Уявляєте? Уявляєте? Жах!.. – А що?… Обважує, обмірює, обраховує… Запросто!.. – замахав руками Гонобобель.
– А потім тільки – раз! – і під суд! – тихо сказав Антоша Дудкін – його мама була народним засідателем у суді.
– Категорично! – кивнув Ромчик.
– Невже й наш Кум Цибуля хоче стати таким?! – недовірливо промовила Шурочка.
– А що? – знову замахав руками Гонобобель. – Запросто! І тато його у торгівлі працює, і брат Альоша збирається у торговельно-економічний вступати. Він сам казав…
– Уявляєте? Уявляєте? Жах! – взялася рукою за щоку Люська. – Такий симпатяга і… Жах!
– А! – рубонув рукою Гонобобель. – Ви всі тільки й знаєте: "симпатяга", "симпатяга"… А цей симпатяга таким потім стане, що будь здоров!..
– Ану тебе! – обурено вигукнула Шурочка. – Тобі тільки б якусь гидоту сказати про когось!
– Не гидоту, а просто… – трохи знітився Гонобобель. Вони саме проходили повз велику галасливу чергу, що юрмилася навколо залізних ґратчастих контейнерів, з яких, мов чудернацькі тигри, визирали смугасті херсонські кавуни.
Огрядний спітнілий дядечко у збитому на потилицю капелюсі лаявся з продавщицею:
– Ви мені нарахували десять сорок п'ять, а з мене десять тридцять п'ять. Я математик. Рахувати вмію.
Продавщиця, дебела й галаслива, презирливо міряла його поглядом:
– Математик!.. Який же ви, мужчина, міліметровий!.. Нате вам назад не десять, а двадцять копійок, тільки йдіть швидше. Не затримуйте мені чергу.
– Ваші копійки мені не потрібні. Мені не гроші, а принцип!.. Треба правильно рахувати.
– Ідіть-ідіть!..
– Та не затримуйте, справді!
– А ви не кричіть. Якби вас обрахували…
– Одпускайте! Одпускайте! Ну!
– А ви чого лізете? Ви тут не стояли. – Я-а-а не стояла?! Та я безпосередньо за цією дамою! Безпосередньо!.. Я тільки бігала по пакет.
– Мені принцип! Принцип! Я гроші не друкую. Я заробляю чесно.
Гришка Гонобобель переможно глянув на Шурочку:
– О!.. Чула?!. А ти – "гидоту" і… Життя треба знати!.. Ги-ги!
Шурочка мовчки одвернулася від нього.
Почалася огорожа Ботанічного саду, аж от…
Вони вирішили близько не підходити.
– Треба делікатно, – сказала Шурочка. – Делікатно треба.
Біля овочевого магазину був кіоск із тентом, ззаду якого громадилися ящики, майже всі вже порожні. Але за вагами стояв не Кум Цибуля, а його старший брат одинадцятикласник Альоша, справді у синьому халаті, у беретику, як справжній продавець. Та Кум Цибуля теж був тут. Підв'язаний, видно, спеціально вкороченим для нього синім фартухом, він ревно допомагав Альоші – спритно насипав яблука з ящиків у пластмасове відерце. А Альоша брав, ставив відерце з яблуками на ваги, важив і розраховувався з покупцями. Причому відерець було двоє: поки Альоша важив одне, Кум Цибуля насипав друге. І черга посувалася дуже швидко. Без галасу, без лайки, без суперечок.
Видно було, що люди задоволені. Раз у раз чулося:
– Молодці!
– От би всюди так!
– Гарні хлопці!
Коли хтось новий підходив до сивенького дідуся, що стояв у черзі останній, він ввічливо повторював одну й ту саму фразу:
– Продавці вибачалися, просили не займати. Зараз буде перерва. Прийматимуть товар.
І не встигли наші "ашники" обмінятися першими враженнями, черга зникла, останній сивенький дідусь, сказавши: "Красненько дякую!" – одійшов. Альоша побіг чогось у магазин. Кум Цибуля лишився у кіоску сам.
– Гайда! Побалакаємо з цим негоціантом! – махнув рукою Гонобобель.
– Тільки делікатно, – сказала Шурочка.
– Та делікатно-делікатно, – вже на ходу кинув Гонобобель.
