Не знаю, чи завважила той погляд Алла Михайлівна і чи вміла вона прочитати в ньому і зрозуміти той страшний, фатальний антагонізм, – темніший, ніж чорні очі молодого робітника. Не знаю, чи й хлопець побачив той погляд, що панна кинула йому вкупі з презирливими словами. Але я бачила обидва погляди, і мені стало страшно – в них була ціла історія.
Хлопець давно вже поминув нас, а я все думала про його темний погляд, і, може, через те пусті речі, безжурне щебетання моєї бесідниці робили на мене якесь тяжке, сливе трагічне враження… Бідна "червона шапочка", бігає собі по густому лісі, ганяючись за барвистими метеликами, не думаючи, що буде, коли сонце зайде і кривава заграва розіллється по лісі, пташки замовкнуть, метелики поховаються під листочки, а серед темних кущів засвітяться диким вогнем вовчі очі.
– Mon petit Chaperon Rouge, ne va pas dans la forêt! – я незчулась, як промовила се вголос.
– Il y a le loup qui va te manger, – докінчила панночка і засміялась. – О, не бійтесь, я того вовка не боюсь, у мене єсть на нього свої заміри.
Я глянула на неї здивовано: "Які заміри? Які можуть бути у неї заміри?"
Вона все весело усміхалась.
– Я знаю, ви натякаєте на Анатоля…
Ах, от що!.. Прийшлось мовчки прийняти такий зворот розмови.
– Ви, може, думаєте, що я вже "страждаю"? О ні! Тільки він мене інтригує, се правда. Знаєте, яка думка займає мене? Взяти б і закрутити голову сьому серцеїду, та так закрутити, щоб він просто збожеволів, а тоді сказати: "Adieu!" – і поїхати собі в Москву, а він тут нехай "страждає". От була б штука! Чорт меня побери! – вона тільки що налагодилась по-циганськи "взвизгнуть", але завчасу втрималась і затулила рота рукою. – Що се я, божевільна? адже ж ми на вулиці!
Ми, власне, стояли вже перед входом в сад отеля "Россия". Алла Михайлівна спинилась, згорнула парасольку, вибила нею порох на своїй сукні, потім хусточкою обтріпала парасольку і блузку, попросила мене подивитись, чи в порядку її волосся і капелюшик, сховала хусточку, знов розкрила парасольку і підібрала сукню, на сей раз краще уважаючи на симетрію. Властиве, тепер не було великої потреби підіймати сукню, бо в саду стежки були висипані морським грубим піском, а вулиця з курявою знов зосталась за хвірткою.
Ми йшли стежкою через сад, раз по раз стріваюча наряджених дам з гордими мінами і паничів, що йшли модною походкою, ступаючи на п'яти, розхитуючись і здійнявши плечі вгору.
– Алло Михайлівно, – заговорила я, – нащо вам здався той Анатоль? Залишили б ви краще сю "штуку", як ви се звете.
– Нащо він мені здався? Кажу ж вам, се мене інтригує. І знаєте, що я вам скажу? Вам се повинно подобатись, – я се роблю почасти для ідеї.
Я тільки глянула на неї широким поглядом.
– А так, для ідеї – реваншу! Він, певне, вже немало жінок заставив страждать, так от же нехай тепер спокутує.
– Ні, Алло Михайлівно, мене ваша "ідея" не чарує.
– Чом?
– Бо сей ваш "реванш"… як би вам сказати?.. от, як у вас у Московщині кажуть: "Овчинка выделки не стоит" [Не варта шкірка за виправку].
Алла Михайлівна раптом почервоніла.
– Що ж робити! я до інших ідей не здатна, се не моя спеціальність – ідеї… А звідки ви знаєте, що не стоїть "выделки"? Все ж таки ви не знаєте Анатоля.
Мені здалось, що її трохи образив мій тон, і я постаралась змінити розмову. Взагалі розмова з Аллою Михайлівною почала втомляти мене, теми у нас мінялись часто, швидко й без мети, як барвисті шкельця в калейдоскопі. Я була рада, коли ми спинились перед брамою міського саду, де снувалась публіка, входячи і виходячи.
