Ровесників, однолітків своїх Котька не вгледів.
З одного боку це було навіть добре. Бо коли Котька набрав у відро води й поніс, то виявилося, що носити воду у відрі він не вміє. Просто йому ніколи не доводилося цього робити. Відро весь час чіплялося за ногу, вода у відрі гойдалася і розхлюпувалася. Котька ледве доніс піввідра. Був червоний, як помідор, і намагався ні на кого не дивитися. Перед однолітками було б зовсім соромно. Отже, з одного боку, було навіть добре, що однолітків на "Бережку" не було.
А з другого боку… З другого боку теж було добре, що їх не було.
"Що, я гратися-забавлятнся з міськими хлопчиками сюди приїхав! Ні! — рішуче сам собі сказав Котька. — Я приїхав пізнавати сільське життя, приїхав змагатися з пастухами, хто далі плюне, приїхав кататися верхи на корові і красти кавуни иа баштані. А всі ці міські хлопчики — пігмеї і більше нічого. Нащо вони мені здалися. Тюті…"
Мама заходилася готувати вечерю.
Тато заходився розпаковувати і приводити в порядок риболовні снасті — вудочки, спінінги, "закидушки" й таке інше.
А Котька пішов купатися.
Купався Котька до самісінької вечері — аж посинів.
Вечеряли урочисто, на честь відкриття сезону, разом з татовим начальником Спиридоном Спиридоновичем та його сімейством.
Їжі наготували, "як на Маланину свадьбу" (так завжди казав тато, повторюючи слова свого діда). На столі все не вмістилося — заставили весь ґанок.
Останнє, що подумав Котька перед тим, як заснути, було: "А все-таки здорово, що я нарешті в селі! Завтра з самого ранку піду шукати і баштан, і корів, і хлопців-пастухів… Завтра…"
РОЗДІЛ IV
Завтра. Невеличка маленька пригодка, після якої починається нудьга.
Похід у село. "Сапоги". Знову нудьга
Прокинувся Котька від одчайдушного маминого зойку.
Він підхопився з ліжка й кинувся до вікна — мама верещала надворі.
Визирнув і побачив: мама стоїть навколішках біля погреба у напруженій неприродній позі, одкинувшись назад і прикривши обличчя рукою.
— Що? Що таке? — перелякано вигукнув Котька і через відчинене вікно вискочив надвір: мама у небезпеці!
— Що?
— Он! Он! — трагічно мовила мама і тремтячою рукою вказала на погріб.
Котька витягнув шию і, затамувавши подих (може, змія?!), потроху посунувся, зазираючи у погріб. Нарешті — зазирнув.
У погребі, на кришці каструлі, сиділа маленька, як п'ять копійок, зелена жабка.
— Тю! — Котька засміявся.
— Ага — "тю"! Я їх так боюсь.
— Тю! — повторив Котька, перехилився, спритно схопив жабку рукою і підніс догори: — Диви, яка симпатична!
— Ой! Кинь зараз же цю гидоту! — відсахнулась мама. Котька одніс "симпатичну гидоту" за кілька кроків і обережно поклав на пісок.
— І це треба було так верещати? — поблажливо пхикнув він. — Ех ви, жінки…
Серце його сповнювала гордість. Він відчував себе мужчиною. День починався добре. Майже з подвигу.
— А де тато Карло? — весело спитав він ("Пригоди Буратіно" з дитинства були улюбленою Котьчиною книжкою, і він жартома називав тата іноді "тато Карло").
— Карабас-Барабас він, а не тато Карло, — сердито відповіла мама. — Запроторив нас у якийсь тераріум, серед гадів та плазунів, і задоволений!.. Рибу пішов ловити.
Котька побіг до річки.
Тато Карло в трусах і в сорочці навипуск (так що трусів не було й видно, і можна було подумати, що він у самій сорочці) стояв по коліна у воді і, мов зачарований, дивився на поплавець.
— Як успіхи, тату Карло? — бадьоро загукав Котька, підбігаючи.
Тато, не обертаючись, мовчки застережливо підніс руку.
