А коли полум'я згасло, я побачив повну мидницю страхітливих гадів; їх очі світилися кривавим блиском. Дивлячись на цих страшних почвар, пан Рилець промовив:
– Це страховища минулого, в них прокинулося життя, з'явилася і отрута смертельна; біда, коли торкнешся їх рукою: окремі з них можуть завдати невиліковних ран, інші вбивають на смерть. Але воскрешати цих монстрів минулого треба заради того, щоби у порівнянні з сучасним поколінням краще пізнати світ новий і старий.
Сказавши це, він поклав на стіл аркуш білого паперу, розсипав на ньому різнобарвний порошок, попирскав сапфіровою і червоною водою – і на папері, як на хмарі, з'явилися красиві веселки. І раптом звідти злетіли чудесні барвисті мотилі: вони снували у повітрі, а згодом обліпили стіни і вікна і скидалися на дивовижні квіти. Пан Рилець промовив:
– Це краса і оздоба молодого світу. Мотилі чарують, захоплюють око; перли, рубіни і алмази виблискують на крилах; колись у них не було таких красивих кольорів.
Вже біля опівночі за допомогою тих кольорових вод оживляв пан Рилець все нові і нові істоти: серед них я бачив стоногих, стооких, стоголових страховищ, описати їхні жахливі рухи та дивні постаті – річ неможлива.
– Я воскресив, оживив природу допотопних віків, – продовжував далі вчений‚ – ти бачив морські істоти, бачив отруйних гадів, бачив красивих мотилів. Дивися тепер, у що знову все це перетворилося: замість раковин, плазунів і страшних гадів – земля та кавалки вапняку. Де ж ті золоті, схожі на коштовне каміння мотилі? Тільки пилок зостався по них: те, що пережило свій вік, жити не може; непереможний час владарює над цим світом. Одна, одна тільки Саламандра безсмертна, вона – чистий вогонь, і світло цього вогню вічно світити буде. Але той, хто досліджує природу, повинен воскрешати її хоч на короткий час – ця наука в самотньому моєму житті найприємніша для мене забава. Таким чином я ховаюся від юрби. Проте в мене тут є друзі, з якими я іноді ділюся думками; наступної неділі запрошу їх на вечір, приходь і ти до мене, приємно проведемо час серед гарних людей.
Отак ми розмовляли аж до півночі; і я, пізно повернувшись додому, довго не міг заснути: перед очима стояли гади, живі плазуни та мотилі.
Наступного дня я піднявся рано, поставив на стіл дві пляшечки гайнарівських вод, почав дивитися на їхні живі, чудові кольори, міркуючи про їхню міць, яку не так давно бачив у дії; з приємністю мріяв про тайни, про чудеса, які можна повідомити світу з допомогою цього скарбу. Солодкі мрії опановували мною і в час прогулянки за містом на березі моря. Але ах! Не передбачив я того, що людська мудрість, яка розкриває тайни світу, може закінчитися великою бідою, великими стражданнями.
Прийшла неділя, настав призначений вечір; я поспішив до пана Рильця. Йшов туди пішки; вибило сьому: на темних вулицях подекуди тьмяно світили ліхтарі; небо було погідне, тільки холодний вітер дув з море. Підходячи до його хати, почув я страшний шум морських хвиль, а у вікнах помітив світло запалених свічок.
Мене зустрів німий лакей і відчинив двері. Тут дивне видовище відкрилося перед очима: п'ятеро гостей високого зросту і пан Рилець стояли коло столу, тримаючи в руках повні келихи, з яких бухав вогонь, при цьому всі разом кричали:
– Хай славитися Саламандра!
Вони вихилили келихи, а мені здалося, що випили чисте полум'я. Побачивши мене, господар промовив:
– Ти спізнився і не випив з нами полум'я на славу Саламандрі, жменя попелу якої – ланка, а воскресіння і життя – безконечний ланцюг.
Сказавши це, він налив келих, підпалив його, і я, вигукнувши "хай славитися Саламандра!", випив, аби не відрізнятися від решти гостей і догодити господарю.
