Вони гомоніли все тихше і тихше, і з їх гомону виникала пісня, безнадійна і хмура, як туманна ніч на морі. Ледве чутно, як подих, прозвучала вона й заніміла… Раптом пролунав гучний стогін, як крик серця, і на низькій ноті обірвався.
Запанувала тиша.
Руки Настині опустились, голова впала на груди. Дівчина була бліда і мовчазна.
Павло обернувся, потім встав, підійшов до сестри і нахилився до її обличчя.
– Що тобі, Настусю? Тобі погано?
Вона не відповіла, лише поривчасто обняла брата, припала до його грудей і заридала голосно, не стримуючись.
Брат більше не питав її, мовчки її цілував і ласкав, як пестять мале дитя.
З її плачу він відчув, що всяка розрада тут марна.