Кум Цибуля щиро здивувався, побачивши одразу таку кількість знайомих облич:
– О! Привіт!..
– Негоціанту Цибулі низький уклін! – Гонобобель церемонно вклонився, вимахуючи уявним капелюхом. – Ги-ги!..
Інші привіталися урозбрід.
– А що ти тут робиш? – не дуже до ладу спитала Люська (наче й так не видно!).
– Братові допомагаю, – просто відповів Кум Цибуля. – Він іще влітку влаштувався. І підробити, і для практики. Він же в торговельно-економічний збирається.
Ця його щирість якось одразу обеззброїла всіх. Тільки Гонобобель продовжував "виступати".
– От Цибуля! От негоціант! Купець нижньогородський!
Але, побачивши, що його кпини не діють, теж скис і, щоб якось вийти з незручного становища, сказав:
– Ану хоч покажи, чим ти торгуєш!
Гонобобель перехилився через прилавок і раптом радісно заволав:
– Люди! Дивіться, який товар! – він вихопив з ящика велике червонобоке яблуко.
– Ой!.. Я хитаюсь! – зойкнула Люська.
– Куме! – Гонобобель ляснув Цибулю по плечу. – Дай хоч скуштувати, скупердяю! Сидить на таких вітамінах і… і мовчить.
Кум Цибуля ніяково усміхнувся, розгублено озирнувся, почервонів.
– Бу… будь ласка!.. Беріть!.. Будь ласка!..
Гонобобель тут-таки, не роздумуючи, вкусив яблуко і аж зажмурився:
– Ух-х!.. Смакота!
Люська потяглася рукою до ящика.
– Та ви що?! – обурилася Шурочка. – Це ж не його! Як так можна!
– Що значить – не його? – жуючи й захлинаючись, "обурився" й собі Гонобобель. – А… ми чужі?… Свої!.. Скажи, Куме?… І справжні працівники торгівлі завжди знайдуть, як списати таку мізерію… Щось підгнило, щось побилося… Правда ж? Кум Цибуля непевно знизав плечима, але тут же закивав, припрошуючи:
– Беріть, беріть!.. Будь ласка!.. Будь ласка!.. Беріть!.. Чого там…
Гонобобель так смачно жував яблуко, з таким хлебтанням вгризався в нього зубами, що відмовлятися було просто несила.
І спершу Люська, а потім Ромчик, Антоша й інші потяглися руками до ящика.
Цікава то річ, яку можна було б назвати "законом більшості". Як більшість щось робить, то й тебе (хоч, може, й не дуже ти спершу хочеш) тягне якась сила так само вчинити. Як всі, так і я.
А коли ще й бажання є? Коли в тебе, можна сказати, аж слинка тече – ну й хочеться ж укусити оте яблуко смачнюче!..
То як же його втриматися?…
Шурочка швидко-швидко заморгала й опустила очі:
– Хіба що найменшеньке… Щоб попробувати тільки…
Але як вона не вибирала, і їй дісталося велике й червоне-червоне (ну і ящик!).
Вона так почервоніла, коли взяла яблуко, що її обличчя і яблуко у кольорі зрівнялися. Совісна була дівчинка Шурочка.
Вони стояли й дружно хрумкали, аж за вухами лящало, а Кум Цибуля дивився на них і усміхався лагідно.
– Ну яблука! Я ще таких зроду не їла. Чесне слово! Можна, я ще одненьке?… – Люська благально глянула на Кума Цибулю.
– Бери… Звичайно… Це "макінтош". А зараз одержали "слава переможцям". От почекайте, скоро Альоша почне виносити… Ще тих покуштуєте…
Гришка Гонобобель, що хрумкав уже третє, враз застиг. На хвилинку одірвав яблуко від зубів і несподівано рішуче сказав:
– Ні! Гарного потрошку! Гайда, люди! Не будемо заважати. Будемо делікатними, як каже наша Горобенко.
Шурочка мало не вдавилася яблуком – от нахаба! їй просто мову одібрало. Вона не знайшлася, що сказати. А Гришка тим часом, схопивши з ящика ще одне яблуко, вітально підняв руку догори:
– Чао, Куме! Красненько дякую!.. Здорово мати своїх людей у торгівлі!.. Ги-ги!.. Чао!
