Дияволиця

Гнат Хоткевич

Сторінка 3 з 4

Аби скоріше звідси, від цих насмішливих очей, від цих повних уст і взагалі від усієї цієї тонкої, якимось зеленим фартушком тісно обтягнутої фігури. І я — ох... зірвався з місця, як — скажу за браком більш естетичного порівняння,— як ошпарений цуцик, перевернув на бігу крісло й тікав. Ганебно, безславно тікав, а вслід мені дзвенів тихий, але яскраво-виразний водоспад срібного сміху. Але це було розпалене живе срібло, й кожна крапля його, падаючи на мою голову, пропалювала мені мозок і серце. В мене пленталися ноги, як у п'яного. Я був убраний цілком порядно, але я запахувався на бігу, бо мені здавалося, ніби я в халаті, з-під якого видно підштаники зі штрипками, а туфлі без задків шльопають мене по голих п'ятах і от-от упадуть, і я зостануся босий.

Я опинився аж у кухні — он аж куди загнала нечиста сила! Жінка, мішаючи щось на плиті, вирячила очі. Але геніяльні думки приходять завжди несподівано й я, махнувши жінці рукою — (мовчи, мовляв), побіг, не стримуючи кроку, далі. Треба вам знати топографію нашого помешкання й мати на увазі, що хід до... до... ну, словом, ви розумієте, був через кухню.

Аж там я заспокоївся. Панове, не смійтеся! Це справді єдине прибіжище всіх "униженньіх й оскорбленньіх", і коли вам доведеться знайтися в моїм положенню, я вам раджу зажити того ж засобу.

Чи довго чи коротко я заспокоювався, того вже не пам'ятаю, але термінова робота моя пішла к чорту, обід к чорту, настрій к чорту. Я одягся й вийшов. Хотілося — повірите? — паскудства, думалося: воно одне, велике паскудство, може мене отверезити. Правда, для того не треба було мені виходити з дому, а просто побалакати з жінкою, але раз уже вийшов... Та ще й те сказати: домашнє паскудство приїдається, як приїдаються домашні обіди: хочеться тоді пообідати в ресторані.

Де я ходив — не знаю; з ким бачився — не знаю; що говорив — не знаю, але додому вернувся пізно. Коли пройшов до кабінету, ліжко було постелене. Хто стелив? Вона чи жінка?

Я приложив лице до подушки, щоб по запаху довідатися, хто і — аж здригнувся. Під ковдрою лежала квітка...

...У мене закрутилася голова... Серце забилося, як у передсмертній муці. Я сів до столу й старався заспокоїтись, але не міг...

Що означає ця квітка?

Що би вона не означала, але в усякім разі це знак уваги, сигнал.

До чого? До якої мети?

Хіба я знаю? Зараз я знаю тільки, що ввесь тремчу, і далі моя мисль не йде.

Я випив води, але міг би випити цілий океан з таким же результатом.

Що ж робити далі?

Може, це випадок? Може, стелила вона ліжко, а за корсажем була в неї квітка й упала. Буває ж так, що квітки падають із-за корсажів...

Е, пуста розмова. Квітку положено умисне, сигналізовано, але де ключ до цієї телеграми-шифру? Чи це означає — прийди, я жду? Чи це знову насмішка і триндикання на моїх нервах? Так усяке триндикання мусить мати свій смисл, а тут?

Ні, видимо вона хоче мене побачить, але як? Може, там, окрім квітки, є й записка?

Я перешукав ліжко, під подушкою, під матрацом навіть — нема. Подивився на стіл, перетрусив папери — нема. І тоді тільки догадався, що треба було би бути зовсім глупою, щоби зоставляти записки та ще на столі.

Так. Значить, констатовано, що я для неї не нуль, що й вона думає про мене. Але чому? Я ж не красун, не першої молодості... Невже тому тільки, що я хазяїн? Ні, ні, це було би вже занадто пошло. Вона не така.

Так що ж це? Любов?

Ну-у... смішно... У мене ж є дзеркало.

