Коли йому розповіли про цю пригоду, він поблід і з тривожними думками довго походжав сюди-туди. Нарешті підійшов до жінки і сказав:
– Що ж ти наробила? Коли посіяно, треба жати, а інакше – людям на посміх.
– Не сіяла я того лихого зерна, – відповіла вона, плачучи. – Лучче померти, ніж скористати з того жнива.
Він кинувся до жінки з кулаками, але вона вискочила за двері і сховалася, поки не минула його лють.
Відтоді Карпо зовсім занехаяв господарство і рідко коли посилав на панщину своїх парубків.
Економ дивився на це крізь пальці і все йому дарував, адже Карпо заявив панові, що хоче бути вільним, і великі гроші обіцяв, щоб викупити себе і землю, на якій жив.
Якось увечері в будинку за своїм звичаєм Карпо схопився, підійшов до вікна і сів у задумі. Чути було, що він розмовляв сам із собою. Дружина попросила його, щоб він заспокоївся. Карпо тільки відказав:
– Повернуся завтра, – гримнув дверима і пішов невідомо куди.
Гапка покликала до себе знайому жінку, бо боялася одна ночувати. Ледве тільки задрімала, чує, що хтось торкнувся її руки гарячою долонею. Глянула і бачить: той чоловік, що її недавно наполохав, стоїть, чудернацьки вдягнений, позирає на неї, і очі його горять, як дві свічки, на голові шапка і пояс, яким він підперезався, червоні, як вугілля чи розпечене залізо. Гапка заціпеніла від страху, ледве руку змогла підняти, щоб перехреститися. І він вмить зник.
Гапка розбудила свою товаришку і розказала їй про привида. Вони якийсь час розмовляли, а коли заспокоїлися, то знову те марево з'явилося перед ними і знову зникло, щойно вони згадали Ісуса і Марію. Тоді вони встали з ліжка і, запаливши світло, молилися, аж поки півень не заспівав.
Після цієї пригоди Гапка послала до своїх батьків жінку, щоб та повідомила про те, що з ними сталося, і просила порадити, що робити в таких випадках.
По всій волості розійшлася чутка про те, що змій страшив Гапку, приходячи до неї в різних личинах. Карпо ж доводив усім, що ці чутки неправдиві, що його дружина схибнулася, а може, чорт і провідує її за якісь гріхи.
Герасим зі своєї жінкою, коли сонце вже хилилося до заходу і в полі закінчилась праця, пішли провідати свою дочку. Гапка, як побачила їх через вікно, то з великою радістю вибігла назустріч і зі слізьми оповіла про свої біду.
– Ну от, – зітхнув Герасим, – коли я ще перед весіллям говорив економу і іншим двірським людям, що Карпо вигодував собі змія, який дає йому багатство, то сміялися і кпили з мене: "Ти, дурню, плетеш невідомо що". А коли це дійшло до пана, то він розгнівався: "Слухай, хаме, коли будеш молоти ці дурниці, то дістанеш сотень п'ять різок і половину голови виголю, як божевільному". Що ж вони тепер на це скажуть?
Мати, плачучи, сказала:
– Як тільки зберемо урожай, тоді підемо разом до Пречистої. Переконай і його, щоб ішов з нами і висповідався. Бог змилується. А ось це в мене свячені трави і церковне кадило, якими кожен вечір будеш обкурювати хату, і, може, дасть Бог, усе направиться.
Так, сидячи, розмовляли вони, а Карпа у той час не було. А тут і смеркло, у хаті потемніло. Ніч була тепла, небо чисте. Повітря таке тихе, що, здається, волосина не ворухнеться на голові. Після вечері, адже погода була чудова, парубки пішли ночувати в поле при конях; інші в стодолу на свіже сіно. В хаті тільки Гапка не могла наговоритися зі своїми батьками. Тихо було всюди, тільки раз по раз потріскував ґніт свічки, яка догоряла. Гапка роздмухала вогонь і кинула на жарини свяченого зілля. Відразу ж з-за стіни пролунав мовби шум раптового вітру, і блискавка пробігла по будинку. Задрижали всі.
– Ось він, – повідомила стривожена Гапка.
Усі змовкли і, молячись, чекали, що буде далі. У печі стояли горщики. Один з них підлетів догори, упав на підлогу і розсипався на дрібні черепки. Збан з квасом, який стояв на лаві, вискочив на стіл, а зі столу кинувся на землю і розлетівся на друзки. Кіт злякався, зблиснув очима і, пирхаючи, сховався під лавою. Різне хатнє начиння почало літати з кутка в кут.
Герасимова жінка зняла з себе мідного хрестика:
– Нехай він буде твоїм захисником, – сказала і вдягла на шию доньці.
Коли благочестива жінка вимовила ці слова, дрібні, мов град, камінці, вилітаючи з темних кутків, відскакували від стін‚ а важкі каменюки вилітали з печі. Батьки з дочкою, закликаючи на допомогу Пречисту, вибігли за двері.
Зібралася вся челядь та зі страхом і здивуванням поглядала на будинок. З вікон і від стін летіло каміння різної величини. Всі позирали на цю дивовижу і не знали, що робити.
Минула північ, заспівав півень. Врешті стрілянина вщухла. Проте ніхто не відважувався увійти до будинку. Челядь чекала сходу сонця на подвір'ї, а Гапка пішла з батьками до їхньої хати.
Коли сонце було вже високо, приїхав Карпо. В хаті пусто. Зустрів одну тільки наймичку, яка прийшла з поля, побачивши, що повертається господар. Спитав у неї:
– Що тут сталося? Де моя жінка?
Наймичка оповіла йому, як все було. Карпо налякався й поблід.
– Вона мене загубила, – закричав і відразу пішов до чарівника Парамона.
