Сірничок гіирскнув і заглянув єму в лиде; він прижмурив очі, кинув недопалений патичок на землю і придусив ногою з таким натиском, як би хотів усе забути, усе приду-сити в собі. Але збурена хвиля мислі не давала ся втихомирити. На той час зближалася пора живійшого розбудженя народного; прибитому і пригніченому народові позволено на минуту брати чинний уділ в загальних справах, прокинутись, подивитись, аби знов на кілька літ зложити руки і вичікувати спасеня других. Хто жив, в кім було ще тепле серде, кидався, аби хоть одного бордя придбати своїй вітчині, висуваючи наперед свої найчільнійші сили.
У тім ряді він завсігди стояв між першими, але тепер чувся безсильним. Він бачив побіч себе здивовані і косі погляди, але чи ж міг на то уважати? Врешті не мав часу. В суді була важна справа. О так, дуже важна справа!
Ходило о сирітський грунт: четверо дітей, сиріт, мало до нього право. Хитрий жид уложився з опікуном догідно о купно грунту; ходило лиш о то, щоби суд пристав на такі услів'я. Суд пристав. Грунт пішов на ліцитацію. Справа скінчилася, грунт купив той, кому він був найдогіднійший, діти дістали четверту часть вартості, а судія вислав жінку до купелів, а старшого сина до школи.
* * *
Зимний піт виступив на єго чоло. Він втомився своїми гадками, що ніби чорні мари гнали його і переслідували. В смутку і журбі дні переходили ще легше, але ніч була безмилосердна. Все, що відтручувалося за дня, стає перед очі, мучить, гризе і точить душу.
Давно забутий друг виростав як з-під землі, плентався і маячив. "Видиш, — говорив він, стоячи в тріумфуючій поставі перед єго очима, — гордувати мною! Непрактичний ідеалісте! Треба було ліпше придивитись і пізнати житє в єго щоденній, буденній формі. Треба було зрозуміти, що теорії, хоч би й найкрасші, не повинні перейняти цілої душі чоловіка!"
* * *
Він підносив голову і опирав її о стіну, але привид не щезав. Колись гарний, з палкими очима молодий хлопець дивився тепер хитро, ходив з заокругленим животом і усміхався.
"Дивись на мене, — говорив колишній друг єго, — я також колись літав понад хмари гадками, а практичний розум переміг. Почти власть, яка б вона не була, почти гріш, а будеш щасливий. Предвидіти випадки житя, запанувати над собою, перемогти пориви, — то є розум чоловіка. Я накидався з одушевленєм служити вітчині, але всі знають, чого можуть від мене надіятися, а чого ні — тож бодай не заводяться на мені. Я здушив лиш занадто розгуділі ідеї для щоденного житя, бо що з того вийшло б доброго? Скажи, що ти тепер ліпшого від мене? Варто було тілько терпіти, аби вкінці таки не минути того, що мусило наступити! Твоє терпінє — то лиш кара за твій упір!"
Довгі безсонні ночі нищили єго тіло, гарячка палила єго нутро, засихала на устах, він кидав часом відірвані слова і розмахував руками.
"Щезай, проклята маро, чого хочеш від мене? Я не знаю тебе, не хочу знати. Ти не чоловік, ти звір, ти низький звір, у тебе ніколи не було нічого правдивого, вищого, гідного шаноби!" Але привид не щезав, а ріс і ріс, аж роздвоївся на два великі каблуки, розвинувся і простерся у дві широкі противоположні дороги. Він стояв рука в руку з найдорожчою в житю людиною, але при перших кроках їх спільного житя і обов'язків виповзали якісь не-предвиджені перешкоди, гнівались і грозили єго найсердеч-нійшим мріям, зрозуміню і виповненю раз прийнятого і вложеного на себе права і обов'язку.
І за кождим дальшим кроком дороги щораз більше розбігалися. Він тягнув свою подругу туди, де гордо пишалися здобутки людськості для загального добра, де чоловік помагає чоловікові, де виростали великі хмари згоди і добра.
Чому ж тота рука, котру він держав, поволі, незначно висувалася, віддалювалась, а коли він прямував одною дорогою, вона лишалася на другій і, окружена дітьми, витягала до него руки і благала, щоб її не опускав? Він вертав до неї, але друга дорога закидалася румовиськом, заростала бур'яном.
* * *
Усе змінилося. Якісь темні, гидкі зариси, викривлені постаті і лиця переміняються в щораз нові страшні потвори, летять шаленим колесом і заносяться роздираючим реготом. Обов'язки мужа, батька ставали грізно узброєні супротив обов'язків горожанських, члена загалу. Брязкіт оружя, хрипінє задиханих грудей, гамір і ломіт, шум води і грохіт громів зливалися в оден роздираючий і убиваючий змисли гомін. Чорна, збита маса людей крутилася в однім куті пекольним танцем. З-поміж товпи виступали виразнійші постаті. Якісь пани і пані ходили по головах мужиків, єго друг в уніформі з золотим коміром подавав руку опікунові сирітських грунтів, за ними вився, як п'явка, довгий атласовий жупан, усі старалися серед товпи зробити собі якнайбільше місця, не уважаючи, що другі дусилися, потручуючи один другого, з проклятєм на устах. Вони все підносилися вище і вище, товпа розступалася та стискалася, аж врешті і ті, що були наверху, упали під ноги тих самих, котрих недавно давили. Топтано і тратовано їх немилосердно; кров плинула округ і зливалась в кроваві багна. Четверо недорослих ді.тей-сиріт хапалися єго і тягнули до кровавої калюжі, кричали роздираючим голосом: "Ти кривду вчинив нам для своїх дітей, ти для своєї скривдив чужу родину!" Щораз більше темніло і віяло холодом пустині. Туман мраки підносився з землі, і цілий простір заливався одним питанєм: "Чи лишень кров — кров має змивати гріхи одного поколіня і давати хрещене другому?.."
* * *
Тіні розвіялись. Лишилася дійсність, житє. І що зробило з него житє? Літа молодості, райські види, пристроєні в цвіти, повні оживляючої роси, стались сьогодні глухим, пустим цвинтарем серед осібної мраки на гробі чародійної улуди; серед студеного світа станула бліда журба. Колись гордий противник всякої кривди тепер низько клонив перед нею голову. Сміло стоячий під прапором своїх ідей — тепер відцурався їх, бо вони вводили його в супереку з обставинами доби; защитник бідних жив їх кривдою.
Жаль стиснув єго серце, бо чув, що коли б єму й вернулися молоді літа з давніми бажанями і любов'ю до всего, ідо велике і красне, а він мусив би переходити ті самі дороги житя, то жив би, як жив — і зістав би тим самим, чим тепер є…
І засміявся, що аж люлька з уст випала. З давно погаслого в печі огню лишилась лиш купка сивого попелу.
[1] Студентами юридичного факультету
[2] А.Міцкевич, "Ода до молодості". Переклад з польської А.Навроцького.