Котька, трошки постояв на березі і, так і не дочекавшись від тата ні погляду, ні слова, зітхнув і пішов купатися.
Сам Котька ловити рибу не любив. У нього не було терпіння довго дивитися на нерухомий поплавець. Не чекаючи, поки риба клюне, він раз у раз смикав вудлище і витягав голого гачка. Ну й, звичайно, ніколи нічого не впіймавши, через якихось кілька хвилин не витримував і кидав риболовлю.
Тато ж був затятий рибалка. Він і в Євпаторії з ранку до ночі ловив бичків, а то й скумбрію "на самодур". А вдома, у Києві, навіть взимку ходив на підлідний лов.
Зачіпати його, коли він ловить рибу, не було ніякого сенсу.
Викупавшись, Котька побіг оглядати навколишню місцевість. Він був сповнений жагучого бажання негайно ж почати пізнавати сільське життя — вимріяне, романтичне і солодке сільське життя: кататися верхи на корові, красти на баштані кавуни, змагатися з пастухами.
Місцевість ліворуч від бази відпочинку, власне, Котька знав — звідти вони прибули на "Бережок"? там вони йшли пішки, там тато з мамою шубовснули у Рівчак, там Котька вперше побачив "дику природу"… Села там не було.
Одразу за базою відпочинку починався молодий густий і задушливий сосновий ліс. Ні баштану, ні корів, ні хлопців-пастухів там теж, звісно, бути не могло.
Нерозвіданою лишалася тільки місцевість праворуч від будиночків. Туди Котька й побіг. Десь за останнім будиночком ліс кінчався і починалося поле. Боляче дряпаючись об стовбурі і наколюючії обличчя та руки глицею, Котька поліз на крайню з узлісся сосну.
Скільки сягало око, до крайнеба простягалося жовте море пшениці…
І враз Котька відчув себе обдуреним і нещасним.
Що ж це таке? Що ж це таке виходить, люди добрі?
Їхав-їхав у село. Приїхав. А села й близько нема. Якась безглузда база відпочинку.
Нащо йому та база! Нащо йому той відпочинок! "Прекрасні будиночки!", "Газові плитки!", "Холодильники!" Що — він дома не бачив газових плиток і холодильників? Треба було для цього їхати!
Під час сніданку, спідлоба дивлячись на радісно збудженого тата, який приніс три миршавих верховодки, Котька похмуро сказав:
— Пішли у село!
Тато здивовано звів ліву брову (коли він дивувався, він завжди зводив тільки одну ліву брову).
— Чого це раптом?
— Бо я хочу в село. Я їхав у село.
— Так ти ж у селі.
— Це не село.
— А що ж це? Київ? Село. Річка. Купайся, загоряй, лови рибу, відпочивай.
— Я не хочу відпочивати. Я хочу в село.
— У яке село?
— Там, де люди.
— А тут тобі що — не люди?
— Ну піди з дитиною В село, — несподівано підтримала Котьку мама. — Нічого годинами стовбичити у воді з тою вудкою. Займися сином!.. Заодно подивитесь, що там у магазині. Може, якісь кофточки імпортні. Або щось із взуття. У сільмагах часто буває те, чого не дістанеш у ЦУМі.
Тато скривився й почухав потилицю.
Котька усміхнувся і вдячно кивнув мамі.
Коли вони вийшли за територію "Бережка", тато цикнув крізь зуби і сказав:
— Ну ти ж і кадр! Зараз такий кльов почався, а ти…
— Не обманюй! — весело сказав Котька. — Ти сам казав, що по-справжньому клює тільки рано-вранці і надвечір. І взагалі треба займатися сином.
— Куме Андрею, не будь свинею!.. — тато нахмуривсь і одвернувся.
Але через три хвилини вони вже дружно крокували в ногу і бадьоро удвох співали:
Шагом, шагом, шагом, братцы, шагом
Мы пройдем по рощам и оврагам…
Тато не вмів довго сердитись, він швидко одходив. Співали вони хвилин двадцять. Потім захекались і замовкли. Почався пісок, іти стало важко.
Сонце пекло немилосердно. Сорочки поприлипали до спин.
— "До села два кроки…" — єхидно прохекав Котька.