Я подала руку Аллі Михайлівні.
– Бувайте здорові, тут ми розійдемось: я піду додому.
– Як же се? – запротестувала вона, затримуючи мою руку. – А я думала, що ви підтримаєте мені компанію я саду! Якось навіть непризвоїто самій проходжуватись.
– Ну, нічого, у вас багато знайомих, кого-небудь знайдете, – почала я вмовляти її, коли завважила, що вона мене не слухає, а дивиться кудись у глибину вхідної алеї розпаленим поглядом.
– Анатоль іде! – шепнула вона мені, стрепенувши мою руку.
Оддалік показався панич у ясному англійському костюмі, в жокейській шапочці і з хлистом у руці. Він ішов тією самою модною походою, що паничі в отелі "Россия". Обличчя його я не могла роздивитись, бо він був ще досить далеко.
– Ну, то тим більше, до побачення! – сказала я і визволила свою руку.
Алла Михайлівна вже не втримувала мене, навіть не глянула на мене, прощаючись. Вона стояла в гордій позі, голова була підведена тим самим рухом, що на портреті, який я у неї бачила, і вираз лиця був той самий, тільки на яро-червоному тлі парасольки і капелюшика се виходило ще більш "по-циганськи".
Панич наближався до брами, недбало помахуючи хлистиком. Я пішла собі геть від брами, але не додому, як сказала Аллі Михайлівні і як справді було замірялась. Море привабило мене. Воно розстилалось ген-ген, широке, спокійне і ніжно-рожеве. Я запрагнула того рожевого спокою, він мені був конечне потрібний після втоми сього дня. Я спустилась до самого моря сходами, що ведуть з набережної до маленької простороні між так званим "сквером" і міською купальнею. Се єдине місце в Ялті, де можна сидіти просто на піску, а не на лавці, і бачити, як хвиля вільно розточується по березі, не розбиваючись об підмурівок набережної чи об величезне каміння, навмисне накидане вздовж підмурівку, щоб захистити його від нападу моря. Се єдине місце, де навіть в "сезон" можна побути хоч п'ять хвилин в самотині.
Сонце вже ховалось за гори, хоч було ще не пізно. Місто вже було покрите довгою тінню гір, тільки вузенький краєчок берега передо мною ще блищав від останнього проміння. Узгір'я геть далеко за молом [Мол – мур, виведений в море для захисту пристані] темно-синьою хмарою спускалося в море і все темніло, темніло… По рожевій площині моря пробігали то золоті, то блакитні іскри, мінялись, блідли, а вкупі з ними блідла і рожева барва. Аж ось рожева барва зникла, повіяв раптовий вітер, хвиля сплеснула голосніше, освітлений краєчок берега почорнів, тінь швидко побігла геть аж на середину моря, що вкрилось дрібненькими білими гребінцями. Потім так же раптом зникли гребінці і вітер, а море знов стало спокійне, гладеньке, тільки сизе, як голубині крила. Се впало зненацька літнє смеркання, впало, затремтіло і знов заспокоїлось. Далеко-далеко, на самім горизонті леліло опалове світло – відблиск сонця; для Ялти сонце вже зайшло, але для степу за Яйлою [Яйла – гірський кряж, що оточує Ялту і відділяє її високою площиною від степу] ще світило. От ще хвилина, і горизонт стане фіалковим, ще хвилина, і місяць урочисто випливе з моря і простеле до самого берега широку, золоту, прозору путь, устануть зорі над горами і ясною громадою ітимуть за місяцем, віддалік, немов шануючи його чарівну владу. Я ждала тії хвилини, того тихого, величного тріумфального ходу світачів небесних…
"Та-ра-ра-бум-бі-я!" – гримнув раптом мідяний оркестр з міського саду, пробиваючись крізь гомін людських кроків і голосів. Я стрепенулась, мов збуджена зо сну. Тут же, коло мене так близько, понад камінним бар'єром скверу снувалася рухома юрба люду, жадібна втіхи, гомону, чаду, – а я ще марила про спокійні, стихійні радощі! Марна мрія!
