Я не знаю, чи вижив би взагалі після цього всього, що було, якби не вірив у нього. Розумієте? Такі взаємини вам незрозумілі, але без нього я просто не хотів би жити!
— Ти — молодий, тому так говориш! Життя багатобарвне, цікаве, яскраве… А ти справді зараз нічого не боїшся?
Він знизав плечима.
— У мене попереду все невідоме. Як жити, де жити, ну, фах я тут набув, ще ж малюю, то піду на завод кудись, а може — художником прилаштуюсь. Це все дурниці. Мене може хвилювати лиш одне — я змінився фізично за ці два роки, що ми не бачились, я став інший, сильніший, я вже дорослий… Віталій любив мене підлітком. Як він мене тепер побачить?
— Отже, ти сумніваєшся?
— Ні, не сумніваюсь. В суті не сумніваюсь, а це дрібніше, це ніби зачіска в тебе інша, чи ти засмаг, або, навпаки, зблід через хворобу. Я аж ніяк не вірю, що суттєво щось може змінитися. Але все-таки. І тому — ось ще до листа моє нинішнє фото.
Я повернувся до Києва. Родинне моє життя ставало дедалі напруженішим. Дружина часто жила у батьків, а я їздив у відрядження, і так ми якось і ладили. Але мої повернення з відряджень, не були, вочевидь, тепер радістю ні для мене, ні для дружини. Донька — єдине, що нас зв'язувало зараз, чимдалі більше опинялась в полоні уявлень про життя і світ, які мали моя дружина і її батьки, і я лише сподівався, що десять років — це ще не вік свідомости, ось вона підросте і зрозуміє мене вповні. Зараз донька була для мене єдиним світлим промінцем у домашніх моїх умовах.
Я приїхав і втрапив на чергове розбирання наших взаємин, яке вже не мало ніякого значення, бо, як день без кінця, програма наших особистих звинувачень була та сама, лише деталі інші.
Кілька днів збирався написати до пані Ткаченко, але все не знаходив психічних сил і настрою. Адресу я вже мав. Але тут трапилось відрядження на Волинь, і я зголосився поїхати, рахуючи втрапити і до Ковеля.
У дорозі я взявся знову перечитувати Олегів лист до Віталія. Я зробив собі з нього фотокопію про всяк випадок, і ось він повністю.
Олегів лист
Мій дорогий, мій єдиний друже, моє опертя у світі!
Я ніколи не втрачав віри в тебе і в нас, попри всі ці роки нашої розлуки. Я знаю, що ми зустрінемось і життя ще перед нами, і все буде гаразд. Сподіваюсь, що й ти так само у все віриш, як і я! Ні, не сподіваюсь, знаю! Доля врешті почала до нас повертатися обличчям. Ось бачиш, з'явилась нагода контакту, а згодом буде зустріч.
Я ніколи ні про що не жалкую, ніколи. Все, що було у нас — прекрасне і неповторне!
Ти снишся мені дуже часто, я засинаю, обіймаючи подушку, і шепчу твоє ім'я. Ти завжди зі мною, завжди! Я ніби ніколи не виходив з твоєї кімнати увесь цей час, а все, що відбувалось зі мною упродовж цих років — важкий сон, з якого я прокинуся лише, коли тебе побачу.
Я повинен був щось зробити тоді, коли тебе засудили, мусив втекти з дому, бо я не міг там більше лишатися, іншого шляху не було, аніж піти туди, куди пішов ти. Піти на дно, аби вийти з нього разом із тобою. Мабуть, я діяв, як хлопчак, можна було якось інакше, але тоді не бачив іншого виходу, і вчинив так, аби мене посадили за хуліганство.
Не уявляв собі, що доведеться пережити в тюрмі, а потім тут, у колонії. Рівень тих, хто тут сидить, взаємини між ними, все це страшно — стільки бруду. Але я вижив, скоро буду на волі, нічим себе тут не плямував, і лише не знаю, куди мені дітись, що робити далі?