Так що ж тоді, до сто чортів?

От для того, аби це розгадати, і треба піти до неї, до її кімнатки (ми були остільки "культурні" з жінкою, що мали для слуги окрему, хоч і маленьку, але все ж окрему кімнатку).

Піти до кімнати служниці?.. Фе!..

Та не фе, а таки я піду. Я чую, що піду! Тільки як? У якім виді?

Чи так як стою, чи "негліже"?

Як то — "негліже"? В підштаниках? Фе!.. Ні, як уже йти, то йти одягненому. Це дасть перевагу (і навпаки)...

А що, як я зайду, а вона почне кричати: "Ах! ах! Уйдіте! Мадам!.. Ваш муж! Ах! ах!.."

Чорт би тебе взяв! А квітка тоді що означає? Зрештою, я буду вбраний і можу сказати, що зайшов розпорядитися, аби завтра мене збудили о шостій, хоч такому поясненню з мільйона людей не повірить дев'ятсот дев'ятде-сять дев'ять тисяч дев'ятсот дев'ятдесять дев'ять осіб.

Але все ж я буду вбраний, і це буде мій плюс. Плюс безсумнівний.

Так... плюс... А що, як я тихо відхилю двері, а з ліжка протягнуться до мене дві голих руки й гарячий шепіт "нарешті!" проколе серце? Тоді ж плюс обернеться в мінус!.. Ех!.. У жінок костюм далеко конструктивніше зроблений.

Признаюся, ця проблема спутала мої думки цілковито. Я серйозно кажу!

Перевагу взяла фракція, котра голосувала за присутність повного убору. На випадок чого позбавитися убору все ж легше, ніж його здобути.

Словом — рішено, я йду. І йду отак, як стою. Хіба тільки трошечки побризкаюся парфумою. Зрештою, навіть цього не треба робити, бо на світі існують не тільки прозрочисті нервові ніздрі, а й носяки власних жінок, які теж здорово чують парфуми.

Я рішився, але здійснити це рішення на практиці показалося далеко трудніше.

Насамперед знову топографія. Жаль, що ви не вивчили досі розположення наших кімнат — тоді мені не треба було би всього цього описувати. Річ у тім, що до покою Фатьми треба було йти коридорчиком мимо дверей жінчиної спальні — це раз. Чорт же її знає, чи спить вона (не спальня, а жінка), чи ні. Як ото броненосець пливе собі, пливе — торох, і наткнувся на торпеду. Отак може й коло жінчиних дверей понасовано торпед в усі щілини. Наступиш — і нараз електричні дзвоники як загуркотять по всьому домі!.. От і вийде:

Ходит птичка весело

По тропинке бедствий,

Не предвидя от сего

Никаких последствий.

А ргорох, о "ггаследствиях". Ну, та це потім... Так от мимо жінчиних дверей — це вам раз.

В кінці коридорчика двері — це вам два! За цими дверима маленький передпокоїк і з нього двері вже до кім-наточки Фатьми. Троє дверей — жартуєте? А всі ж вони причиняються туго, а всі ж вони скриплять, а всі ж вони скавучать, як прокляті собаки. Ні, європейський спосіб відгороджування за поміччю дверей не годиться. Якби були просто завіси, драпрі — це з усіх боків було би краще.

Ну, припустім, що я подужаю всі двері — а далі що? Е, що буде далі — побачимо. Хіба я можу вгадати? Треба йти й кінець.

Але знову це тільки здалося, що так легко. Коли я попробував, то не міг здвигнутися з місця. Ноги дрижали, всього мене била нервова пропасниця. Невже тут грає ролю те, що я вперше зраджую жінку? Шкода, було б напрактикуватися. А то бач, як погано без практики.

Трошки я заспокоївся. Не заспокоївся властиво, а перестав тіпатися, яку танці святого Віта. На пробу пройшов навшпиньки по кабінету — чи не скриплять черевики. Черевики то не скрипіли, але немилосердно скрипіли половички нашого старенького паркету. А будь ти трижди прокляті і паркет, і той, хто його вигадав (і той хто його не ремонтує от уже, мабуть, літ вісім).