Я встала і хотіла йти додому, коли се вгорі над сходами почувся голос Алли Михайлівни. Я стала в затінку під купальнею, мені не хотілось тепер стрітися з нею. Мені добре видно було її постать у прозорій сутіні літнього вечора. Вона стояла, взявшись під руку з Анатолем, і стукала парасолькою по камінному бар'єру. Мені видно було тепер зовсім виразно лице Анатоля. Чогось я зложила собі про нього думку, що він мусив бути кращим, ніж як я бачила його тепер. Звичайне прилизане обличчя… Коли ми бачимо на картинах такі обличчя, то кажемо, що вони намальовані погано, по-ремісницькому, немов з картону вирізані і лаком наведені. А проте такі обличчя в натурі бувають дуже часто. Вони обоє, Анатоль і Алла Михайлівна, тримались дуже близько один до одного, він притискав до себе ліктем її руку, а вона черкалась капелюшиком об його жокейську шапку.
– Так що ви говорили про мене з Трапінським? кажіть зараз! – допитувалась вона в Анатоля. – Кажіть, а то я вам шапку в море закину! – вона замірилась зірвати з нього шапку, але він перейняв її руку.
– Ага, от ви і в полоні! але перемога робить мене добрим: я міг би не сказати, та вже скажу. Ми з Трапінським ішли в заклад, що ви не відважитесь проспівати на самоті зо мною: "Мы в тишине, наедине…"
– Ого! я не одважусь? Я б зараз заспівала, якби не на вулиці.
– Ловлю вас на слові, ходім в сад, в бічну алею!
– Що ж, і ходім!
Пара подалась прудкою ходою через вулицю в сад.
Днів через два після того вечора я сиділа собі на балконі, в міському саду, в курзалі, і читала. Коли се хтось кликнув мене на ймення. Я глянула вниз. Алла Михайлівна кивала мені рукою.
– Ідіть лиш до мене! киньте к бісу ті журнали, рятуйте живу людину!
– Кого рятувати? хто гине? – спитала я.
– Мене рятувати! я гину від нудоти! – в голосі панночки бриніла нервова нотка.
Я зійшла до неї вниз. Зблизька я відразу завважила, що вона якась роздражнена, в очах неспокій. Вона держала в руках великий товстий листок магнолії і ламала його на дрібні шматочки; розкрита парасолька валялась тут же на землі.
– Чого ж се ви так нудитесь? – питала я її, привітавшись.
– А що ж маю робить? Які ж тут забави у сій пекельній ямі, де собаки казяться від спеки, а люди від нудоти?
– Ви, здається, знайшли були собі розвагу?..
– Се ви про Анатоля? Ану його к чорту! Я зірву з ним знайомість.
– Давно б так! – завважила я, але панночка, не слухаючи, провадила:
– Що він собі думав? Ви знаєте, що він мені випалив учора, коли я не схотіла їхати з ним удвох на Учан-Су?.. [Учан-Су – гірський потік в водопадом в околицях Ялти] Самі зважте, чи можна ж порядній дівчині їхати з ним удвох аж у гори?
– Коли ви питаєте моєї думки… – почала я, але панночка знов перебила:
– Звичайно, я не схотіла і не поїхала; тоді вій розізлився і ляпнув: "З вами, "светскими барышнями", чиста нудота – воловодіння безконечне! Не вмієте ви бути ні до кінця цнотливими, ні до кінця розпусними, але все наполовину". Так і сказав: "розпусними"! Нахал! за кого він мене має?
– Слухайте, Алло Михайлівно, я не буду читати вам мораль, бо все одно ви її слухать не будете, а тільки скажу, що краще залишити француженкам тії реванші, – нам, слов'янкам, вони не по темпераменту.
Алла Михайлівна стрепенулась.
– Француженкам? хіба ви що знаєте? чули про неї?
– Про кого? – здивувалась я.
– Про mademoiselle Girod, ту руду француженку! Вона руда, як вогонь, і вбирається звичайно в зелене.
– Бачила якусь подібну, але що нам до неї?
– Вчора Анатоль сказав: "От mademoiselle Girod, напевне, була б одважніша вас, il n'y a que les françaises pour ces escapades là!" Ви так мовби чули се.