Звістка про подію того самого дня розійшлася по всій околиці. В панському маєтку одні повірили, що то все робота сатани, інші ж сміялися, кажучи, що тут просто чийсь бешкет. Герасим повідомив про все священику, просячи щоб він цього ж дня освятив Карпову садибу, в якій поселився сатана.
Над вечір цікавий люд поприходив з усієї волості, щоб побачити тії дива.
Прийшов економ і з ним багато молодих та сміливих хлопців з маєтку, які, не вірячи в сатанинську силу, сподівалися, що зловлять якого-небудь бешкетника. Кілька з них, не зважаючи ні на що, навіть відчинили двері і хотіли увійти до будинку, але не встигли стати на порозі, як усі з криком кинулися назад, бо камінь луснув одного з них так, що хлопець ледь не знепритомнів. Люди відступили трохи далі від будинку, а каміння щораз то густіше сипало звідти.
Карпо від розпачу змінився весь і, мов очамрілий, проклинаючи дружину, сусідів і челядь, хотів увірватися в хату, але йому не дозволили. Парамон, що стояв поряд, шепотів щось, але своїми чарами вже не міг допомогти. Пан, опанований цікавістю, приїхав також і, не відважившись наблизиться до хати, наказав оточити садибу і чекав, який кінець буде цим жахам.
Священик учинив святий обряд і, коли зі свяченою водою хотів підійти до стін, умить весь будинок охопило полум'я, і будівля звалилася.
Здивований люд, дивлячись на таку помсту злого духа, здвигав плечима. На місці, де стояв будинок, тліло тільки вугілля і диміли головешки. Священик повертався додому, роздумуючи про безглузді вчинки своєї пастви. Парамон, відходячи‚ трусив головою і лаяв нещасного Карпа: "Добре, дурню: як постелив, так і виспався".
По всій околиці, у сільських хатах і в панському палаці, довгий час говорили про цю пригоду. Карпо невідомо де подівся після тієї страшної пожежі. Зник і вже більше не провідував ні своїх приятелів, ні тестя, ні жінки. Різне про нього думали. Одні міркували, що він злигався з лиходіями, які переганяли крадених коней. Інші селяни казали, що зустрічали Карпа зовсім безтямного, зачувши їхні голоси‚ він, як дикий, утікав у ліс.
Минуло кілька тижнів. Шукаючи качок, якийсь ловець ішов берегом озера. День видався хмарний, хвилі билися в берег. На піску біля самої води він ще здалеку побачив викинутий водою труп, якого хвилі вкривали піною. Важко було пізнати, чиє це тіло, але одяг і перстень на руці вказали на Карпа. Так нещасний скінчив своє життя. Без молитви і без священика там таки на березі труп закопали.
Гапка кілька років жила при батьках, від печалі і страху весь час хворіла. Після смерті батьків і вона згасла, як свічка. Царство їй небесне. В своєму благочестивому і цнотливому житті була вона зразком для усіх навколишніх жінок. Хоч було це давно, проте і тепер там, де вона слізьми поливала сад, зеленіють вишні і яблуні, і квіти там щовесни найгарніше цвітуть, дівчати в святкові дні плетуть з них вінки і прикрашають ікону Пречистої.
Зухвалі вчинки
Коли був я ще зовсім молодий, пам'ятаю, жив у нашому селі селянин Антін. Мав він гарне господарство, біди не знав, а що був бездітний, то узяв дитя невідомо від яких батьків. Його охрестили Василем. Антін виховував його, як свого рідного. Коли хлопець виріс, то почав гонити худобу на випас, але був великим ледарем і збитошником. Завсіди скаржилися на нього: то корови пустить на засіяне поле, то облає когось гидкими словами, то каменем кине. Ідуть скаржитися Антону, але Антін любив його і не хотів нічого слухати, а потурав у всьому, а той ріс і робився все гіршим і задерикуватішим.Зібралися одного разу на панщину. Було то після св. Петра, і Василя також послали на роботу. Він, як звичайно, з кожним зачіпався, ні про кого доброго слова не сказав. Був тоді день дуже спекотний. Ополудні війт наказав покласти коси і перекусити чим хто має. Усівшись на лужку в коло, говорили ми про те та про се. Раптом бачимо, як один селянин, що було відійшов чогось від нас, стоячи у гаю, махає рукою і кличе до себе:
– Швидше, швидше, ходіть сюди, покажу вам диво!
Ми побігли туди. Селянин показав рукою на недалекий бір:
– Гляньте, що робиться.
Ми побачили перед собою дивиса нечувані. Полісун іде бором, голова вища сосен, а перед ним вибігають на поле величезні череди білок, зайців та інших звірів; у небі застять сонце, відлітаючи геть, тетеруки, куріпки та інше птаство. Полісун вийшов з лісу, перетворився на карлика, і зразу ж з поля і лугів піднялися мотилі та інші комахи і‚ мов темна хмара‚ закрили усе навкруги.
Збитошний Василь схопив камінь на полі, підбіг туди, де стояв Полісун серед трав, і кинув у нього каменем, гукаючи:
– Згинь, пропади!
Полісун, закричавши страшним голосом, що аж листя посипалося з дерев, піднявся з трави, ніби величезний чорний птах і, голосно б'ючи крилами, сховався за лісом.
Нас охопив неспокій. Дивимося всі на Василя, дивуючись його відвазі. А він, від гордости за свій учинок, сміявся до сліз. Був між нами один досвідчений чоловік, який сказав:
– Чув я від старих людей, що така зухвалість приносить лихо. Вигорять тут ліси і пущі, буде мор на худобу, але і тобі, Василю, не мине це безкарно.
– Що мені до того, – відповів Василь.