Потім пан Рилець дістав з шафи кольорові воді Гайнара, наказав німому хлопцеві наповнити мидницю та інший посуд водою і в присутності своїх гостей знову почав із землі і потовченого вапняку воскрешати раків, гадів, мотилів та інші істоти; коли всі із здивуванням побачили ожилі допотопні істоти, він наказав змінити воду, принести листя з дерев і трави.
– Подивимося тепер на сучасність, – промовив він, – одна вода червоного кольору покаже нам найдрібніші істоти краще, ніж найдосконаліші мікроскопи.
Він влив одну краплю в мидницю з морською водою, і там на наших очах з'явилася безліч дивних і страхітливих істот, які на очах починали рости, потім діставав звідти жахливих почвар, клав на стіл: вони нагадували риб, морських тварин, ящірок і крокодилів. Те ж саме учинив потім з криничною водою – й інші з'явилися монстри. Розклавши на столі листя дерев і траву, він покропив усе червоною водою, і тут з'явився невидимий світ у надзвичайних, фантастичних постатях: крилаті дракони, сфінкси, кентаври і гідри почали кружляти по широкому столу; тривога пронизала серця глядачів.
Ці та інші досліди тривали до самої півночі, а коли пробило другу ночі, ми розійшлися по домівках.
За час мого перебування в Одесі я ще кілька разів відвідував будинок пана Рильця, адже мене бавило його товариство і вчені розмови. Коли перед від'їздом я завітав до нього востаннє, щоби попрощатися та подякувати за ласку, він, даючи мені дві пляшечки зі спиртовим настоєм, а дві з олійками та дещо зі своїх порошків, застеріг:
– В тебе тепер води Гайнара і все, що потрібне для дослідження природи – воскрешай же минуле, викликай з могил померлі істоти; вивчай тайни всіх минулих сторіч і теперішнього світу, – і всюди побачиш чудеса, які іншим і не снилися; побачиш руку Творця, але не переступай межі, не досліджуй дух, адже тут потрібно вищу силу, тут потрібна прозорливість. Не забувай, що ти людина, не віддаляйся від свого тіла без волі Того, хто тебе з ним з'єднав, і оком свої душі не вдивляйся в іншу душу.
Зеноне! Я не послухався, залишив без уваги ці перестороги, зробив інакше; той скарб, який маю, ту міць кольорових вод я використовував на інше; я забув про минуле і про майбутнє, хотів уже сьогодні бути в раю у цьому житті, на цій землі хотів бачити Духа в образі ангела. Я запізнався з Аделею, вона стала для моєї душі тим богом, тим ідеалом, якого я шукав на цьому світі. Блукаючи степами і дикими скелями на березі Тетерева, думав я про неї, про неї мріяв; душа моя без неї спокійною бути не може, я відділився від тіла, забув про своє тіло, забув і про земне життя, – загубив себе. Зеноне, в далекій стороні, коли хто з моїх давніх знайомих спитає про мене, скажи, що живе, але життя його страхітливе. Але і сам я хутко залишу цей край, покину це чуже тіло де-небудь на чужій землі.
Самотницький замовк. Зенон поглянув на нього з жалем у серці; не міг нагадати йому про надію, адже його надія згасла назавжди; пообіцяв тільки виконати його прохання. І Самотницький знову подався у мандри.
Примітки:
2 Згідно тодішньої преси, епідемія холери на Волині лютувала також у 1848 р.
3 Трембецький Станіслав (1739–1812) – придворний поет останнього короля Речі Посполитої Станіслава Августа Понятовського. Писав байки, сатири, оди, поеми, панегірики. Автор поеми "Софіївка".
4 Залеський Юзеф Богдан (1802–1886) – польськомовний поет-романтик, для якого Україна і її люд стали предметом любові і ностальгії.
5 Мальчевський Антін (1793–1826) – польськомовний поет-романтик. Походив з Волині. Автор поеми "Марія. Українська повість".
6 Гощинський Северин (1801–1876) – польськомовний поет-романтик. Родом з України. Найвидатніший його твір – поема "Канівський замок", в якій описані часи гайдамаччини.
7 Падура Томаш (1801–1871) – польськомовний та українськомовний поет. Вивчав і використовував у своїй творчості український фольклор.
8 Пйотровський Константин – польськомовний поет і перекладач. Автор виданого в 1836 р. у Бердичеві збірника віршів.