Ага, може бись ми хотіла його за зятика дати? Може ти припав до серденька цундравець, бакуняр? Ой скорше би-м ти головку скрутила як курці, нім бим допустила, аби ми мав заволока споганити хату; бо знай, що твоя мати не з простого роду!
– Чи з простого чи не з простого, – перервав старий Кожан, которого ті укори притягли до хати, – одпакова то глина. А тепер тихо! Молано, давай вечерю! перестань плакати; хто знає, чиє ще завтра.
Дівча поставило вечерю, а само сіло назад під віконцем. Старі не рекли більше пі слова, а повечерявши помолились Богу по-християньски і забралися на спочинок.
Так зробила і Молана. Але ж годі було бідному дівчаті заснути. Образ Продана стояв їй без устанка перед очима. Тепер-то вона собі все пригадувала: як то він ніколи інакше не закликав на ню, як "Моланочко!"; як то він ніколи не прийшов домів, аби не принести то ягідок, то малин, то горішків, то пстружка, а з Сколого не повертав він ніколи без яблучка або калачика. А все тото для Моланочки. Який же то він був веселий, коли Моланочка забесідовала до нього та засміялась. А днесь як то він стояв в церковці, мов ждав смерті на себе. А скоро учув заповідь, яким же то оком глянув на свою Моланочку, що аж серце розпукалось. Ой, не знала вона ще до днесь добре, щося діяло в тім серденьку. Ой, не знала вона аж доси направду, що про ню думав Продан.
І довго, довго думала вона, і ні суди Боже заснути дівиці. Вже й когут запів і зірочка заблиснула з-за Магури, а вона ще думає, вона ще гадає і сльозами заливає постіль свою. Аж ту десь над досвітком скрипнули ворота, та й собака забрехав. Якби ножем тьохло щось Молану в серце. Встала, вергла на себе петечину, відчинила двері, та й вийшла на присінок.
– Чи ти, Моланочко? – запитав хтось знайомим їй голосом. – Добре, що-сь вийшла. Моланочко! я не знаю, що ся зо мною діє, але виджу, що мені в Рожанці нема більше світа. Тебе голошено днесь в церковці божій. Моланочко! чи радо ти йдеш за Медуляка?
– Ні, Продане, – відповіла дівчина жалким голосочком, – я не йду радо, але ж гріх противитися рідній матці.
– Правду кажеш, Моланочко, – зачав на те молодець, которого серцем і любов і розпука носила, – тому ж бувай ми здорова! я твоїй матері не стану в дорозі, але горе Федорові, сли за ним твоє личко змарніє. Одно тя лиш прошу: тям на мою старенькую неньку.
– А де ж ти йдеш, мій любенький? – відізвалася дівчина, не могучи в жалю утулити сліз, та й хопила молодця за рукав від сіряка, як би го хотіла придержати трохи. – Чи ж мені тебе уже ніколи не бачити?
– Аж ли будеш щаслива, то ніколи: аж ні, то мя обачиш, як спаде месть на негідника за твою недолю! – відповів різко Продан, вирвав рукав з рук дівиці і пігнав як ражений тур горі городами в полонини.
Примітки
поплекавши ярчата – погодувавши (давши ссати) ягнята.Магура, Клива, Зелемінь, Трісцян, Секули, Пітроси суть найвищі гори в Стрийськім окрузі. Прим. М. Устияновича.
бисаги, бесеги – подвійний мішок, що перекидається через плечі.
мішна – черес (з кільцями).
чунявий – хирний, сумовитий.
цундравець – лахолат, лахматий.
петечина, петек – верхня одежа, сірячина.
Молана у Наливайчихи
Тече вода річеньками,
Плаче мила слізоньками:
Тихо, мила! не журися,
Іно Богу помолися!
Піснь народна.
Сумно шуміли бори, мов лихим товкся западовець по тісних дебрах та диких яровах. До полонин ухопився грубий туман, і сім і там по верхах заляг уже сніг табором на стале зимування. Небо приоділося оловом, ліси почорніли, навіть зелена ялиця потемніла, затужила. З борів коптіли густі стулені дими, як би пів-світа горіло, і окружаючи клубами звори, то ставали над темними вертепами гнилов остев, то взбивалися під небо в густі хмари і шуміли далі світами. Всюди не так, як було літом. Ні сопілка не затужила на веселім вершку, ні трумбета не задзвеніла з високих полонин, ні пташина не защебетала в лісочку, ні дівчина не заспівала на городі. Всюди глухо і сумно як в серці чоловіка, що ся до гробу хиляє, і все віщало, що надійшов уже давно до верховин поквапний гість, довга, студена, безрадісна осінь.
А було то ще лиш по послідній Матці божій. В нашій Рожанці стояли ще всюди кладні по полю, ба навіть хилявся ще сюда і туда половий вівсик, святив би ся на пні, ожидаючи приязної руки, нім його привалит к землі лава осіннього снігу. Людкове кряталися купками, одні коло бульби, верховинського насущного хліба, другі звозили кладні, або здіймали дрібненький овес. День проминув як година, темна ніч яла прилягати землю, і який-такий потягнув до тихої хатини. Пусто учинилося по верхах, глухий гомін, розколисаний шумом борів та шипотами тисячі потоків, розлився по цілій природі і лише бейкання на медведя розривало з-під полонин той смертельний сум осінньої на верховинах ночі, і надавало йому ще більшого ужасного уроча.