Ну, нічого: в коридорчику там дошки.

Я вийшов з кабінету. Тиша, звичайна нічна тиша, але як же голосно стукотить моє серце!..

Нічого не видно. Я йду помацки й то тільки тому, що знаю напам'ять.

Нічого не видно. Я йду помацки й то тільки тому, що знаю напам'ять.

От іду мимо жінчиних дверей. Зупинитись?.. Послухати?

Я зупинився, але, само собою, нічого не вчув. Звичайно жінка моя хропе, як гренадерський кінь, але сьогодні щось нічого не чутно. Може, вона стоїть так само по той бік дверей, як я по цей і чекає скрипу?

А, була-не-була!.. І я двинувся рішуче вперед. Двері — о чудо! — двері не рипіли. Як таємні сообщники, як демони-спокусителі вони помагали мені, штовхали в обійми гріха. Гріха? Фатьми!

От і двері до самої Фатьми. З мужністю, з якою кидається людина в бездонну пропасть, одчиняю я ці двері, аж зажмурюючи очі, бо не знаю, нічого не знаю, що мене стріне цю ж хвилю. Може град оплеух, може аксесуар мольеровських п'єс, з якого виливають дещо на голову невдачливого ухажора — все ж може бути.

Коли я одкрив очі, я побачив Фатьму. Вона лежала вбрана на ліжку, закинувши руки за голову. При моїм уході не здригнулася ні мускулом.

Я стояв, не знаючи з чого почати. Вона розпочала сама.

— Сідайте.

Я тоді тільки побачив стілець коло її ліжка. Прямо таки коло її ліжка. І один. Більше сідати було ніде. І я сів.

Близькість до неї кружила мені голову, але я не смів, от не смів ні на що собі позволити. Струнка, як пальма, лежала вона, схрестивши ніжки в тонких туфельках.

І знову я мовчав, тільки мовчав. Ініціатива вся була по її боці.

— Незрозуміле? Правда? Все. З початку до кінця. Я кивнув тільки головою.

— А між тим, як це просто і... прозаїчно. Вона рвонулася з ліжка й сіла.

— Ах, якби тільки міг мене хто зрозуміти! Я вчитися хочу, розумієте ви, вчитися! Вчитися. Але для того треба грошей, хоч би тільки за право навчання. Де я їх візьму? Заробляти проституцією — я не можу, я не впала ще так низько. Інших способів я не знаю. І я пішла в служниці. Але мене ніхто не хоче держати. Отак як і ви, в першу ж ніч являється глава сімї, але ви прийшли хоч корректно, а ті... простіше приходять. І я мушу тікати сама, щоб не діждатися, поки мене вижене господиня. А я ж молода, може непогана, я жити хочу, я можу поковзнутися... і тоді прощай моє вчення. Покочуся по похилості до звичайного кінця: венерична хороба, лікарня, могила... Я ж бачу все те, ясно бачу, і от не знаю, не знаю, що зі мною буде...

— Фатьмочка... дорога... (це я, це в мене отверзлися уста). Та я ж вам поможу! Скільки треба? Вона сумно похитала головою.

— Не ви перший. І цей хід я розумію. "Облагодетельствовать" ніби платонічно... "я нічого не хочу, я так, від доброти серця"... а в середині сподіватися, що вдячність зобов'язує, і там, згодом, може ниточка докотиться до клубочка. Знаємо ми й цей підхід.

— Фатьма, дорога...

— Ах, яка там Фатьма, дайте спокій,— і вона нервово пересмикнула плечима.

Я почав її завіряти у власнім благородстві, що я ніколи... і в думках... та Боже мене сохрани... та я ж прецінь культурна людина і т. д., і т. д.

Нараз вона почала поволі-поволі хилитися назад, мов би її хто валив. Упала навзнак, розкидала руки і тихо засміялася.

— Ох, мужчинки, мужчинки, які ви всі однакові й як легко вас водити за ніс.

1 2 3 4