Ану! За руки! Швиденько! Я — паровозик. Ви — вагончики. Чух-пух! Чух-пух! Ту-ту-у! (Взявши їх за руки, бігає разом з ними навколо вогнища.) Темпо! Темпо!
Валера. Ну ви даєте! Ха-ха-ха. (Сміється.)
Іван Васильович (зупиняється). А тепер — піраміду! Валеро! Давай руку!.. Одхиляйся назад. Отак! А ви, Зоєнько, ставайте нам на коліна. Ногами, ногами! Не соромтесь. І — руку догори! Отак! (Вигукує.) Піраміду — будуй! (Робить з ними піраміду.) Піраміду — руш!
Валера. Ну-у — клас!
Іван Васильович. А тепер — два притопи, три прихлопи! Раз-два! Раз-два-три! (Плескає у долоні, тупоче ногами, наспівує.) "Тра-та! Тра-та-та! Вийшла киця за кота. За Кота Котовича, за Кузьму Петровича!" (Валера і Зоя підспівують, сміються.) Ну що, зігрілися трохи?
Валера. Авжеж!.. Ну ви… Просто як у піонер-таборі.
Іван Васильович. А я й був колись піонер-ожатим… Ой! Стривайте! (Стукає себе по лобі.) Зовсім забув. От склеротик! Одну хвилинку. Зараз принесу. (Швидко йде в глибину сцени, за свій будиночок.)
Валера (обіймає Зою). Ти моя богине! Оболонська! Кирпата!
Зоя (вислизає з обіймів). Не треба!.. Валеро! Тікаймо звідси!
Валера. Що? Чого це?
Зоя. Тікаймо, Валеро! Я тебе прошу!
Валера. Та ти що?! Все ж о’кей!
Зоя. Ні! Ні! Я тебе прошу!
Валера. Думаєш, Джон нам щодня ключі даватиме?
Зоя. Ну ти ж уже… ми ж уже…
Валера. Не псуй кайфу, Заєць. Такий кльовий дядько! Мені так із ним цікаво.
Зоя. А мені… Так якось тут сьогодні… тривожно!
Валера. Не вигадуй (свариться пальцем). Тихо мені! Бунт на кораблі. Бо висаджу на берег.
Входить Іван Васильович.
Іван Васильович. От. Креветки. Краби для бідних. Не знаю, як ви, а я їх дуже люблю… Не бійтесь, Зоєнько. Я вам заважати не буду. От тільки перекусимо трохи разом. Я Валері вже говорив. Сьогодні в мене, так би мовити, свято. Вступаю у права господаря отієї мизи, того маєтку. Приїхав, хочу переночувати. Вам, звичайно, й не збагнути, може… Ви люди молоді… А я… І не тому, що власність. Ну що за власність той курятник! А тому, що земля… Я ж городянин, інтелігент лише у другому поколінні. Дід мій — уже потомствений гречкосій. І весь наш рід, починаючи з діда, — селянський, бідняцький, кріпацький, можна сказати. Про землю власну віками, століттями мріяли. І це записано у моєму генетичному коді. Нікуди не дінешся. Все життя думав: от вийду на пенсію, куплю дачу і длубатимусь у землі. Звершилось!
Зоя. А ви хіба на пенсії? Ніколи б не сказала. Так бігаєте! Такий енергійний!
Іван Васильович. На пенсії, Зоєнько, на пенсії. З травня місяця. Сам заяву подав. Не став чекати, поки підштовхнуть під сідало. Зараз такий час… Не можна вставними щелепами за крісло триматися. Перебудова — діло молоде.
Зоя. Мабуть. А моя бабуся чогось не хоче на пенсію. Їй уже шістдесят три, а вона ще працює. У молочній кухні. Харчування дитяче видає.
Іван Васильович. Передавайте привіт своїй бабусі. Хай працює. Їй і до ста років працювати можна. Вона прогресу не гальмує. Навпаки. (Зітхає.) Ех-хе-хе!.. Коли людина починає одержувати пенсію, це означає, що держава, суспільство офіційно, так би мовити, з нею розрахувалися і дозволяють помирати. "Ні, ні, живіть, будь ласка, але… Ми вже можемо обійтися й без вас, без ваших послуг". А я не хочу помирати! У мене, може, тільки й смак з’явився до життя. Я, може, тільки тепер знаю по-справжньому, що воно, життя, може дати. Скільки в ньому принад, скільки цікавого, захоплюючого, неповторного. Бо що я бачив? Молодість припала на культ особи, на репресії, на війну, на відбудову… Зрілі роки — на застій… А як починається щось путяще — гласність, демократія, можливості — бувайте здоровенькі! Шкандибайте у крематорій! Ех, друзі мої юні, не прогавте, не протютюкайте, не промайнуйте свій час. Його потім не повернеш. І не купиш ні за які гроші.