Тому чекаю твоєї поради, спрямування. Бо які б я не будував собі плани, вони повинні бути узгоджені з тобою. Зустрінемось, будемо вирішувати, що далі.
Я багато малюю тут, завдяки малюванню мені багато легше, ніж іншим. Школу закінчив тут — на відмінно. Отже, тримаюсь і дивлюсь у майбутнє з вірою і надією. І з любов'ю.
Чекаю твого листа так, як чекав би найбільшого можливого в цих умовах свята. Чекаю. Чекаю. Чекаю.
Цілую міцно тебе
твій завжди
Олег
P.S. Я розповів тому, хто дасть тобі цього листа, про нас усе. Можеш йому довіряти. Я переконаний!
— Він і так постраждав невинно, що ж ви від нього ще хочете? Навіщо він вам? Знову писати про нього якийсь бруд? Лишіть його в спокої, прошу вас! Віталік — мученик, а не грішник, це я вам кажу, його мама. Він чистий перед Богом і людьми. Це частка всесвітнього зла наклала на нього свою тінь. Але це мине. І лишіть його в спокої!
Варвара Павлівна дивилась на мене глибоким вологим поглядом. В її темних, схожих на циганські, очах була тривога і водночас якась майже релігійна впевненість у своїх словах.
Вона насторожено зустріла мою журналістську картку, і на мої запитання про сина очі її сповнились слізьми, які вона із зусиллям стримала, щоби продовжувати розмову.
Маленьке чепурне помешкання, на стінах багато картин — усі Віталія Ткаченка. Химерні палаци і замки у хмарах, у туманах, таємничі людські обличчя, переплетіння двох тіл, що творили ніби одне інше тіло, все наповнене дивним, блакитним світлом. Трохи нагадувало Реріха, трохи Чурльоніса, але було своє, зовсім своє. І це кликало кудись, щось пробуджувало всередині мене, непокоїло і заспокоювало водночас. Це був заклик, знак питання із відповіддю у вічності.
— Як гарно! Я ніколи не бачив картин Віталія. Він справді видатний художник!
Мені вдалось таки заспокоїти Варвару Павлівну щодо моїх намірів, і, врешті, я просидів у неї кілька годин.
— Я не можу засуджувати свого сина ні за що. І не тому, що я його мама, повірте мені! А тому, що такі, як він дуже важко живуть у нашому світі. Бог дав йому велику душу, доброту і щирість, дав талант. Але позбавив захисности, розумієте, отого первісного інстинкту самозбереження. Він завжди був добрий до всіх. Його обманювали, дурили, обкрадали, а він однаково не втрачав своєї доброти і віри у вищу істину, в торжество справедливости.
Раніше я так і не бачила цього Олега. Все збиралась до Києва, аж тут трапилась та біда. Але на суді я його побачила. Як він говорив про Віталія! Як вірив у нього!Що ж я можу тут засудити? Бачить Бог, якщо люди аж так кохають одне одного, то чи є право ламати це і судити когось? Не судіть, бо й вас не судитимуть — каже Святе письмо! Я не засуджую їх. Боляче, страшенно за все боляче. Але якщо так сталося, то мало статися.
У тому процесі чимало говорилось про його політичну характеристику, як украй неґативну. А сьогодні, бачите — вже нема СРСР, є незалежна Україна, вже й закон прийнятий, який би міг його звільнити. А він усе ув'язнений…
Я заспокоїв Варвару Павлівну, що незабаром усе зміниться, що справді йдуть нові часи, і запропонував написати листа Віталієві, до якого збираюсь поїхати.
Отут вже Варвара Павлівна пустила сльозу, узялась писати, а в міжчасі дала мені альбом, в якому на мене дивився смаглявий, як воронятко, хлопчик, потім чубатий підліток з лагідною посмішкою, а потім бородатий циганкуватий чоловік із темними сумними очима.
— Я вас слухаю.
Трішки приглушений м'який баритон Віталія Ткаченка видавав тривогу і стримувану напруженість. Він дивився на мене спокійно й уважно, і я не міг не відзначити справді дивно заворожуючий погляд його темних циганкуватих очей. Коротеньке темне волосся облягало пропорційну голову, коротка густа борідка й вуса густо-чорні, перебиті були вже доволі виразним мереживом сивини.