І, гигикаючи, побіг собі геть.
Всі враз знітилися, поопускали очі й, бурмочучи "спасибі", "дякую", "до побачення", почали швиденько розходитися.
За хвилину Кум Цибуля лишився біля кіоску сам…
Шурочка Горобенко і Антоша Дудкін жили в одному будинку. Тому йти їм було в один бік.
Вони йшли і мовчали.
Раптом Антоша спинився:
– Слухай, а… давай повернемося…
– Для чого? – Шурочка почервоніла.
– Не знаю… Але…
– Взагалі… правильно… Наче вкрали щось і тікаємо…
– Ага…
– Ходімо, – рішуче повернулася Шурочка.
Коли вони визирнули з-за рогу, то побачили, що Кум Цибуля з винуватим виразом обличчя щось говорить брату Альоші, а той розгублено чухає потилицю.
Ховаючись за порожніми ящиками, вони підійшли ближче.
– Так скільки усього, кажеш? – питав брат Альоша.
– Та, мабуть, штук зо двадцять, я думаю, – зітхнув Кум Цибуля.
– Ану, прикиньмо на вагу, – Альоша швиденько всипав яблук в одне відерце, в друге, почав важити. – Та-ак!.. Три двісті. Плюс два сімсот… Ну, накинемо для певності ще кіло-грамчик… Може, ти помилився, ти ж не рахував… Не будемо нікого обдурювати… А то про нашого брата, працівника торгівлі, тільки й знають: "хапуги", "здирники"…" Ми ж з тобою не такі. Правда?… І ніколи не будемо…
Кум Цибуля мовчки хитнув головою.
– Виходить, кілограмів шість із половиною, сім. Хай буде сім. Ціна за кілограм відома. Отже… – він рішуче поліз у кишеню, витяг гаманець, почав одраховувати гроші. – Не вішай, братику, носа. Ми з тобою люди робочі. Можемо собі дозволити частувати друзів. Навіть цілий клас. Шурочка з Антошею перезирнулися.
– У тебе щось є? – прошепотіла Шурочка.
Антоша вишкріб кишені, зітхнув:
– Двадцять три копійки…
– Давай… У мене сорок…
Брат Альоша здивовано витріщився на неї, коли вона, несподівано з'явившись, простягла йому гроші.
– Що таке?
– За яблука… В нас просто більше зараз нема.
Альоша усміхнувся:
– Та ні. Не треба. За частування ж не платять.
– Яке там частування! – вигукнула Шурочка. – Свинство з нашого боку, а не частування!..
– Думали, працівники торгівлі… завжди знайдуть… – пробурмотів Антоша.
– Слухайте, а знаєте що… – несподівано стрепенулася Шурочка.
Наступного дня з п'ятого "А" на "продльонку" не залишився ніхто.
Зате в овочевому магазині, що біля Ботанічного саду, такої кількості добровільних помічників іще не бачили ніколи. Хто носив порожні ящики, хто прибирав, хто допомагав продавцям – робота знайшлася кожному.
Навіть Гришка Гонобобель і Люська Зарічняк, які Шуроччину ідею спершу зустріли без усякого захвату і з якими довелося провести роз'яснювальну роботу, й ті не відставали.
У гурті завжди працюється весело. Знову ж таки отой "закон більшості".
У той день ніхто не з'їв жодного яблука.
Хоч усіх пригощали і яблука були дуже смачні – "слава переможцям".
Перша таємниця п'ятого "А" (продовження)
Отоді-то, у вересні, на початку навчального року, після випадку з Кумом Цибулею, і народилася перша таємниця п'ятого "А".
Народилася вона одразу на другий день після отого масового прогулу "продльонки". І наступного разу благородні вчинки, пов'язані з трудовим вихованням, треба обов'язково поєднувати з дисципліною. Все це говорила вчителька, а Шурочка слухала й з усім погоджувалася. Вона чудово знала, що зі старшими сперечатися не рекомендується, а рекомендується визнавати свої недоліки й обіцяти їх виправити.
Так от, на другий день після того випадку, прийшовши у клас, Кум Цибуля побачив на своїй парті аркуш із зошита в лінійку, складений удвоє.