Зоя. Пробачте, а ви хто… за фахом?
Іван Васильович. За фахом?.. Бюрократ!
Зоя. Ні, серйозно.
Іван Васильович. А я серйозно. Типовий бюрократ. Апаратчик. Середня керівна ланка.
Валера. Не схожі ви на бюрократа. Аніскілечки.
Іван Васильович. А ти думав, що бюрократи всі на один копил? Як малюють у "Перці" та в "Крокодилі"? Ні-і. Вони різні. І є серед них дуже навіть симпатичні. І жінки їх люблять, і діти в них є. І онуки. І хворіють бюрократи, і страждають, і помирають навіть. І… і люблять, щоб життя було повнокровним, цікавим. От я, наприклад, дуже люблю, щоб було цікаво. От люблю — і все… Таємниці різні люблю, загадки, містифікації, розиграші, як тепер кажуть.
Валера. А хто не любить!
Зоя. Всі люблять. Авжеж.
Іван Васильович. Правильно. Люблять, може, й всі. Щоб хтось їм робив цікаво. Звичайно. А от щоб сам, сам зробив комусь цікаво… Не кожен гаразд.
Зоя. Не кожен.
Валера. Це точно.
Зоя. А ви?
Іван Васильович. Хвалитися не люблю. Але… колись виходило. Друзі навіть казали, що в мене якийсь особливий нюх на таємниці. І вміння відгадувати загадки. Один приятель юрист запевняв навіть, що я міг би бути блискучим криміналістом, слідчим. Хто його зна… Але справді… Загубить, наприклад, хтось що-небудь. Шукають гуртом, шукають, не можуть знайти. А я оком кину і… Деякі вразливі дами вважають це навіть містикою. Та справа, мабуть, у загостреній спостережливості, поєднаній з інтуїцією. Є така штука підсвідома, психологами до кінци не вивчена. Але це вже я хвалитися почав.
Зоя. Цікаво.
Валера. Цікаво.
Іван Васильович. Не вірите?
Зоя. Просто я таких людей не зустрічала.
Валера. І я теж.
Іван Васильович. Навіть зараз можемо перевірити. Хочете?
Валера. Як це?
Іван Васильович. А отак. Я чомусь певен, що в цьому будинку (показує на зелений 'будиночок) хтось є. Причому не просто є, а ховається.
Валера. Ховається? Ви серйозно?
Іван Васильович. Цілком.
Валера. Ану! Цікаво! (Кидається до зеленого будиночка.)
Зоя (намагається затримати, хапає його). Не треба!
Валера. Як?!
Зоя. Це… це негарно — зазирати до чужих вікон.
Валера. Та ти що?! Може, там якісь злодії, злочниці! (Виривається, підбігає до зеленого будиночка, підскакує до вікна, зазирає.) О! Справді є! Двоє хлопців. Сидять на підлозі. Закусують. Ти диви!
Зоя. От! Ну чого ти… Який же ти!..
Із зеленого будиночка виходить Толя.
Толя. Що таке?.. Здрастуйте.
Зоя (приклавши руку до грудей, тихо). Чесне слово.
Валера. Просто ми тут…
Іван Васильович. Пробач, сусіде, це я винен. Подумав, що хтось ховається. А ти ж тутешній, правда?
Толя. Правда.
Іван Васильович. Авжеж. Я тебе пам’ятаю. Бачив, як приїздив на оглядини.
Валера. А чого ж ви на підлозі їли, а не за столом? Наче й справді ховалися.
Толя. Ховалися. Справді.
Валера. Що? Чого?
Толя. То… то мій родич. Брат… троюрідний. З дому втік. У нього… батько п’яниця.
Іван Васильович. А-а… То біда. Співчуваю. Бідний хлопець. Приєднуйтесь, брати, до нас. А? Картопля вже, здається, зварилася.
Толя. Та ні, ні. Ми вже…
Іван Васильович. Не ображай, голубе. Гріх. Як тебе звати?
Толя. Толя.