— Я — журналіст. Але до вас я приїхав з іншою метою… Тобто не стільки як журналіст, скільки посланець з листом… від Олега…
— Що-о-о?
Віталій зблід, просто пополотнів. Мені навіть здалося, що він може зомліти.
— Дякую. Дайте, будь ласка, листа!
Голос звучав хрипко і тремко. Чоловікові було важко говорити.
Я мовчки витягнув листа.
Ні слова не кажучи, він розгорнув його. Спершу схопився за фото і довго в нього вдивлявся. Потім прочитав листа раз, потім ще раз, потім ще раз.
Я чекав. Здавалося він читатиме цього листа ще і ще, ще, забувши про мою присутність.
Врешті він відклав листа і повернувся до мене.
У його очах стояли сльози. Він і не стримував їх, не приховував, дивився на мене і мовчав. Врешті опанував себе, витер очі.
— Ви все знаєте?
— Так.
— Отже, ви не зневажаєте нас, не відкидаєте наших взаємин, якщо ви привезли його листа?
— Та ні… Бачите, я багато розмовляв з Олегом, потім я був у вашої мами… я ж маю ще від неї листа.
Він швиденько перебіг очима материного листа. І знову — до мене.
— А чому ви взялися нам допомогати?
— Бачите, я повірив Олегові… і… він якось переконав мене, ну, і ваша мама… і взагалі…
— Чи ви собі уявляєте, що означає для мене цей короткий лист? Вам важко певно повірити, але якби цей лист був протилежного змісту, можливо, я не став би жити далі… Це сенс мого життя, це — те, що дало мені сили витримати увесь жах ув'язнення, всі ці страшенні роки… Я вам безмежно вдячний…
— Олег мені розповів вашу історію, і, здається, написав вам, що мені можна довіряти. Я хотів би до кінця вас зрозуміти, може, напишу колись про це, звичайно, не подаючи справжніх імен. Просто, гадаю, що про таке в нас ніхто ніколи нічого подібного не писав, ну і… Не знаю, але я хотів би бачити все це і з вашого боку, якщо можна… А ви можете написати листа Олегові, я передам…
— Дасть Бог, колись і ми Вам станемо в пригоді, життя є усяке, поживемо — побачимо… Я зараз напишу листа…
Він озирнувся, трохи безпорадно, але я простягнув йому папір і ручку.
Віталій дав мені листа також відкритого, як й Олег.
Ось його лист.
Лист Віталія
Мій дорогий!
Сьогодні найкращий день за всі ці роки, я отримав від тебе звістку — ти не зламався, не забув, не відцурався! Я знав це, я вірив, але мовчанка — це як чорна яма, як дірка в ніщо, це страшенно важко — не знати. Але я вірив. І ось прийшов лист.
Я теж усе витримав. Ще кілька місяців — і я буду вільний. Ще довгих кілька місяців. Але тепер я житиму зустріччю. В кінці тунелю видно яскраве світло. Там стоїш Ти.
Їдь у Ковель до моєї мами, і чекай мене поки що там. Переживеш кілька місяців, а тоді разом ми все подолаємо.
Все! Я вірю! Бо коли ми разом, то світ поступиться перед нами. От побачиш!
Я хотів би писати тобі нескінченно, виливати тобі усе, що накопичилось в моїй душі за цей час, висловити свої почуття якнайширше. Але часу на писання мало — скажу одне. Якби не ти, я не хотів би жити. Ти — сенс мого життя, моєї творчости, мого фізичного і психічного буття, всього мого єства.
Хтось не зрозуміє, не повірить, не осмислить, але ти, ти це знаєш, знав раніше, то й тепер знаєш.
Я писатиму тобі на адресу мами.
Обіймаю
цілую
завжди твій
Віталій
Він перебіг очима листа від матері, якого я теж привіз, спокійно і замирено.