В селі чимраз тихше, чимраз глухше. Минув час вечері, челядка забиралася до спочинку, а на улиці не знайшов бись ані одної душі. Всюди як би заумерло, лише сям і там блискало ще слабеньке світло в самотній хатині. Але на теметові поміж гробами хто ж там снується серед нічної пітьми мов відьмо страшливе? Якась невіста в короткім сірячку, на голові хустка спущена на лице глибоко, ходить хильцем по гробах і приглядається по землі, якби чого шукала. Напослідок стає при свіжій могилі, хиляється ще ближче, хапає сквапно жменю землі, і жене шибким кроком, якби чогось ся лякала, до Наливайчишиної хижі, що, як знаємо, близ коло теметова лежала. Під дверми оглянулася доокола, відчинила полегку двері, і входить до хижі.
В хатині глипали на припічку ще послідні недогарки смерекової скипи, а стара Наливайчиха, сама як пустинник, сиділа на лавиці, розплітаючи обув'я і кінчила вечерную молитовцю. Ще було чути послідні слова: "І за мого Проданика і за Моланочку, Отче наш, іже єси…" Втім скрипнули двері, а наша невіста з теметова стає серед хати. Стара схопилася лячно з лавиці, хватає за недогарок скипи, що мов умираючий чоловік то глипне то знов конає, і придивляється невісті.
– Моланочко, серденько! – скрикнула нараз, – та що ж тебе так пізно пригнало до мене?
– Що ми пригнало, мамко моя солодка? – відозвалася блідавенька невіста. – Журиця моя темна, нещастячко моє гірке! В суботу весілля моє, поведут мя до шлюбу, скажуть присягати перед престолом божим, що нелюба любити буду, а тут моє серце присягло іншому.
– Чи ж не мож було, моя солодка Моланочко, тото нещасне весілля відтягнути? – запитала стара.
– Надармо-м просила, кровавими сльозами молила: мамко моя рідненькая, ще лиш до м'ясниць позволь ми світку біленького. Очи-м виплакала перед тою, що мя під своїм серцем носила: тепер ми світ погорів, силка мя опустила, серденько моє згоріло, і уже далі упросити годі! Завтра вже зачнут вінці плести, мене в барвінок строїти. О коби мя лучше до труни зложили, та на мертвую голівку віночок вложили, та мене молоду з чорнов землев звінчали!
– А що ж Федір на то? – спитала Наливайчиха.
– Я його не виню, – відповіло дівча, – хоча він ненавидить Продана, але у нього серце – пола: не дбає він на те, що тягне ягня під ніж на колоду. Але, мамко солоденька, де твій Продан? Чи я вже твого сина ніколи не зобачу? чи він уже ніколи не поверне, аби своїй Моланці хоть землев присипати очі?
– Ой не рви мя за душу, дівице нещасна. Чи ж я мало за ним ся наплачу?
– Кажуть люди, то він десь на Угорщині, аж коло Сигота, що його наші люди виділи, як ходили на ламання, що дуже помарнів, і що ся заєдно звідував, чи я вже віддана. Чи правда тото, мамко?
– Ой не знаю я, дітинко, не знаю.
– Говорять також, що хорував тяжко, скоро прийшов до Сигота, що довго лежав під голим небом, і кажуть, що би був згиб під плотом, коби якась там вдовиця не взяла го була до своєї хати. Мамко, чи не служить він у тої вдовиці? Мені ся снило, що він десь ніби в саму м'ясопусну неділю стоїть в церковці перед божим престолом і дає перстень на офіру, а такий марний, такий сумний! Личко му почорніло як головня, очі посоловіли і запали десь глибоко в голову, кучерики випали як по тяжкій глухані, а коло нього стояла женщина, десь ніби я, ніби вона вдовиця і держала його за руку. Мамко солодка! чи не оженився твій син з тов вдовицев? бо перстень, кажут, то шлюб, а смуток – то радість.
– Перестань, дівонько, перестань о тім думати.
– А знов ми ся снило, як би він десь в лісі, щось ніби в наших Секулах, ходить за вовком, що роздер мале ягнятко; а такий обдертий, такий цундравий, сорочка на нім як з грядий знята, петечина обдерта, ледво держится на однім плечі, на голові шапка з сірякового рукава, а з ніг кров ся лила, бо змітки розлетілися; я те побачила, та й аж мя за серденько стяло, та й кажу: "Проданику мій солодкий, та чому ж ти такий нужденний?" А він мене відпихає від себе та й каже: "Ти то все тому винна". А я упала до землі та й яла-м горенько плакати, бо чи ж я тому винна, що він такий нужденний?
А на днесь ми ся снило, що десь ніби Великдень. Я вийшла к церковці, а там людей тьма; і ледво-м ся оглянула, а тут виходить Продан з церкви і держит в одній руці біленький ручник, а в другій хорошу червону хоругов, і такий красний, що не мож ся було надивити. І став іти десь ніби до нашої хижі, а за ним всі люди, а попри нього десь і я. А так ся ним радую, що наповісти годі. Мамко! чи не умер твій Продан? бо кажут., що хоругов – смерть…
– Лиши те, моя дитино, бійся Бога небесного, перестань! не край і мого і свого серденька, забудь, забудь за нього! Він пропав на віки для тебе – в суботу твоє весілля.
– Мамочко солоденька, та коби то мож його забути! Я не раз молюся, аби-м його забула. Я на ніч очі зав'язую платинов, аби ми ся в сні не привиджував. Але годі, мамко, годі! Куди я, туди і він за мною: як я сяду, то і він коло мене сяде; як я засну на хвильку, то і він зараз на умі. А заєдно такий марний, такий нужденний, що аж сум погадати. Може він ся радує, мамко, коли заєдно снится такий смутненький? Та коби-то він щасливий, а я коби умерла, я би у Богойка молилася за нього. та й за тебе, мамко солодка.
– Стій, дівче! ангелику мій! перестань, бо ми серце з жалю пукне.