— Хто ж його знав… Так мені казали, — винувато прохекав тато.
Пшениці кінчилися, почалася кукурудза.
Потім кінчилася кукурудза, почалася картопля…
І от нарешті голубими підмальованими очицями-вікнами визирнула з-за тину перша біленька хата. Починалося село.
Пройшли вони кілометрів чотири з гаком, не менше. Кожен "крок" виявився по два кілометри. Настрій у Котьки зіпсувався вкрай. От тобі й приїхав у село! До якого більше як година ходи! Щодня не побіжиш.
Та й взагалі — ніхто його самого сюди не пустить. Це вже він зрозумів остаточно.
Прощайте, нальоти на баштан!
Прощай, верхова їзда на корові!
Прощайте, захоплюючі змагання з хлопцями-пастухами, хто далі плюне!.. Ех, дурний Тютя! Заздрив!..
Вони йшли і мовчали.
Котька безнадійно сопів.
Вулиця вивела їх на майдан, до сільмагу, біля якого стояв стовп з гучномовцем і блакитною табличкою автобусної зупинки.
Вони піднялися по рипучих сходах і зайшли в сільмаг.
Незважаючи на великі вітрини, у сільмазі було темно й прохолодно. Мабуть, тому, що зсередини попід вітринами, затуляючи світло, стояло щось велике, оббите дошками — чи то якась мебля, чи мотоцикл з коляскою, чи хто його зна що…
На полицях вишикувалися телевізори, радіоли, каструлі, відра, дитячі іграшки, парфюмерія, книжки…
А на нижній полиці, зовсім окремо, стояли величезні кирзові чоботи, до яких було прищеплено папірець з написом: "Сапоги, 56 р. Ціна 12 крб. 10 коп.".
Такого розміру чобіт Котька ще зроду не бачив, хоча, як ви вже знаєте, і тато Котьчин не був карликом, і мама теж.
— Ого-го! — не втримався Котька.
І раптом почув знайомий насмішкуватий голос:
— От бачиш, і такого у вас нема!
Котька обернувся: у затишку за меблями (чи то мотоциклом, чи хто його зна чим) стояв знайомий дідок у військовому кашкеті без зірочки і навхильці пив з пляшки пиво.
Ковтнув, витер рукавом губи і продовжив:
— Може, поміряєш? Бо завезли, а в нас таких лапацонів ні в кого нема. Третій рік ніхто не купує.
Котька гигикнув. Дідок йому подобався. Настрій у Котьки покращав.
— Тату Карло!.. Мама хотіла щось із взуття… — лукаво зиркнув він на тата.
— Беремо! — весело вигукнув тато. — Загорніть нам, будь ласка, ці тапочки! — звернувся він до продавщиці, кругловидої усміхненої молодички.
— Ви що — серйозно? — зразу перестала усміхатися та.
— Цілком серйозно! От вам гроші!
На відміну від мами, яка робила все дуже помірковано і вдумливо, тато був легковажний — любив несподівані жарти, сюрпризи і розиграші.
— Молодці! — схвально сказав дідок Дика природа. — Люблю рішучих людей. Вітаю з покупкою. Цим чоботам зносу не буде. І торгівлю нашу підтримали. Молодці! Носіть на здоров'я. Може, ви заодно й оцю концертну роялю візьмете? Бо світ затуляє, — дідок поплескав по дошці здоровенного ящика.
— Ні! Ми граємо тільки на магнітофоні, — сказав тато.
На "Бережок" ішли весело. "Сапоги" несли по черзі — то Котька, то тато. І весь час сміялися. І уявляли, який-то буде сюрприз для всього "Бережка", як реготатиме Спиридон Спиридонович, його дружина, дочка… Як усі по черзі мірятимуть "сапоги" і бігатимуть у них, спотикаючись і падаючи…
Але…
У мами якраз щось підгоріло, вона була сердита, і, коли тато, піднявши "сапоги" над головою, дзвінким голосом вигукнув зарані придуману фразу: "Заїнько, дивись, ми купили тобі імпортні модельні туфлі!" — Котька одразу зрозумів, що сміху не буде.