Іван Васильович. А мене Іван Васильович. Я, Толю, вхідчини хочу відзначити. Випивка, правда, безалкогольна. Пепсі, кока. У дусі часу. А от закуска, по-моєму, непогана. І не бійтеся ви! Я втікачів не переслідую. Я сам, може, втікач.
Зоя. І у нас дещо є. Я зараз! (Біжить у синій будиночок.)
Іван Васильович (Толі). Клич свого брата. Біля вогню тепліше. Давай! Давай! Не соромся! В темпі!
Толя (обернувшись, усередину будиночка). Чебурашко, виходь! Виходь, не бійся! Це порядні люди.
Майже одночасно з синього будиночка вискакує Зоя із сумкою в руці, а з зеленого з'являється Чебурашка, тримаючи у руках транзистор, з якого враз гучно лунає бравурний марш.
Іван Васильович. Ну, брат, у тебе вихід, як в опері "Аїда".
Всі сміються.
Зоя. Здоров, Чебурашко!
Чебурашка. Привіт!
Іван Васильович. Ану покажи, що це в тебе за інструмент такий горластий. Та не бійся, не зламаю. (Бере в Чебурашки транзистор.) "Меридіан". О! Та ще й з гравіровкою. Можна?
Чебурашка (знизує плечима). Читайте.
Іван Васильович (читає). "Переможцю музичного конкурсу Валі Кондратюку. Слухай, Чебурашко, увесь світ і не забувай, що у цьому світі є наша сім’я, де тебе люблять і бажають тобі щастя й добра". Так це приз! Молодець!
Чебурашка (махає рукою). Та! Подумаєш!
Іван Васильович. Але чого так непедагогічно — "Чебурашка"?
Чебурашка. А я сам попросив. Щоб не подумали, що крадене. Про те, що я Валя, ніхто не знає. А що Чебурашка — всі.
Іван Васильович (повертає Чебурашці транзистор). Гарна машина. У мене теж є. Щоправда, не приз. Подарунок, без гравіровки. (Дістає з кишені маленький приймач, схожий на довгастий саф’яновий гаманець з шкіряною петлею для руки.)
Валера. Ух ти! "Панасонік". Я такого маленького ще й не бачив.
Іван Васильович. Дев’ять діапазонів. Починаючи з тринадцяти метрів.
Чебурашка. Можна?
Іван Васильович. Будь ласка.
Чебурашка (обережно бере приймач, зачудовано). Сила! (Крутить, слухає.)
Іван Васильович. А ти, я бачу, фанат.
Чебурашка. А що ж!
Іван Васильович. Я, грішним ділом… теж. Від усієї цієї апаратури японської просто в захваті.
Валера. Та що там казати. Клас!
Чебурашка. О! (Нашукав потрібну музику.) Ча-ча-ча! (Починає танцювати брейк. старанно, хоча й не досить вміло.)
Зоя. Ти диви!
Толя. Молоток!
Валера (зверхньо). Та не так!.. Переможець! Дивись! О! О! О!.. (Танцює.)
Зоя. Валера!
Валера. А що?
Чебурашка. Ну, звичайно, у тебе краще… Я ж не чарівник. Я тільки вчуся.
Зоя. Ех, Валера! Не можеш ти, щоб… От уже!
Іван Васильович. Мудрий у тебе батя.
Валера. А що?.. Я тільки хотів показати…
Зоя. Показав! Показав!
Валера. Та ну тебе, Заєць!
Іван Васильович. У мене там у машині ще "Шарп" є. (Валері.) Ти ж бачив. Потім записи послухаємо. Майкл Джексон. Хуліо Іглесіас. Люблю слухати, коли веду машину.
Зоя. О!
Чебурашка. Сто п’ятдесят років прожити хоче.
Іван Васильович. Хто?
Чебурашка. Джексон. У барокамері спить. У мінералці купається.
Іван Васильович. А ти звідки знаєш?
Чебурашка. Чувак один з дев’ятого говорив.
Валера. Точно. Таки переможець. Недарма.
Чебурашка. І нащо стільки жити? Навіть п’ятдесят багато, по-моєму.
Іван Васильович. Ну-у… вибач.
Чебурашка. А вам що — вже п’ятдесят? Вибачте. Я про себе. Інші нехай живуть. Хто хоче.
Іван Васильович. Вперше бачу такого юного песиміста. Життя — прекрасна річ!
Чебурашка. У кого вуха нормальні… Джек— сон, кажуть, пластичну операцію собі зробив.